Втім, вона навіть знала, навіщо старий лис завітав до неї! Колись неодноразово підсилав Дем'яна — цього симпатичного парубка, який подобався самотній удові чимось невловимим. Тепер же сам завітав. Що ж, сьогодні вона зробить усе, що потрібно. Вона ж завжди виконувала чужу волю.

Незмінно розмінний пішак у чужих складних партіях...

А поки що нехай помучиться очікуванням!

Якийсь час гість стояв, не наважуючись заговорити. Княгиня ж вишивала, лишаючись незворушною. А коли Василь Костянтинович нарешті відкрив рота, щоб за всіма правилами світської ввічливості довідатися про здоров'я господині Острога — зовсім зненацька встала й залишила залу. Князь не міг передбачити такого повороту справи, тому кинувся навздогін за племінницею, але був зупинений козаком з охорони.

Втім, княгиня незабаром повернулася. Не звертаючи уваги на ввічливі розпитування Василя Костянтиновича, покликала писаря й одразу ж звеліла скласти грамоту, відповідно до якої вона, високошляхетна Олена Іллівна Острозька, відмовлялася від усіх прав на Острозький замок, замість чого погоджувалася переселитися в Дубно за умови, що князь завершить всі започатковані нею справи з благоустрою Острога. Потім прибув нотаріус із двома свідками, грамота була підписана й належним чином завірена.

Геть розгублений від поступливості племінниці, князь був на сьомому небі від щастя. А княгинечка, закінчивши з паперами, визирнула в коридор і покликала охорону. За кілька хвилин високий широкоплечий козак приніс із бібліотеки чималий згорток, замотаний у квітчасту хустку. Серце князя затріпотіло від радості: невже та сама скриня?! Олена розгорнула хустку. З'явився кований залізом ріжечок заповітної родової реліквії.

З нетерпіння Василь Костянтинович кинувся до княгині, вона ж торкнулася коня на кришці. Огир устав дибки, скринька розкрилася: виявляється, у ній лежала сама лише стародавня рукописна Біблія! Князь розчаровано мугикнув і про всякий випадок поцікавився:

— А може, у скриньці є ще щось?

— Не знаю, — байдуже відгукнулася княгиня. — Однак я певна, що ви із вдячністю згадаєте про цю Біблію, коли в Острозі з'явиться своя друкарня.

— Яка ще друкарня? — здивувався князь.

— Та сама, котру вам доведеться створити відповідно до моєї жалуваної грамоти. Чи може ви роздумали володіти Острогом, дядечко?..

Не в силах підібрати підходящі слова для відповіді, Василь Костянтинович лише запекло захитав головою.

— Отак–от краще, дядечку.

Із цими словами княгиня зненацька вийшла з кімнати, навіть не попрощавшись. Втім, на цей прикрий, взагалі–то, дріб'язок Василь Костянтинович не звернув найменшої уваги. Він був непідробно щасливим. Ще б пак: адже все здійснилося саме собою — причому без найменших зусиль з його боку!!! Острог і всі неосяжні володіння перейшли в його руки — отже, не треба більше шукати зниклого багато років тому хлопчика...

Він вийшов на двір й окинув прискіпливим поглядом старовинний замок, що царствено здіймався посеред зеленого оксамиту густого листя. Замку було більше трьох сотень років. З минулого століття внутрішні апартаменти не раз перебудовувалися, але ззовні все залишилося, як і раніше. Фронтон прикрашали шість колон і напівкругле вікно з ліпниною по краях над портиком. З усіх боків його оточували міцні фортечні мури з величними башточками. Усередині будинку панувала атмосфера добірності й комфорту, а широкі мармурові сходи з різьбленим поруччям були воістину чудові. І все це відтепер належатиме йому, й нікому іншому!..

Дарма радів князь: новий польський король — угорець Стефан Баторій не визнав новоявленого власника Острозького замка, доки не одержав від нього величезного хабара. Потім Василю Костянтиновичу довелося виконувати всі умови жалуваної грамоти. Так в Острозі з'явилися лікарня, школа, бібліотека, друкарня, але найголовніше — прославлена у віках Острозька академія.

Осінь не тішила гарною погодою. Йшли затяжні холодні дощі. Сильний північний вітер здіймав у повітря пріле листя й кидав в обличчя самотніх перехожих. Все це ніяк не налаштовувало на гарний настрій. Із самого ранку небо затягувалося сірими хмарами, з яких сіявся огидний холодний дощ. Варто було Василю Костянтиновичу наблизитися до вікна, як струмені крижаного дощу немилосердно хльостали по шибках — не розгледіти нічого. Доводилося повертатись назад до каміна.

Василь Костянтинович вивудив з купи паперів чергову боргову розписку. Однак прочитавши її, князь занурився в сумовиту тугу, що змінилася глухим роздратуванням, потім нестримною люттю, під впливом якої він ледь не жбурнув розписку у вогонь. Втім, це стало б непоправною дурістю, тому Острозький кинув злощасний документ назад у паперову купу, із кректанням підвівся із крісла й попрямував до вікна, щоб трохи прочинити його, подихати свіжим повітрям і заспокоїтися.

Потім підійшов до каміна і вкинув у вогонь невелике березове поліно. За хвилину воно вже весело горіло, поступово зникаючи в букеті ненаситних язичків яскраво–червоного полум'я. Князь тужливо дивився на вогонь і думав, думав...

То що ж це діється, справді? Так само, як поліно перетворюється на вугілля й попіл, його грандіозні доходи обертаються колосальними витратами. Скільки зусиль доклав він, щоб нарешті заволодіти родовим замком — Острогом!.. І чим же тепер це обернулося?! Витратами, витратами, одними лише суцільними витратами...

Лікарня для незаможних начебто добудовується, але це виявилися далеко не всі витрати: бо тепер ще треба обладнати богоугодний заклад. А це величезні витрати на рівному місці!.. Гарна спадщина з рук племінниці!

А школа?! Гальшці закортіло збудувати школу, щоб простий люд грамоті навчати! Гаразд, от вам школа... І знов однією лише спорудою не закінчилося: після того для викладання тривіуму[34] довелося аж двох учителів запрошувати — для граматики й риторики окремо, для діалектики окремо. Але це був, бачите, усього лише початок! Зрештою, щоб перетворити школу в омріяну Гальшкою академію, треба було подбати також про квадріум — а це ще мінімум двоє вчителів!!! Та ще хоча б по одному слузі в кожного. Й нарешті, геометрію, астрономію і музику без інструментів не вивчиш... От і нові витрати! То навіщо було брати цей тягар на себе? Жах!!! Який жах!..

Тут у двері тихо постукали. Князь напружився. Кого ще лиха година принесла?.. Втім, усі пристрасті, що вирували в душі Василя Костянтиновича, там поки й залишалися. Стороннім же знати про це не обов'язково.

— Хто там? — спитав князь. У кімнату зазирнув дворецький Яків і ледь чутно доповів:

— Управитель Дерманського монастиря Іван Федорович до вас...

— Нехай заходить, — дозволив князь. По тому у кабінет вихором увірвався управитель Дерманського монастиря. Навіть не привітавшись із князем, Іван Федорович одразу перейшов у наступ:

— Що ж це виходить, ваша світлосте? Ви мені обіцяли друкарню, а я натомість вже скільки місяців поспіль стирчу в монастирі! Та й який з мене управитель монастиря, якщо на цих справах я геть не розуміюся?..

— Не переймайся, — при першій же паузі князь спробував заспокоїти відвідувача. — Затримка вийшла, бо лікарню треба добудувати. Але якщо ти тільки слово скажеш, я негайно припиню роботи щодо лікарні й передам гроші на твою друкарню... Ти тільки скажи, чоловіче Божий!

Збентежений таким поворотом, Федорович розгубився. Справді, йому належало вирішити, куди важливіше спрямувати гроші: для лікарні чи для друкарні? Звісно, він схилявся до другого, але що ж станеться з хворими, які можуть зцілитися ласкою Божою і піклуванням лікарів...

— Ох, ваша світлосте... Не можу гріха на душу взяти: мабуть, що лікарня зараз більш потрібна, — нарешті здався Федорович.

— Ну от, бачиш! — розвів руками князь. — Ти сам із цим погодився, тож доведеться з друкарнею твоєю зачекати...