Федорович похнюпився, попрямував до дверей, але в останній момент, вже на самому порозі схопився й попросив:

— Ваша світлосте, то хоча б зніміть мене з посади управителя Дерманського монастиря.

— Чого б то? — здивувався князь. — Грошей замало? Ну, то я можу трохи додати.

— Не в тім річ... Саме розташування монастиря...

— Ну, пересунути монастир я не можу, вибач!.. — парирував князь.

— Ваша світлосте, але ж два села, між якими розташований монастир, постійно воюють між собою!..

— Але ж ти управитель Дерманського монастиря, у тебе влада й відповідальність, от і вирішуй питання. Атож, вирішуй...

Федорович хотів ще щось сказати, але роздумав. Уклонився князеві на прощання й вийшов геть. Після того князь покликав дворецького:

— Якове! Йди–но сюди!

Яків зайшов, низько кланяючись хазяїнові.

— Федоровича до мене більше не пускати, — розпорядився князь твердо.

— А що говорити, якщо прийде? — промимрив дворецький.

— Скажи, що я поїхав в Дубно, в Турів. Що занедужав. Бреши як хочеш, але Федоровича більше не пускай! Зрозумів?

Яків вклонився й вийшов, князь повернувся до паперів, буркочучи щось під ніс.

Іван Федорович справді дуже дратував Острозького, бо нічого не міг вирішити самотужки. Василь Костянтинович розумів, що запросив його трохи зарано, в чому тепер каявся. Княжою ласкою прилаштував цього нездару не ким–небудь, а управителем Дерманського монастиря! Така честь... Проте Федорович нічого не міг зробити для примирення двох ворогуючих сіл, тільки регулярно навідувався до князя і нагадував повсякчас щодо організації друкарні. А чого б це зараз гроші на таку справу давати, якщо Польща міняє правителів, немов рукавички, і кожен з королів намагається здерти з найбагатшого магната Речі Посполитої гроші за видачу чергової грамоти на володіння Острогом?!

Друкарня... Це зараз не на часі! Нічого, Буквар зачекає, і всілякі богослужебні книги[35] зачекають також. Цей Федорович навіть не уявляє, скільки грошей потрібно витратити, щоб звести будинок. Сидить собі у монастирі одягнений, взутий, нагодований — чого йому ще треба?! Друкарня, бач!.. Це ж верстати потрібні, папір, фарба... Ех–х–х!..

Василь Костянтинович зло покосився на купу ділових паперів. Все це через примхи клятої племінниці Олени! Саме ім'я її прокляте: колись у сиву давнину жахлива війна розгорілася через Олену Троянську, його змушує викидати гроші на вітер Єлена Острозька... Треба ж було понавигадувати стільки всяких різних дурниць, розкопати в бібліотеці всі ці замшілі проекти й поставити їхнє втілення у життя неодмінною умовою володіння Острогом!!! А інакше — скарга самому королеві...

Так що там скарга?! А раптом якийсь молодий аферист синочком її назве — отоді прощавай усе!!! Швидше б закінчилися всі ці ідеї й нововведення... Бо достеменно невідомо, скільки ще грошей доведеться викинути заради жіночої примхи. А все через спадщину... Був би у княгині син — він би тихо правив у Дубно. А раптом на Острог замахнеться?! А тут лікарня, школа, академія, зведена стараннями Василя Костянтиновича. І що, все дістанеться йому, бастарду цьому клятому?!

Ні–ні... Син Олени Іллівни та Дмитра Федоровича не просто не потрібен — його поява може стати справжньою катастрофою! Бо якщо княгиня його знайде, то неодмінно віддасть у створену школу, потім в академію. Вивчиться він і правити захоче... Тому не можна дозволити їм зустрітися! Головне тепер — всіляко обмежити Олену у спілкуванні. Особливо з молодими людьми, серед яких авантюристів, охочих назватися загубленим сином княгині — хоч греблю гати! Їй же тільки надію дай, а далі хтозна, до чого буйна жіноча фантазія доведе...

А раптом справжній спадкоємець і справді одного дня візьме та й з'явиться тут, в Острозі?! Гусятин розташований не дуже далеко, раптом принесе його нелегка? І що тоді робити накажете?..

— Ваша милосте! — знов пролунав шепіт дворецького. Князь здригнувся й озирнувся. У дверях знов завмер у підлесливій позі Яків. Що тепер йому потрібно? А раптом це знов клятий Федорович!..

— Ваша милосте, до вас брати Калиновські, — доповів дворецький.

— Жени їх до дідька!!! — рикнув князь і навіть кинув у Якова чоботом.

Ну от, тепер ця наволоч до нього преться. Це ж треба: вкрали скарбницю[36] князя Курбського[37]!.. Вони що хочуть — невже щоб князь Острозький їх покривав?! Нехай спочатку навчаться кінці ховати, а вже потім...

Трохи охолонувши, Василь Костянтинович замислився. Щось нечисто із цією скарбницею: Андрій Михайлович одну суму називає, а ці аферисти іншу... Може, й не було ніякого пограбування?! Наприклад, Курбський просто захотів бідним прикинутися, щоб уникнути сплати податків... А що?! Це ідея!!! Напевно, тому тепер ці невдахи Калиновські й шукають захисту у могутнього магната Острозького, бо не грабували нікого...

Треба їх все–таки прийняти: так можна цікаві речі про Курбського дізнатися, а за захист з братів чималу суму здерти! Гроші згодяться, особливо зараз, бо витрати на реалізацію примх навіженої Олени незабаром розорять Василя Костянтиновича. До речі, вдячні за захист брати Калиновські будь–яку брудну роботу виконати погодяться. Зокрема, з Олениним синочком вони впораються залюбки.

І тут (о диво!) в кімнату знов увійшов дворецький зі словами:

— Ваша милосте, брати Калиновські не йдуть, на зустрічі з вами наполягають. То погодитесь їх прийняти, чи я їм доповім, що...

Василь Костянтинович жестом правої долоні наказав Якову замовкнути й зачекати, а сам продовжив обмірковувати ситуацію.

Отже, вони не пішли... Що це — невже знак долі?! Справді, чому б і не використати Калиновських у власних інтересах... Дуже навіть можливо! Якщо вони не побоялися зв'язатися із самим князем Курбським, то натуру мають зухвалу. А якщо сказати братам: «Поїдьте в Гусятин, знайдіть там сімейство Наливайків і вибийте з них усі дурощі. А я за це візьму вас під своє заступництво». Що ж, це має спрацювати...

Хоча...

Так, мабуть, у цьому разі про спадкоємця можна забути назавжди. Про те, що Олена колись зустрінеться з ним, також можна не турбуватися. І нарешті, останнє: за землю Наливайків можна запросити чималу ціну. Становище Калиновских катастрофічне, вони мимоволі змушені будуть погодитися. Мабуть, це найкращий вихід з нинішньої ситуації.

Вирішивши, як варто повестися, Василь Костянтинович встав із крісла і спокійно наказав дворецькому:

— Веди гостей сюди, я, мабуть, все ж таки прийму їх.

В один з осінніх днів, коли перші заморозки дихнули холодом на кущі й дерева, а пожовтіле листя летіло на землю від найменшого пориву вітру, князь Острозький у супроводі вірного дворецького Якова прогулювався замком і раптом почув, як хтось сердито свариться біля воріт.

— У чому там справа, Якове? — запитав він дворецького.

— Уявлення не маю, ваша милосте! — розвів руками той.

Із цікавості вони попрямували до воріт і побачили, що вартові намагаються прогнати геть злиденних прохвчів — двох хлопців і дівчинку.

— Що тут відбувається? — поцікавився князь в охоронців.

— Ці злодюжки в замок хочуть прорватися за всяку ціну... — презирливо відгукнувся один зі стражів.

— Ну–ну, навіщо ж кривдити знедолених, тим більше дітей! — примирливо мовив Василь Костянтинович, який перебував сьогодні в доброму гуморі.

— Княже, ці злидні, — і начальник охорони вказав на дітей, — вимагають допустити їх до вашої світлості. Тільки–но мені доповіли про це, я наказав гнати цих нахаб геть. Ач, що вбили собі в голови! Бачите, до князя хочуть. Чи чувана справа? Не князь їм потрібен, а різки, й якнайдовші!

Однак почувши це, Острозький лише розсміявся, чим привів начальника охорони в легке здивування: