Ні, якщо вже звертатися з такими діткливими запитами, то вже просто до княгині Олени Іллівни! Тільки от лихо: її відносини з дядьком вже встигли перейти в стадію погано прикритої війни. Колись Василь Костянтинович не раз посилав Дем'яна як свою довірену особу до княгині для налагодження між ними контактів. Потім Дем'ян знаходив різні пристойні приводи для поїздок в Дубно, а князь відмовляв. А потім вони посварилися, й наполягати на своєму Дем'янові було небезпечно: Василь Костянтинович у такі моменти ставав особливо підозріливим. Не нашкодити б собі самому...

Лишалося чекати підходящого випадку.

І Дем'ян смиренно чекав. А час минав. І дочекався він... смерті Олени Іллівни Острозької!.. І треба ж: глузлива доля немовби зіграла з ним лиховісний жарт — Василь Костянтинович негайно прикликав до себе особливого порученця, й пославшись на хворобу, велів представляти його персону на похороні покійної.

Пізно! Ах, як шкода, що занадто пізно!.. Тримаючись в охвісті жалобної процесії, Дем'ян усе не міг спекатися досади на самого себе, що за стільки місяців так і не знайшов пристойного приводу для самостійної поїздки в Дубно. Тепер же труну з мертвим тілом удовиці–княгині віднесли в замкову каплицю, а потім до сімейного склепу.

Дем'ян так і не дізнався, ким йому доводилася княгиня Острозька. Може, була йому чужою жінкою... або все ж таки рідною матір'ю?! Тепер вже не дізнатися ніколи! Прикро, ах, як же прикро!..

Так ще й тепер, після усіх цих переживань зволь повторювати старому хитрунові Василю Костянтиновичу то перелік присутніх, то прощальну промову ксьондза... Хоча насправді Дем'янові вити від досади хочеться, а не чужі слова повторювати!!!

— Отже, так і сказав?! — із зовсім незрозумілої причини обличчя князя Острозького світилося неприкритим торжеством.

— Так і сказав, — підтвердив Дем'ян, розгублено дивлячись на свого володаря й зовсім не розуміючи причини для подібного настрою.

— Ну що ж, Дем'яне, не приховаю: потішив ти мене, потішив...

Він делікатно промовчав, очікуючи розв'язки. Немовби прочитавши думку служника, Василь Костянтинович широко посміхнувся і з апломбом мовив:

— На його щастя, ксьондз недостатньо добре знав покійну, але я ж знав племінницю набагато краще!

Сказавши це, старий піднявся, пройшовся до стіни, зупинився біля невеликого витонченого столика, на якому стояла дубова, окута залізом скринька, ніжно погладив її кришку й продовжив у тому ж тоні:

— Оця штучка, Дем'яне, є нашою фамільною реліквією. Колись її залишив у спадок своїй єдиній дочці мій брат Ілля Костянтинович, від Олени Іллівни скринька перейшла в моє володіння. Відповідно до сімейного переказу, штучка ця принесе комусь із князів Острозьких нечувану владу й небачене багатство. Чи знаєш, що насправді сховано у цій скриньці?

Дем'ян лише плечима знизав.

— То довідайся ж!

Князь натиснув на фігурку коня на кришці, той зненацька став дибки, вершник опустив меча. Щось клацнуло, кришка відкинулася, відкривши обкладинку величезної рукописної Біблії.

— Слово Боже — от що вже зробило нас, князів Острозьких, наймогутнішими магнатами Речі Посполитої! Отримавши цю скриньку у своє розпорядження, я не розумів цього й, зізнаюся чесно, зрозумів тільки зараз, із твого переказу похоронної промови ксьондза. І прошу тебе підтвердити мою думку, прочитавши дещо із цієї священної книги.

Виголосивши це урочистим тоном, Василь Костянтинович покликав жестом Дем'яна до себе, а коли той наблизився — дістав зі скрині розкішно оздоблене Святе Письмо й простягнув порученцю зі словами:

— Відкрий і читай.

— Отут, де закладка? — уточнив Дем'ян, акуратно розкриваючи важкий фоліант на столі поруч зі скринькою.

Але відразу ж ошелешено подивився на пана, який здивовано запитав:

— Яка ще закладка?..

— Та оця ж! — і Дем'ян продемонстрував довгу смужку шкіри, закладену між сторінками. Оскільки старий князь тільки переводив здивований погляд з нього на розкриту Біблію й назад, Дем'ян поспішив пояснити:

— Закладка була отут. Це... це...

Він придивився до тексту й мовив:

— Це Перше послання святого апостола Павла до Тимофія, глава шоста. До речі, тут позначений п'ятнадцятий вірш. От же мітка, на краю сторінки! Очевидно, ваша милосте, ви хотіли, щоб я прочитав цей вірш, чи не так?..

Нічого не відповівши, Василь Костянтинович досить безцеремонно відіпхнув Дем'яна, прискіпливо впився у позначений вірш, прочитав уголос:

— «...що його свого часу покаже блаженний і єдиний міцний, Цар над царями та Пан над панами...»[40]

Одразу ж різко обернувся до Дем'яна і якимсь зовсім чужим, незнайомим голосом прохрипів:

— Ні, я про інше думав, зовсім про інше... Хто посмів торкнутися нашої сімейної реліквії? Чи не ти, часом?!

— Та що ви, ваша милосте! — переляканий Дем'ян відступив на два кроки. — Як би я встиг зробити закладку й позначку на сторінці, тільки–но одержавши книгу з ваших рук?! И чим: у мене ж ні пера немає, ані каламаря...

— Ах, так, твоя правда.

Князь повернувся до Біблії та знову прочитав:

— «...що його свого часу покаже блаженний і єдиний міцний, Цар над царями та Пан над панами ...»

— Ваша милосте... — боязко звернувся до нього Дем'ян.

— Чого тобі?

— Ваша милосте, а раптом позначка була зроблена заздалегідь?

Острозький лише набурмосився, очікуючи пояснень.

— Ну, тобто... Тобто раптом цей вірш відзначили не зараз, а колись давним–давно?.. Може, це якась підказка? Ваша милосте, а дозвольте–но мені глянути на цей вірш.

Василь Костянтинович пробурмотів невдоволено:

— Не розумію, що саме сподіваєшся ти тут побачити? Сам же прочитав тільки–но, — хоча все–таки посторонився, даючи Дем'янові можливість знов підійти до Біблії. Однак той схилився над скринькою, взяв її, оглянув дуже уважно і, демонструючи хазяїнові, тріумфальним тоном мовив:

— Ну, так і є! Бачите?

Князь зрушив до перенісся брови й наморщив чоло, намагаючись зрозуміти, на що саме натякає Дем'ян. Нічого загадкового в скриньці начебто не було: сама з мореного дуба, оббита для міцності по кутах залізом, з фігуркою лицаря на кришці, що слугувала ключем, зсередини вистелена чорним оксамитом... Що тут загадкового?! Звичайний футляр для набагато більш дорогоцінного вмістилища — Біблії.

Зрозумівши, що князь не помітив нічого незвичайного, Дем'ян сунув руку в скриньку й показав, що вона увійшла туди на глибину розпрямленої долоні. Після чого притулив руку до тієї ж стінки із зовнішнього боку й з торжествуючим виглядом констатував:

— Тепер бачите, ваша милосте, наскільки товсте тут дно?

Василь Костянтинович насилу притримав здивований вигук: справді, якщо глибина скриньки становила щось близько п'яді, то по зовнішній стінці вона була як мінімум удвічі більшою. Недостатність глибини не кидалась в око через оксамитово–чорну внутрішність скрині... Треба ж, як все просто! І треба ж такому статися, щоб цього досі не помітив ні князь Острозький, ані покійна Олена Іллівна, яка раніше володіла скринькою. Але яку ж таємницю приховує надзвичайно товсте дно?!

— Я подумав, що відмічений у Першому посланні святого апостола Павла до його учня Тимофія вірш натякає: хтось у свій час повинен щось відкрити, — немовби прочитавши князівські думки, відгукнувся Дем'ян, який заходився водночас дуже ретельно обмацувати скриньку. — Оскільки слова ці позначені в Біблії, то натяк не стосується ні самої книги, ані скриньки: вони вже розкриті. Залишилося припустити, що скринька повинна відкритися двічі. От я й...

Вимовляючи останні слова, Дем'ян надавив зсередини одночасно на обидві короткі бічні стінки скриньки, немовби намагаючись розвести їх у різні боки. Знову клацнула прихована пружина, і довга бічна стінка скрині, протилежна тій, до якої кріпилася кришка, відкинулася убік. За нею виднілася дещо втоплена висувна шухлядка.

— Залиш–но мене самого.

Дем'ян відірвався від скриньки і здійняв очі на Василя Костянтиновича.