— Бачу, ви розраховуєте на спокійну гру, мессіре?

Англієць зняв з дошки чорного королівського пішака й відповів у колишній знущальній манері:

— Ні, чому ж? Просто розчищаю простір для маневру.

— Що ж, мессіре, охоче допоможу у такому шляхетному починанні.

Негайно білий кінь впав жертвою чорного суперника. Гра потроху загострювалася. Білі непомітно розверталися для нападу, чорний слон нарешті рушив уперед, щоб його король мав шанс рокіруватися в коротку сторону. Можливо, єпископ розраховував, що англієць також улаштує рокіровку, сховавши свого короля під захист пішакової шеренги.

Однак у найнесподіваніший момент білі із завчасно зайнятих вигідних позицій ринулися в стрімку атаку. Лише кілька ходів — і ферзеві фланги поріділи, тоді білий королівський пішак почав клітинка за клітинкою просуватися вперед. Повільно, але впевнено й неминуче.

Єпископ відверто зажурився: надто пізно зрозумів він підступний план хазяїна турніру! Спроби атакувати білого вискочня успіхом не увінчалися: усі до єдиної чорної фігури надто глибоко загрузли в різних захисних комбінаціях, порушення рівноваги в кожній з яких загрожувало цугцвангом[53]. У результаті простий «солдатик» досягнув передостанньої лінії квадратиків. Ще один хід — і...

— Я припиняю гру, мессіре.

— Тобто?!

Англієць підвів сповнені подиву очі на супротивника, який перекинув на шахівниці чорного короля й тихо прострекотів:

— Партія за вами.

— Як накажете це розуміти?! Ви вже здалися?! Я ж навіть не оголосив вам шаху!..

— Цього не потрібно, — поморщився єпископ. — Ви вже за крок від того, щоб одержати другого ферзя, а цього статися не повинно.

— Але ж за правилами шахів...

— За правилами шахів — так, звичайно. Але ж за правилами життя таке категорично неможливе!

— Але до чого тут якісь дивні правила життя?!

— Нагадую вам, мессіре, що шахові турніри розенкрейцерів — це не просто гра для втішення пересичених розумів. Це під час гри ми рухаємо мертві фігурки, зате в реальному житті граємо, немов тими пішаками, живими людьми: монархами і їхніми міністрами, генералами, лицарями й солдатами. Та чого там — навіть цілими народами!.. Можливо, й вами!..

— Все це так, але ж...

— А тепер я негайно вимовлю пророцтво.

— Дозвольте, а це що таке?! — щиро обурився англієць. — Адже відповідно до правил турніру, пророцтво вимовляє переможець, що довів у такий спосіб силу свого стратегічного мистецтва...

— Мессіре, мене більше не хвилюють зарозумілі правила вашого турніру. Я переміг у сьогоднішній грі, тож годі сперечатися, — не моргнувши оком, урочисто проголосив єпископ.

— Ви перемогли?! Що я чую!!! Ви щойно здали партію...

— Цілком правильно, я всього лише здав шахову партію, — проскреготів єпископ. — Але я переміг, оскільки здав її вчасно, не допустивши появи на шахівниці другого ферзя чи іншої важкої фігури.

— Ви ще скажіть, що зовсім не оголошення мату моєму королеві, а саме недопущення появи на шахівниці другого ферзя було істинною метою вашої гри!

— Цілком вірно: істинною метою моєї гри було виграти, що у моєму розумінні є недопущенням появи на шахівниці другого ферзя. Королева в короля одна–єдина, двох королев відразу не буває. Тому я краще перерву партію, ніж дозволю якомусь жалюгідному пішакові отак стрімко звеличитися до ферзя. Але ви, мессіре, не зрозуміли цього. Ви взагалі нічого не зрозуміли! Не второпали, що сьогодні просто зобов'язані були програти — адже Свята Церква в моїй особі зобов'язана перемогти. Чуєте: зобов'язана!!! Але немає у вашому серці жодної краплі Божого страху. А тому я оголошую навіть не пророцтво — вирок.

Єпископ повільно підвівся, прийняв урочисту позу, поправив мантілетту, що сповзла набік.

— Отже, оскільки я переміг у цьому славетному турнірі, то зараз же оберу країну. Нехай же це буде Англія... — Очі єпископа хижо сяйнули.

— Оце вже перепрошую! Оскільки шахова партія за мною, як ви самі щойно сказали, то й вибір країни за мною, — тихо мовив хазяїн турніру. — У минулій грі мій супротивник обрав Польщу...

Єпископ грубо перервав аристократа:

— Наскільки я розумію, мессіре, ваш давній інтерес — це Польща? Ну так, здається, під час першої своєї гри ви робили пророцтво для цієї ж країни... Гаразд, слухайте! Оскільки ви мали нахабство піти проти Святої Церкви, то Річ Посполита одержить незабаром війну за віру. Жахливу, жорстоку, кровопролитну війну... Як і ваш «скажений» пішак, проводир бунтівників буде зупинений силами вищого порядку за крок до перемоги. Ніколи не стати йому фігурою, ніколи не носити корону!.. А якщо й носити, то тільки блазенську.

— А королівство?.. — англієць ледь розліпив умить пошерхлі губи.

— Королівство впаде. Спочатку розколеться навпіл. Згодом, вже у більш віддаленому майбутньому, половину від того, що залишиться, у свою чергу поділять натроє й поступово поглинуть більш могутні супротивники. Отак. А тепер прощавайте. Обідати у вашому товаристві я не маю жодного наміру.

Виголосивши ці страшні слова, єпископ мовчки покинув залу, залишивши у повній самоті зовсім пригніченого хазяїна турніру.

Ничипір прокинувся від важких кроків, що гупали за дверима й віддалено нагадували гарматні залпи. Переляканий старий миттю підхопився й став у вичікувальній позі: бо якщо це повернувся пан полковник... і якщо він помітить на обличі служника сліди сну... Ох, не минути лиха!

Двері різко розчинилися, і разом із пасмами морозного повітря у світлицю ввалився Криштоф Косинський. Однак, увійшовши, навіть не помітив присутності Ничипора. Було очевидно, що він не в дусі. Не сказавши ані слова, розгонистими кроками пан полковник попрямував до столу, навіть не скинувши теплого кожуха й не знімаючи капелюха, плюхнувся на лаву, вронив голову на складені руки та й завмер.

«Отже, все! Виходить, програно справу...» — подумав Ничипір з гіркотою, однак не проронив ані звуку, побоюючись засмутити хазяїна ще сильніше. Простоявши мовчки хвилин із десять, старий нарешті рушив навшпиньках до дверей, дотримуючись крайньої обережності й навіть намагаючись дихати якомога тихіше. Однак коли до порога світлиці залишалося буквально пару кроків, за спиною пролунав якийсь надтріснутий голос, зовсім не схожий на звичайний полковницький рик:

— Ах, як добре, що моя Марушенька[54] не дожила до цього ганьбища!..

Ничипір завмер на місці й обережно озирнувся. Злегка повернувши голову вбік, пан Косинський дивився прямо на старого служника. Очі його дивно блищали. Якби Ничипір не знав хазяїна з пелюшок, то подумав би, що він, чого доброго, зараз розплачеться.

— А це я тут, пане Криштофе!.. — розгублений служник спробував зобразити на обличчі посмішку, однак замість цього вийшла вимучена гримаса. — Я тут, так би мовити, хотів розпорядитися... щоб, так би мовити, чогось... того... цього... отакого...

— А я кажу: добре, що Марушенька не дожила, — повторив хазяїн.

Ничипір мимоволі згадав, як уперше приїхавши в Рокитнянську пустош (а тоді тут дійсно було порожньо й дико), Косинський аж скрикнув: «Ах, як шкода, що Марушенька моя не дожила до цього щасливого дня!» — і подумав, настільки несхожим був нинішній пан полковник на самого себе. Серце старого служника миттю стислося від болю. І він наважився запитати про те, про що розпитувати було, щонайменше, нерозумно:

— А що, пане Криштофе, програли ви суд?

— Суд?! Який ще суд...

І настільки несподіваним було зауваження хазяїна, що Ничипора взяв острах. Він розліпив неслухняні губи й забелькотав розгублено:

— Ну так, суд, пане Криштофе! Ви ж на суд їздили, чи не правда?..