Пам'ятається, він боровся чи то з генуезцем, чи з флорентійцем, чи з падуанцем, чи з веронцем, чи... Загалом, з якимсь італійським синьйором, а інше не настільки важливо! Бо важливо зовсім інше: у результаті гри італієць із озерного замка програв, і перемога дісталася йому — спадкоємцеві воістину шляхетного англійського роду. Пам'ятається, емоційний хазяїн–італієць був вельми засмучений таким результатом партії. Та й прогноз подій, проголошений гостем, не сподобався колишньому гросмейстерові. Хоча незабаром він блискуче справдився.

Все своє довге життя англієць успішно грав у шахи, зустрічаючись із принцами, графами, маркізами й іншими аристократами. Грав у палацах, у зелених парках, у затишних вітальнях. Грав легко, з незмінним азартом і ніколи не боявся програти. Доля відчувала це й щоразу підносила своєму улюбленцеві чергову перемогу. Фортуна благоволить переможцям — хіба ж ні?.. Мабуть, що так.

Але чому ж він хвилюється цього разу?! Невже наближається його черга програти?! Хазяїн турніру не розумів цього. Попри поважний вік, англієць перебував у прекрасній формі. І все–таки щось незрозуміле змушувало хазяїна турніру тріпотіти...

Плавно відкрилися важкі різьблені двері, й глянувши на них, благовидний сивобородий старий нарешті зрозумів, що лихе передчуття, яке мучило його, було аж ніяк не даремним.

Поріг ігорного залу переступив гість, якого гросмейстер очікував побачити найменше. Ним виявився священнослужитель. Судячи з лілових кольорів биретти[45] й мантілетти[46], а також за вигадливими мереживами на кінчиках рукавів роккетти[47], це був католицький єпископ. Важко описати всю гаму почуттів, що її відчував до такого супротивника хазяїн турніру — затятий прихильник англіканської церкви[48].

— Як накажете розуміти це?! — голосно обурився він, міряючи презирливим поглядом прибулого єпископа.

— Насамперед, вам належало хоч би привітатися, — парирував агресивний випад хазяїна представник католицької церкви. Сухий деренчливий голос гостя найбільше нагадував сонне стрекотіння цикади в оповитому літньою спекою саду. Поки ошелешений хазяїн підшукував гідні до ситуації слова, священик продовжив у колишньому тоні:

— Шановний мессіре[49], а в чому, власне, річ? Що вас так бентежить, дозвольте поцікавитися?

— Я настільки здивований, — задихаючись від гніву, продовжував хазяїн, — що мені важко, навіть... сутужно...

— А ви не хвилюйтеся, — підбадьорив католик.

— Не хвилюватися?! Та як же не хвилюватися, якщо...

Від обурення на чолі хазяїна надулися одразу дві сині товсті вени.. Однак, не вдаючись до зайвих подробиць, єпископ доволі в'їдливо мовив:

— А кого ж ви очікували побачити?

— Взагалі–то, приїхати мав прус...

— А–а–а, отже, чергового дядечка чи кузена! — священнослужитель криво посміхнувся. — Чи то я не знаю, що англійська аристократія дуже тісно споріднена з прусським дворянством?! Думаєте, не знаю?..

Хазяїн турніру проковтнув грудку в горлі, але нічого не сказав.

— А якщо ваш прусський родич не приїхав, то... — святий отець навмисно затягнув паузу.

— А це нічого не означає! — прогарчав хазяїн.

— Ви не праві. Адже за умовами турніру, як власник гросмейстерського титулу, так і претендент не мають права відмовлятися від двобою... Неявка одного із супротивників можлива лише у випадку передчасної кончини...

— Ах, он як?! Отже...

— Саме, так, мессіре, буквально днями глибокошановний представник прусської династії раптово помер, і мені доручили його замінити на такому важливому турнірі. Хочете переконатися в цьому? Що ж, я готовий надати...

Занадто сильна підозріливість не прикрашає людину, а принижує. Прекрасно розуміючи це, англієць мовив примирливо:

— Непотрібно, я вам, безумовно, вірю. Давайте краще перейдемо до гри, заради якої ми й зустрілися сьогодні.

Слідом за тим хазяїн запропонував:

— На столі лежить мішечок, витягніть з нього одну з фігурок.

Католик видобув з мішечка невеликого чорного пішака. І відразу ж презирливо відставив його убік.

— Ну що ж, ви граєте чорними! — радісно вигукнув англієць.

— Не бажаю! — прошипів священнослужитель.

— Сідайте! — і хазяїн турніру зробив запрошувальний жест.

Католик заметушився в нерішучості, бо ніяк не міг визначити, на який із двох масивних горіхових стільців із широкими підлокітниками й високими спинками варто сісти. Тоді англієць, не сказавши ані слова, підійшов до столика й опустився на стілець, розташований з боку подвійної лінії світлих кремових фігурок. Гостеві нічого не залишалося, як присісти на другий.

Тепер супротивників розділяв восьмикутний столик, виконаний із цільного масиву ебенового дерева[50], повітря було просякнуте ледь відчутним запахом смоли, терпким, але приємним.

У центрі мініатюрного столика стояли витонченої роботи різьблені шахи. Вигадливі фігурки були майстерно виконані з теплої на дотик, рожевуватої слонової кістки й полірованого оніксу різноманітних темних відтінків. Фігури навіть рівного достоїнства не копіювали одна одну з абсолютною точністю, що надавало шахам додаткового шарму. Невелика шахівниця була інкрустована перламутром, слоновою кісткою, темними каменями (обсидіаном чи гагатом) і додатково прикрашена позолотою.

— То як, починаємо?..

Єпископ перевів погляд із шахів на суперника, але не сказав нічого.

— Ваше преосвященство щось не влаштовує? — дбайливо поцікавився хазяїн.

— Так! Геть не влаштовує! — прошипів єпископ.

— Що саме?

І тут гість здійняв лемент:

— Як це розуміти, мессіре?! Чому ви не запропонували мені — духовній особі грати білими?!

Хазяїн здивовано здійняв брови.

— Вибачте, ваше преосвященство, але хоч ви зараз і важлива персона, проте насамперед — звичайний гравець турніру! Згідно з правилами, ви тягнули жереб і витягнули чорну фігурку.

— Ах, он воно як...

Єпископ пильно подивився на суперника й замислено мовив:

— Здається, я зрозумів, у чім річ... Ви хочете дотримуватися правил, попри те, що я — особа духовна, чи не так?

Англієць лише криво посміхнувся й мовив доволі глузливо:

— Цілком вірно. Я вважаю, що священство нічим не краще від інших людей і що світу було би краще позбутися духовного полону вашої брехливої церкви. Тому ніяких потурань робити вам не маю наміру. Жеребкування — непорушне правило турніру. До того ж, прошу не забувати, ваше преосвященство, що авіньйонський полон пап[51] і поява протестантських церков, включно з нашою англіканською, продемонстрували усьому світові слабкість католицтва. Тож припиніть удавати із себе всемогутнього Бога, а краще керуйте своєю шаховою армією, настільки ж чорною, як і чернечий одяг. І не забувайте, що відмова від гри вважається поразкою. Невже ви хочете безславно здатися мені без бою?!

Служитель церкви розлютився, але стримався й пробелькотав собі під ніс:

— Ні, нізащо. Якщо Бог вирішив дарувати мені перемогу, то допоможе своєму служникові, у якому б становищі я не перебував. Нехай навіть у найбезнадійнішому.

Задоволений собою, англієць кивнув, і гра почалася з того, що хазяїн турніру пересунув королівського пішака на дві клітинки вперед. Єпископ одразу ж зупинив подальше просування рожевої костяної фігурки симетричним ходом свого королівського чорного пішака.

Після цього стрибком коня з королівського флангу англієць напав на зухвалого «солдатика», що насмілився грудьми перекрити хід його переможному висуванцеві. Єпископ захистив свого пішака ходом чорного коня з ферзевого флангу. Передбачаючи напад на свого зарозумілого королівського «солдатика», хазяїн турніру захистив його другим конем. Тоді гість не впустив нагоди цілком передбачувано напасти на білого королівського пішака другим чорним конем[52] і мовив: