— Ваша княжа милосте, наскільки можна судити, головні сили бунтівників під особистим керівництвом полковника Криштофа Косинського знялися з місця й рушили на Волинь, — заявив ледве не з порога сотник надвірної корогви.

Усім присутнім на переговорах здалося, що по підлозі легесеньким вітерцем поповз крижаний страх, від чого всі мимовільно охнули. Ще б пак: весь попередній рік бунтівники тероризували переважно маєтки Київського воєводства, водночас навіть не думаючи про похід у серце володінь князів Острозьких. Це було хай як неприємно, однак терпимо...

Але ситуація на очах змінилася на гірше, та ще й надто різко!

«Ех, Северине, Северине, і чом тобі справді не потерпіти трохи?! Виклав би все це мені одному, віч–на–віч, тихо і спокійно», — з невдоволенням подумав старий князь. Втім, слово — не горобець. У цьому випадку слово про наступ бунтівників злетіло з вуст сотника надвірної корогви, так що тепер його не піймаєш, назад не повернеш!..

— Куди саме веде своїх людей полковник Косинський? — уголос поцікавився старий магнат. Втім, якби Наливайко знав про мету нового походу заколотників, він би саме із цього й почав...

— Поки що незрозуміло, ваша княжа милосте! Може, сюди, на Дубно. Може, на Острополь. А може, навіть на сам Острог або ще куди... В одному не сумнівайтеся: я докладу всіх можливих і навіть неможливих зусиль, щоб з'ясувати це якнайшвидше.

— То вже постарайся! — мовив князь із незадоволеним виглядом, але тут Станіслав Жолкевський піднявся зі свого місця й гучно заявив, навіть не приховуючи переможного тону у голосі:

— Ну що ж, можна вважати, справа розв'язалася сама собою. Заколотники готуються напасти на ваші споконвічні володіння, панове Острозькі — от і захищайтеся самі від бурі, вами ж піднятої! Польська Корона вважає роботу високої переговірної комісії завершеною й відтепер не стане втручатися в цю справу. От хіба що...

Коронний гетьман табору хитро прищулився й закінчив фразу, навмисно розтягуючи слова:

— От хіба що... заколотник Криштоф Косинський... розіб'є вас наголову!

— Не бувати тому!!! Не бувати!.. — у єдиному пориві закричали князі.

— Сподіваюся, що такої ганьби й справді не станеться. Дуже сподіваюся, панове! А втім, дозвольте на цьому відкланятися.

Коротко кивнувши на прощання, Станіслав Жолкевський покинув залу й вийшов геть.

— Ну, і як же тепер вчинити? — поставив риторичне запитання Олександр Вишневецький, розглядаючи кам'яну підлогу в себе під ногами.

— Зрозуміло, станемо готуватися до війни, — спокійно резюмував Костянтин Василь Острозький. — Грошей жалкувати не слід: наймемо всіх, хто б не погодився встати під наші прапори.

— Так–так, до війни готуємося! Угамуємо бунтівників! Мечами або списами, умовимо їх скоритися!.. — дружно загули присутні. Після того, як королівська влада в особі Станіслава Жолкевського остаточно й безповоротно відмовилася брати участь у кампанії, хід якої зробився досить несприятливим, шляхтичам нічого іншого й не лишалося...

Верховне керівництво майбутнім походом взяв на себе глава дому Острозьких — князь Костянтин Василь. Протягом наступних десяти днів сотник його надвірної корогви був зайнятий безпосереднім скликанням Посполитого рушення[56] шляхти Київського, Брацлавського й Волинського воєводств. Також Северин Наливайко зобов'язаний був, доповідати хазяїнові про бажання інших сил приєднатися до воєнних дій. Дійсно, союзники незабаром з'явилися: це були угорські й мазовецькі піхотинці–найманці, а також добірний шляхетський кінний загін під командуванням писаря земель русинських Яна Свошовського.

Таємно порадившись із іншими шляхтичами, князь Острозький не погребував навіть найманням легкої татарської кінноти: завдяки високій маневровості й стрімкості формування нехристів, їх можна було легко та швидко перекинути в будь–яку точку битви. А в критичний момент і під удар підставити замість своїх: якщо повстанці переб'ють бусурманів, навіть усіх до єдиного — шкода не буде!

Януш Острозький й Олександр Вишневецький, на яких, через показову бездіяльність, інші шляхтичі спочатку поглядали досить косо, тепер зі шкіри готові були вилізти в очікуванні, коли ж вдасться продемонструвати своє молодецтво й хоробрість. Особливо рвався у бій княжич Острозький, котрий на одному із засідань щоденних військових рад звернувся до батька з полум'яною промовою:

— Перед Господом Богом і всім шановним панством присягаюся, що особисто відрубаю негідникові–полковникові голову й покладу цей почесний трофей до ваших, батьку, ніг!

На що старий князь відповів доволі стримано:

— Опам'ятайся, Януше, а також врахуй, що Криштоф Косинський багато років служив нашій родині вірою й правдою! Тому буде краще, втихомиривши його, залишити в живих, ніж убити. Як глава всього роду Острозьких, я все–таки є захисником рідної землі, а не лютим звіром. Що подумають люди, якщо мій син, тим паче той, хто перейшов в унію[57], виявить подібну жорстокість щодо шляхтича?

— Так, так! До шляхтича і до твого одновірця[58], — не втримався від їдкого зауваження княжич Януш.

— Вгамуй свій запал, сину мій, прибережи сили для бою й не марнуй їх на порожні слова, — набурмосившись, відповів розсерджений магнат.

Тим часом стало достеменно відомо, що бунтівники рухаються в напрямку Острополя. Тепер прямого зіткнення було не уникнути.

Місце для майбутньої битви обрав особисто полковник Криштоф Косинський. Підготувався до бою з максимальною старанністю й передбачливістю: перед табором, оточеним подвійним кільцем возів, були розставлені п'ять загонів піхотинців, озброєних переважно списами, на флангах розмістилися два загони вершників. Попервах передбачалося також, що невеликі маневрені загони під прикриттям піхоти обстрілюватимуть супротивника з луків, рушниць і гармат.

Взяти Остропольський замок одним рішучим кидком повстанцям не вдалося, але особливого значення це не мало, бо на думку Криштофа Косинського, фортеця у майбутній битві лише відіграватиме роль ласої принади для шляхти. Задум бунтівного полковника полягав зовсім в іншому.

Розвідники повідомили, що кінний авангард під особистим командуванням княжича Януша Острозького відірвався від основного шляхетсько–магнатського війська й продовжує наступ самотужки. Тому пан Косинский вирішив скористатися помилкою високошляхетного мерзотника, якого вважав винуватцем усіх своїх лих, що сталися з ним за останній рік. Полковник лише потирав задоволено руки, бурмочучи собі у вуса:

— От і добре, от і прекрасно! Обскубаємо цим гусенятам крильця[59].

Він додатково розпорядився зосередити всю артилерію (двадцять шість гармат і важкі фортечні рушниці) у непримітній кривій балці, до того ж занесеній снігом. Звідси укріплений козацький табір було видно, як на долоні. Ватажок повстанців був упевнений, що коли кінні шляхтичі потраплять у настільки хитрі «кліщі», їм усім буде непереливки.

Але все сталося навіть набагато краще, ніж припускали бунтівники! Ледь пластуни доповіли про безпосереднє наближення тисячі вершників, Криштоф Косинський розпорядився почати масовий обстріл фортеці запалювальними стрілами й смоляними бомбами, запущеними з кількох пересувних требушетів[60]. Ні–ні, він в жодному разі не розраховував на негайну капітуляцію замку! Вогняна атака всього лише мала налякати й відволікти увагу супротивника від справжнього задуму.

Невдовзі усе сталося, як і гадалося: після інтенсивного «смоляного» бомбардування фортечні будівлі зайнялися, і стовпи густого чорного диму миттєво заволокли прозору блакить січневого неба... Побачивши здалеку дим, Януш Острозький вирішив, що становище обложеного замку кепське. Миттю забувши як усі батьківські настанови, так і тактичні козацькі виверти, княжич вдарив усіма своїми силами в самісінький центр позиції бунтівників.