Однак потужний лобовий наскок кавалерії ні до чого доброго не призвів. Хоча перші ряди повстанської піхоти були зім'яті й пошатковані на капусту, однак інші козацькі підрозділи встигли зникнути за зовнішнім кільцем зчеплених між собою возів. Два бічні загони просто відступили назад, з–за них вискочила нечисленна (менше трьох сотень), але маневрена козацька кавалерія.

Поки тисяча вершників Януша Острозького безуспішно проривала зовнішнє кільце табору бунтівників й сяк–так рубалася з кінними козаками Косинського, піхотинці–списівники під прикриттям зчеплених возів просочилися на фланги. Після цього піші групи прийшли на допомогу кавалерії. Насамкінець, у бій вступили лучники повстанців, і на загін княжича зненацька обрушився град стріл...

Таким чином, кінна шляхта опинилася у «кліщах»: пробитися через зовнішнє коло повстанських возів не уявлялося можливим, а відступати з–під стін палаючого Острополя ніхто не збирався — бо не дозволяла шляхетська честь! Кривава толока в цій безнадійній позиції тривала близько півтори години, причому явної переваги не мала жодна зі сторін. І лише тоді в тил виснаженій, стомленій магнатській кінноті з непримітної, занесеної снігом балки дружно вдарили гармати й важкі фортечні рушниці...

Це вже було занадто! Зметикувавши, що не більше, ніж за півгодини його загін буде перемолото вщент, Януш Острозький наказав відступати. І хоча магнатська кіннота відходила організовано, втрати були величезними. У підсумку княжич навіть не наважився переслідувати клятих заколотників, очікуючи з їхнього боку чергового підступу. Тому ближче до вечора повстанці спокійно розчепили подвійне кільце возів, знялися з місця й неквапом рушили з–під стін Острополя на північний схід.

— От бачиш, Януше, попереджав я тебе: вгамуй свій запал і прибережи сили для справжнього бою, а не для пустопорожніх балачок! Зрозумій, нарешті, що ми зіштовхнулися з розумним, досвідченим і розважливим ворогом, який гостро ненавидить нас, а не з чередою безмозких баранів.

Приблизно в таких виразах вилаяв сина Костянтин Василь, довідавшись про подробиці провальної сутички. Справді, це ж треба — така ганьба!!! Вбитими й пораненими під стінами Острополя було втрачено більше половини людей Януша Острозького! А це ж був справжній цвіт всієї магнатської кінноти!..

— Коли я побачив дим, то подумав... — намагався виправдатись княжич.

— Про інше варто було подумати, зовсім про інше!!! В ході битви не можна піддаватися емоціям. Ти хоча б один–єдиний гарматний постріл чув, наблизившись до бунтівників?!

— Ні, але...

— Ото подумав би краще, куди вони свої гармати поділи?! Думай, синку, перш ніж у пастку сунутися!..

Пан Януш вийшов від батька морально розчавленим і спустошеним, пригнічено похнюпившись й подумки проклинаючи повстанців. Тепер він тільки й думав про те, як при нагоді помститься підлому Криштофу Косинському за нинішнє приниження.

Наступного (і як з'ясувалося згодом — останнього) зіткнення не довелося довго чекати: пройшовши протягом доби близько сімдесяти верст, бунтівники розбили табір біля села П'ятка. Тутешня місцевість поорана була пагорбами і ярами, саме село розрізала навпіл невелика річка П'яток — щоправда, посеред зими схована під надійним товстим льодом. Для оборони цілком достатньо, хоча...

Хоча, якщо відверто, Криштоф Косинський краще повів би своїх людей або в литовські, або в московські землі. Тверезо оцінюючи стан справ, пан полковник чітко розумів: його невеличкий загін навряд чи здолає різномасне військо, зібране Острозьким й іншими шляхтичами. Так, під Острополем вони завдали значного збитку кінному авангарду княжича Януша, але то була всього лише тисяча вершників, що втрапили у пастку, а не вся військова сила, зібрана для придушення заколоту!

До того ж, в останній сутичці повстанці теж зазнали відчутних втрат і були вкрай виснажені. Тому полковник вирішив отаборитися під П'яткою й відпочити. Якби ж його загін і далі в тому ж темпі відходив на північний схід, то через пару діб люди й коні почали би падати просто на ходу...

До нового бою готувалися серйозно. Для цього необхідно було навербувати свіжих добровольців, які замінили б полеглих під Острополем. Тож поки ейфорія нещодавньої перемоги не розвіялася, пан полковник наказав невідкладно розіслати по всіх усюдах гінців–вербувальників. Цілий тиждень повстанці відпочивали, зібрані звідусіль новачки вчилися бодай якійсь дисципліні й основним навичкам володіння зброєю, насамперед списом. А ранком 2 лютого розвідники–пластуни доповіли про наближення шляхетського війська...

Це було грізне видовище. Косинський одразу зрозумів, що за озброєнням і чисельністю повстанці явно програють загонам шляхтичів. Втім, гострослови без зволікання почали сипати ядучими жартами щодо битви під Острополем, ряди повстанців вибухнули голосним реготом, тому опанувати чубатими головами зневіра не встигла.

Коли шляхтичі вишикувалися перед укріпленим козацьким табором (піхота й гармати в центрі, два великих кінних загони під командуванням княжича Острозького й князя Вишневецького з боків, татарська легка кіннота й угорці–списівники в резерві), уперед виїхав якийсь бравий гусар (з новомодних, бо мав янгольські крильця на сідлі) і задирливо вигукнув:

— Агов, голото! Чи є серед вас хтось, готовий померти сьогодні від руки справжнього шляхтича, або ви ладні тільки втікати від наших доблесних воїнів, накивавши голими п'ятами?!

Воїнство магнатів схвально загуло, коли з повстанських рядів виїхав Корній Билина — хоча й плечистий, але бідно вдягнений вершник, який крикнув у відповідь:

— Агов, шляхтичу, як я дивлюся, сміливий ти, прикрившись військами найманців. Дивись, як би під цією самою П'яткою, біля якої ми зараз стоїмо, ти сам не гепнувся б на сніг п'ятами догори! І щоб голова твоя трохи охолола би в снігу, відділена від тіла моєю гострою шабелькою...

— Хам!!! Мерзотник!!! — вибухнув гнівом «крилатий гусар».

— Ех, шляхтичу, шляхтичу! Ти багато язиком мелеш, а от давай–но краще силою поміряємось. Бо у словах твоїх щось забагато хвастощів та пихи...

Не витрачаючи більше слів, супротивники вихопили з піхов зброю й помчали один на одного. При цьому здавалося, що озброєний шаблею й захищений однією лише кольчугою козак не має ніяких шансів перемогти гусара. Себто, Билина скаче на вірну погибель... Однак в останню мить він спритно пригнувся з сідла до землі, й шабля супротивника[62] розчаровано просвистіла над його головою. Козак же, звисаючи з сідла, різко рубонув по передніх ногах ворожого коня. Дико заіржавши, поранений буланий повалився на бік, а невдачливий рубака вилетів із сідла, вдарився головою об землю, перевернувся й залишився лежати нерухомо, з неприродно вивернутою шиєю.

— Ну от, шляхтичу, попереджав тебе я, що п'ятами до неба полетиш ти під П'яткою! — розсміявся Корній Билина, глянув на притихле магнатське військо й запитав: — Хтось ще бажає помірятися зі мною силами, га?!

Тепер уже без усякого попередження й обміну словесними «люб'язностями» на нього понісся інший вершник — зі списом напереваги[63].

— До чого швидкий ти, і поговорити не захотів... — хмикнув козак, на ходу приміряючись до нового супротивника.

Але ця сутичка завершилася зовсім несподівано. Коли відстань між вершниками скоротилася всього лише до пари–трійки сажнів, шляхтич зненацька кинув списа на землю й блискавично вихопив з піхов концеж. Від такої різкої зміни ситуації Билина на мить розгубився, забарився і зреагував із запізненням. А вже за мить привалився до луки сідла, намагаючись затиснути пальцями лівої руки неглибоку колоту рану в правому боці. Втім, до табору повстанців він все–таки доскакав...