Не слід втішатися ілюзіями, нібито козаки швидко вгомонилися. Облога Черкас людьми все того ж Криштофа Косинського свідчила, що бунтівний дух все ще живий. Отже, і реєстрове козацтво, і тим паче вільне січове, і, ясна річ, усіляка голота зараз нагадують суху степову стерню, готову спалахнути від найменшої іскри. Шляхта знов перелякається, а королівська влада напевно знов ухилиться від обов'язку захищати їх перед голотою. А отже, князьки–боягузи одразу ж почнуть шукати захисту.
До кого ж під крильце вони кинуться?! Зрозуміло, до наймогутнішого і найзаможнішого князя всієї Речі Посполитої — тобто, до нього, до Костянтина Василя: нехай втішить і захистить!!! Отже, якщо грамотно скористатися сформованою на сьогодні ситуацією, можна спробувати реалізувати давні амбіції та плани...
Усвідомивши все це, старий магнат покликав до себе Дем'яна, якому наказав негайно об'їхати віддалені володіння Острозьких і з'ясувати, чи не з'являлися там останнім часом татарські розвідники? Бо зима у розпалі, ріки й озера позамерзали — настав нарешті підходящий час для бусурманських набігів! Більше того, Дем'яну пропонувалося привезти із собою одного–двох свідків татарських наскоків: Костянтину Василю чомусь захотілося особисто поговорити з бідолахами.
Доручення було виконане з точністю й акуратністю, властивими вірному князівському посланцеві. Через пару тижнів, уже після свята Обрізання Господнього[65] Дем'ян повернувся і привіз в Острог двох смертельно переляканих дівок, що розповіли про всі можливі жахи наскоків татарської розвідки. Зрозуміло, при цьому був присутній і сотник надвірної корогви Северин Наливайко. Князь прекрасно розумів також, що крім цього, Дем'ян повинен був окремо розповісти братові про деякі подробиці своєї поїздки.
І от результат: чесний і прямодушний Северин Наливайко нарешті вирішив залишити князівську службу для того, щоб сколотити власний бойовий загін і дати відсіч украй знахабнілій татарві. Саме на таку його реакцію Костянтин Василь і розраховував! Що ж, нехай спробує... Нехай!
Князь посміхнувся, бо прекрасно розумів: люди з такою вдачею, як у Наливайка, насправді мають потребу в зовнішньому керівництві, а втративши його — неминуче роблять помилки. Отже, нинішнє рішення Северина залишити князівську службу могло мати три наслідки.
Якщо діями Наливайка вміло, хоча й непомітно (навіть для нього самого!) керувати, він розчистить колишньому панові шлях до влади.
Якщо послабити керівництво, Северин неодмінно наламає дров. Тоді його можна буде легко прибрати зі сцени... ба навіть усунути фізично! І на цьому піднятися, звеличитися.
У самому ж крайньому випадку, якщо знахабнілого, неконтрольованого Наливайка усуне хтось інший — тоді принаймні відпаде небезпека того, що в якийсь далеко не прекрасний день він все–таки дізнається про таємницю свого походження... і, чого доброго, почне вимагати належну йому спадщину! От і нехай забирається на війну!!! Баба з воза — кобилі легше.
А на грошову допомогу колишньому слузі найбагатший магнат Речі Посполитої в будь–якому разі не поскупиться...
І справді, князь виконав обіцяне. Через два місяці колишній сотник надвірної корогви старого князя Острозького гордовито повідомив у листі канцлерові й великому гетьманові коронному Речі Посполитої Яну Замойському про те, що під його рукою «товариства чимало в купу зібралося». Хоча вже відіславши лист, Наливайко по зрілому міркуванні вирішив, що кашу маслом не зіпсуєш... і заходився обдумувати, як би обзавестися ще одним надійним союзником.
Поза сумнівом, Григорія Лободу дуже цікавило, чиї саме посли переправляються зараз на Хортицю, але високий статус козацького гетьмана не дозволяв йому особисто прибути на берег і там очікувати, коли ж нарешті причалить пором. Тому він відправився до кошового отамана Яна Оришевського й запитав прямо:
— Як думаєш, пане кошовий, хто б це міг бути?
— Один Бог відає! Тому гадати, пане гетьмане, — однаково помилимося.
— Маєш рацію, пане кошовий. Чимало всякого люду до нас на Січ потрапити прагне.
— От і почекаємо...
— То й добре.
Й вони пішли собі потихеньку на січовий майдан. Туди ж незабаром прибув із пристані один з козаків, щоб доповісти:
— Пане гетьмане, пане кошовий, вас бажають бачити посланці вільного отамана Северина Наливайка.
— М–м–м?.. — Григорій Лобода питально подивився на Яна Оришевського. Той скривився, немовби надкусивши кислицю, однак мовив у задумі:
— Взагалі–то, по тверезому міркуванню, варто зазначити, що неввічливо буде не вислухати людей, котрі здолали довгий шлях, тільки тому, що послав їх прислужник панів магнатів Острозьких.
Причина невдоволення кошового була цілком зрозумілою: минуло всього якихось півтора року відтоді, як шляхетська армія під проводом старого Костянтина Василя Острозького наголову розгромила козацьке військо Криштофа Косинського. І хоча з тих пір дещо встигло змінитися (насамперед, сейм таки скасував Постанову про порядок щодо низoвиків і України), все–таки посланці Северина Наливайка були аж ніяк не найбажанішими гостями на Запорозькій Січі.
— А я от на що звернув увагу, пане кошовий: пан сотник відрядив до нас послів, як вільний отаман — що б це, по–твоєму, могло означати?
— Так ходили ж якісь не зовсім певні чутки, буцімто Наливайко більше не прислужується магнатам Острозьким. Він начебто навіть охочекомонних[66] наймав для якоїсь своєї справи.
— А чи для своєї справи оте робив?..
— Саме так, пане гетьмане! Зізнатися чесно, я не надто вірю в те, щоб саме для своєї, а не для зміцнення становища магнатів Острозьких, — замислено мовив Ян Оришевський.
— Це чому ж?
— Та сам поміркуй, пане гетьмане: стільки років прислужувати їм, як раптом щоб отак... ні з того ні з сього...
— А звідки ти знаєш?
— Я не знаю, пане гетьмане, я тільки тверезо міркую.
— От тому я б і вислухав посланців! Хоч би для того, щоб довідатися напевно, надіслав їх до нас Северин Наливайко з власної волі чи за напучуванням старого князя Острозького.
— Що ж, пане гетьмане, це мудро!
І Ян Оришевський наказав козакові:
— Повертайся на пристань і скажи посланцям Северина Наливайка, щоб ішли сюди.
— Вони вже за ворітьми, пане кошовий!
— Ну, тим краще...
І трьох хвилин не минуло, як з боку воріт у частоколі, яким була обнесена Січ, на майдан вийшли троє незаможного вигляду козаків. Судячи із запорошеного одягу й чобіт, шлях вони здолали довгий і квапилися настільки, що навіть не встигли опорядитися перед появою на Малій Хортиці. За ними на невеликій відстані сунули запорожці, що стали випадковими свідками прибуття посольства.
— Хто з вас паном кошовим буде? — запитав посланець, який йшов попереду товаришів, сторожко переводячи погляд із Григорія Лободи на Яна Оришевського.
— Ну, я кошовий, — відповів останній, — а в чім річ?
Посланець вклонився йому в пояс (товариші наслідували його приклад), відкашлявся, постарався прийняти якомога більш гідний вигляд і мовив:
— Нас до тебе, пане кошовий, відрядив вільний отаман Северин Наливайко із пропозицією об'єднати його та твої зусилля, щоб раз і назавжди спільними зусиллями припинити вилазки татарських бусурманів на наші землі, зупинити руйнування поселень, не допускати більше захоплення ясиру клятими кочовиками і...
— Стривай, стривай, — перервав промовця Ян Оришевський, — давай–но для початку дещо з'ясуємо, а вже після того й поговоримо... якщо буде про що говорити! Поясни–но от що: з яких це пір Северин Наливайко, що відрядив тебе до нас, називається вільним отаманом, коли він от вже скільки років поспіль служить сотником надвірної корогви у старого князя Костянтина Василя Острозького?
— Вже понад чотири місяці минуло відтоді, як Северин Наливайко залишив князівську службу, — бадьоро відповів посланець. — Відтоді він і став називатися вільним отаманом, бо не служить більш нікому, окрім себе самого.