— А ти часом не брешеш?.. — з певною іронією продовжив допитуватися кошовий.

— Як можна?! — щиро здивувався козак.

— А ну ж бо перехрестися!

Той щиро перехрестився.

— Що ж, продовжуй.

— Отож, за цей час вільний отаман Наливайко найняв своїм коштом дві з половиною тисячі нереєстрових козаків. Потім пішов на Валахію[67], розгромив фортецю Паркани, перехопив там кримських бусурманів, що прямували на Унгарію[68], перебив усіх до єдиного і повів із собою безліч коней. Тепер же пан вільний отаман Наливайко перебуває у Брацлаві, де має намір дочекатися твоєї, пане кошовий, відповіді щодо нового походу на Валахію — тільки щоб тепер вже вам разом іти!..

Ян Оришевський знову обмінявся багатозначущими поглядами з Григорієм Лободою й не запитав, а мовив задумливо, з ледь вловною іронією, немовби розмірковуючи вголос:

— Отже, вільний отаман Северин Наливайко вже забув, як півтора року тому воював проти запорожців і полеглого під Черкасами славетного полковника Криштофа Косинського. Вільний отаман також сподівається, що коли це позабув він сам, то ми позабули вже й поготів. Цікава він людина, одначе, ох і цікава!..

Посланець знову вклонився кошовому в пояс і мовив навмисно безпристрасним голосом:

— Вільний отаман Северин Наливайко, відряджаючи мене на Січ, знав, що панове запорожці не забули минулого, а тому просив передати вашій милості наступне. Якщо ви, пане кошовий, згадаєте про битву під П'яткою, то не прогнівившись на таке нагадування, зможете згадати також, що пан Наливайко в той час служив сотником надвірної корогви князя Костянтина Василя Острозького. А оскільки старий князь керував тією битвою, то пан сотник виконував належні обов'язки — особисто охороняв свого пана на чолі людей з надвірної корогви! А тому в самій битві участі не брав — отже, ніякої провини проти високоповажних запорожців не має, окрім тієї, що свято виконував свої обов'язки, як і велить честь воїна.

— Ловко говориш... — почав Ян Оришевський, але вклонившись йому в пояс втретє, посланець додав:

— Нехай не прогніваєтся пан кошовий на те, що насмілююся перервати його милість, але це ще не все.

— А що ж іще?..

— А те, що щиро прагнучи домогтися примирення й усілякої милості у високоповажних запорозьких козаків, вільний отаман Северин Наливайко готовий послати їм у якості подарунку тисячу... а у разі потреби навіть понад півтори тисячі коней із числа захоплених у татарських бусурманів в останньому поході.

Почувши це, Григорій Лобода, що стояв праворуч від кошового, не втримався й захоплено крекнув. Звісно ж, годі й заперечувати: вільний отаман виявляв просто надзвичайну щедрість!

— Пан Северин Наливайко дуже розраховує на успіх у справі примирення з вельмишановними запорожцями і сподівається на об'єднання наших зусиль для оборони рідної землі від набігів клятих кримчаків, — тепер голос посланця зробився напрочуд м'яким. — Він збирається найближчим часом напасти на Кримське ханство й закликає приєднатися все запорозьке панство, яке тільки побажає піти разом із ним.

— Ну, і що ти про все почуте скажеш, пане гетьмане? — настільки тихо, щоб слова їхні не долетіли до посланців, запитав Ян Оришевський, трохи схиливши голову до правого плеча і мружачи ліве око, немовби прицілюючись у невидимого ворога.

— А навіщо зі мною радитися? — у тон йому запитав Григорій Лобода.

— А все–таки?..

— Зрозуміло, пане кошовий, я маю що сказати у цій справі...

Тут гетьман витримав багатозначну паузу й закінчив:

— Але говоритиму лише при всьому запорозькому коші.

— А чого ж це так?..

— Та тому!

— А ти мені для початку скажи. Мені одному. Я все–таки кошовий отаман Війська Запорозького.

— Я в жодному разі не зазіхаю на твоє становище, пане кошовий!

— Надміру потайливий ти, пане гетьмане.

— Та таким уже народився...

— Надміру потайливий, коли не потрібно. Ой, дивися, не доведе тебе до добра твоя потайливість[69]!..

Григорий Лобода зміряв з голови до ніг оцінюючим поглядом присадкуватого кремезного Яна Оришевського, подумав ще трохи й відповів уже не просто тихо, а ледь чутно:

— Та розумієш, одержав я тут нещодавно звісточку від імператора Священної Римської Імперії Рудольфа ІІ щодо однієї справи...

— Якої такої справи?

— Імператор просить допомогти йому з турками розібратися[70]. Щедро винагородити за послуги обіцяє. А коней у мене катма — сам знаєш... Тому вже близько півмісяця я, вважай, тільки про те й думаю, де б добрих скакунів роздобути в достатній для далекого походу кількості, а тут...

— А–а–а, зрозуміло, зрозуміло! — кивнув кошовий. А про себе подумав: «Ох, і хитрий же ти, пане Лобода! Мені нічогісінько про те не сказав — отже, хотів коней потихеньку роздобути з тим, щоб і славою себе вкрити, і винагороду від імператора одержати... А тепер усе склалося так, що нічого приховати не вдається. Ну, диви ж, пане гетьмане, згадаєш ти колись моє попередження — тільки щоб пізно для тебе не було».

— Загалом, пане кошовий, я тобі про все повідав, настав час довідатися думку запорозького коша, — тим часом підсумував Лобода.

— Ну, то нехай так і станеться.

І обернувшись назад, Ян Оришевський гучно крикнув:

— А ну ж бо, бийте в литаври: загальний збір!!!

Коли на головному майдані зібралися всі курені, кошовий коротенько виклав суть послання Северина Наливайка, а потім мовив замислено:

— Однак у всій цій справі, панове запорожці, дещо не завадило б усе–таки остаточно прояснити. А тому я хотів би спитати, чи брав хтось із вас участь у битві під П'яткою? Якщо є така людина, то хай негайно ж вийде наперед.

В одному місці ряди запорожців розступилися, й звідтіля вийшов міцний плечистий козак.

— Ти хто такий будеш? — запитав Ян Оришевський.

— Корній Билина, батьку, — відповів той.

— Ти бився під П'яткою торік узимку?

— Та не те щоб дуже бився...

— А що ж тоді робив?

— Я виїхав позмагатися у молодецьких двобоях, перш ніж битва розпочалася. Першого суперника звалив разом з конем, другий же проштрикнув мені бік концежем, вдарив настільки сильно, що навіть кольчугу порвав. От...

Корній Билина задер сорочку й показав задавнену рану.

— Отже, після поранення ти не бився?

— Спочатку мене віднесли в табір, зупинили кров і перев'язали. А вже коли шляхтичі своїми гарматами порозбивали наші вози, і шляхетська кіннота увірвалася в табір — тоді й мені мимоволі довелось битися.

— Добре, козаче... А тепер скажи, чи бачив ти серед тамтешніх супротивників сотника надвірної корогви Северина Наливайка?

— Ні, батьку! Княжича Януша Острозького бачив, князя Олександра Вишневецького бачив, сотника Северина Наливайка не бачив.

— А інші бачили?

— Не чув я про таке, батьку. От хіба що пан сотник за наказом свого хазяїна допомагав ховати загиблих козаків... Оце справді було! Тоді я його серед інших дійсно бачив. Але сталося це вже в наступні дні після битви.

— Добре, дуже добре.

Після цього одним помахом руки відпустивши Корнія Билину назад у свій курінь, кошовий звернувся до запорожців:

— Отже, панове, ви все вислухали. Що ж скажете про те, чи винен Северин Наливайко, який служив сотником надвірної корогви князів Острозьких, а нині є вільним отаманом, у пролитті козацької крові в битві під П'яткою?

— Та, мабуть, що й не винен... — пролунав звідкись невпевнений боязкий голос.

— Голосніше говоріть, панове, бо не чутно!..

— Невинний!!! Невинний!!! — закричали козаки тепер уже дружно.

— Добре, панове, дуже добре. А тепер з вами говоритиме пан гетьман Григорій Лобода.

— Панове! — звернувся до запорожців гетьман. — Імператор Священної Римської Імперії Рудольф вже півмісяця тому звернувся до мене з проханням надати йому потайки допомогу у війні проти турків. Імператор хоче, щоб я зібрав добровольців для походу, обіцяє за це щедру платню. А тут і вільний отаман Северин Наливайко дарує нам понад півтори тисячі коней, які в поході будуть досить доречними. То чи підете зі мною на турків, панове?!