— Та–а–ак!!! — захоплено заревіли тисячі здоровезних горлянок.

— На Валахію, на Унгарію підете?..

— Та–а–ак!!!

— За віру!!!

— Та–а–ак!!!

— За волю всіх земель християнських від гніту магометанського!!!

— Та–а–ак!!!

— А хто не захоче з паном гетьманом Лободою йти, той нехай до вільного отамана Северина Наливайка приєднується для війни проти Кримського ханства! — крикнув кошовий.

— Та–а–ак!!! На Крим, на Крим!!!

— От і добре. Отже, готуймося до походу, панове!!!

— А–а–а–а!..

І треба ж такому статися: ледь–ледь до Брацлава підтягнувся півторатисячний загін запорожців, тільки–но козацькі проводирі встигли зустрітися з вільним отаманом Северином Наливайком, щоб остаточно вдарити по руках і відправитися в похід на південний схід на кляте Кримське ханство — отож у цей самий момент прискакав на змиленому коні гонець і приголомшив усіх жахливою новиною. Виявляється, якихось пару днів тому через Молдавське князівство вихором пронеслася величезна орда кримчаків на чолі ледь не з самим ханом Кази ІІ Гіреєм! Бусурмани через Буковину увірвалися на Галичину й Покуття, далі понеслися на Волинь, розоряючи та спалюючи на своєму шляху все, що не було можливості захопити й відвезти із собою...

Ясна річ, всі попередні плани майбутнього походу довелося терміново переглядати. Насамперед, можна було понадіятися на обов'язок сейму захистити землі Польської Корони від бусурман. Але чи станеться це насправді?! Якщо ж не звертати уваги на тривожні відомості й увірватися в Крим, що залишився без хана (тобто діяти так, немовби нічого не відбулося) — чи не перетвориться отакий взаємний набіг на своєрідне суперництво між кримчаками й козаками, хто чиї землі краще пограбує?! Що тоді станеться з жителями Буковини, Галичини, Покуття й Волині? Скількох треба буде ховати, визволяти або викуповувати з полону? Та й чи вдасться викупити...

Загалом, від ідеї негайного вторгнення в Кримське ханство довелось відмовитися. Насамперед, треба наздогнати клятих ординців і розгромити, поки вони не повернулися у свої володіння. А як це зробити: самостійно — або все–таки разом з гетьманом Григорієм Лободою?! Адже навздогін його війську можна послати гінця з проханням повернутися назад... Як же краще вчинити?

— Та чого вже там, самі впораємося! — насамкінець вирішив Северин Наливайко. — Що ж до пана Лободи, то нехай іде, куди збирався: якщо він почне діяти в Молдавії й Угорщині — хтозна, може, це змусить клятих татар повернутися туркам на допомогу?! Нам же від цього полегшає.

Після короткої суперечки, всі поступово визнали правоту вільного отамана й вирішили наздоганяти ординців без сторонньої допомоги. Гінця ж, який привіз сумну звістку про татарське вторгнення, відіслали до запорожців — передати прохання бути напоготові й спробувати перехопити кримчаків по дорозі назад. Самі ж кинулися в погоню.

Проходячи повз Бар, Северин Наливайко попросив допомоги в місцевого старости Станіслава Гульського. На надмірну щедрість вільний отаман не розраховував: хоч би просто дали, що тільки можуть... Однак всупереч очікуванням, барський староста взагалі відмовився допомагати!!! Не вважав за потрібне виділяти ні людей, ні свіжих коней, ні грошей, ані навіть їстівних припасів якомусь, бачте, «наброду», яким керує невідомо хто!.. Принаймні саме таку відповідь передав Северину Наливайку через свого посланця Станіслав Гульський.

— Ну що ж, передай пану старості, що ледь наздогнавши й розгромивши ординців, я насамперед повернуся під стіни Бара! І тоді пан староста довідається, хто я такий!.. — скреготнувши зубами від обурення, мовив посланцеві вільний отаман, ображений до глибини душі. — Отак і передаси панові старості: я йому особисто все поясню!!! Саме я. Оцими от руками.

І Северин Наливайко здійняв над головою стиснуті кулаки.

Козакам так і не вдалося наздогнати татарську сарану, як вони не намагалися. І скрізь повторювалася та сама історія: місцеві зверхники відмовляли Северину Наливайку в допомозі — мовляв, хіба не бачите, яке руйнування нам бусурмани вчинили?! Справді, завдана татарами шкода була величезною, але це не пояснювало небажання міських старост і шляхтичів не допомагати запорожцям.

Також було геть незрозумілим, чому сейм не ухвалить рішення щодо захисту земель, періодично грабованих татарами? Чи не тому, що належали ці володіння руській, а не корінній польській шляхті? Іншого зрозумілого пояснення такій недбалості Северин Наливайко не бачив, хоч як гаряче намагався докопатись до суті.

Тому він дедалі частіше згадував слова покійного вже Криштофа Косинського, звернені безпосередньо до нього: «Незабаром пани магнати й до твого серця доберуться, Северине! Отоді ти мене ще згадаєш». Невже ж розжалуваний, принижений пан полковник мав тоді рацію?..

Роз'ятривши душу такими думками, пан вільний отаман, зрештою роз'палився так, що вирішив помститися всім шляхтичам, що відмовили йому зараз у військовій допомозі. Почав з Мартина Калиновського — підлого вбивці свого батька. Почав... і далі вже не міг зупинитися!

Коли стурбований війт Роман Тишкович у супроводі найзнатніших городян увійшов у простору світлицю будинку, де розташувався козацький проводир Северин Наливайко, то заговорив просто з порога, навіть не привітавшись:

— Лихо сталося, пане отамане! Шляхта біля міських стін...

— Знаю, — обірвав його отаман. — Ми тут саме радимося, що робити, отже, ти з'явився досить доречно. Дозволь мені спочатку моїх козаків дослухати, а потім я з тобою говорити стану. Добре?..

Тільки тут Роман Тишкович зметикував, що досвідчений воєначальник, напевно, знає про наближення війська шляхтичів, якщо вже про це відомо добрій половині Брацлава. Причому з огляду на майстерність козацької розвідки, про військо супротивника Северину Наливайку напевно відомо набагато більше, ніж війтові та всім міським обивателям, разом узятим...

Так воно й було. Закінчивши за якийсь час стишено радитися з якимись хвацької зовнішності хлопцями, козацький проводир обернувся до відвідувача й мовив:

— Ну, і що ж ти хотів мені повідомити, пане війте?

— Шляхта біля стін міста, пане отамане...

— Так–так, я це вже чув, — кивнув отаман. — Мене цікавить, що іще ти можеш розповісти про наших незваних гостей?

Однак тепер Роман Тишкович тільки руками розвів і заперечувально похитав головою. Наливайко ледь помітно всміхнувся й продовжив непохитно–спокійним тоном:

— Добре, тоді спитаю по–іншому. Це зрозуміло, що вийшли вони з Вінниці. А скажи–но мені, пане війте, які війська мають шляхтичі?

— Не знаю, пане отамане...

— Погано. Ну, тоді я тобі скажу: оскільки шляхетне панство готується до штурму міста, кінноти в них майже немає, якщо не вважати вершниками самих панів... Не стануть же вони пішки плестися від самої Вінниці аж сюди, під стіни Брацлава, як думаєш?!

— Не стануть, зрозуміло, не стануть!

— Ну, от і я про те саме. Отже, для штурму фортеці кіннотники й не потрібні. Тому шляхтичі привели тільки піхоту, є в них також півдюжини гармат... А до речі, пане війте, чи не підкажеш, скільки в них піхоти набереться? Хоч би приблизно.

— Звідки ж я знаю? — знову знизав плечима Роман Тишкович.

— Знову ж таки — кепсько... Отож повідомляю, що піхоти в шляхтичів близько п'яти тисяч, озброєні піхотинці переважно списами. Ну, і всякого різного люду вистачає зі сходами, мотузками, гаками й іншим приладдям, необхідним для штурму... Отакі справи.

— Ага, — кивнув розгублено війт, не знаючи, як поставитися до почутого і взагалі не розуміючи становища вільного міста Брацлава. Наливайко глянув на нього з–під примружених повік, немовби щось прикидаючи, і продовжив: