— То що, ваша милосте, ви не задоволені нашими вчинками?
— Ну що ти, Северине! — старий князь сплеснув руками й розплився в показово–щирій посмішці. — Прошу, не забувай про мій досить похилий вік. Всі старі однаково буркотливі, увесь час вони чимось невдоволені... То що ж, вже не можна твоєму колишньому господареві трішечки поскаржитися по–старечому на колишнього свого улюбленого служника?!
І настільки щирим був тон пана магната, що вільний отаман знову вклонився і шанобливо мовив:
— Вибачте, ваша княжа світлосте...
— Ну, гаразд, облишмо це, — примирливо мовив Костянтин Василь. — Давай–но краще поговоримо щиро... От тільки якщо можна — без зайвих свідків! Не для того ж я приїхав сюди із самого Острога, щоб перед багатьма говорити.
Северин обернувся до супровідників і мовив тихо:
— Будь ласка, панове, залиште мене наодинці з князем!
Ті неохоче вийшли, кидаючи через плече докірливі погляди на проводиря.
— Дем'яне, ти мені ще потрібен, тому залишся, — мовив князь Острозький у той самий момент, коли його головний радник вже готувався переступити поріг світлиці. Дем'ян прикрив двері за іншими й повернувся на те місце, де стояв раніше.
— Що, Северине, як я дивлюся, не надто довіряють тобі козаки?
— Чому ж, — Наливайко озирнувся на двері, за якими зникли його товариші, почухав гладенько виголену потилицю, крекнув і додав: — Довіряють, як же можна не довіряти своєму отаманові!.. Особливо якщо врахувати, що сталося під стінами цього міста два роки тому, то дуже навіть довіряють. Інакше не прийшли б за мною сюди, в Острополь.
— Так, тоді від повстанців Косинського добряче перепало шляхетській кінноті під проводом мого сина Януша, — неохоче погодився Костянтин Василь. — Тоді ти, Северине, служив мені, зате тепер...
— Але ж не дарма ви, ваша княжа милосте, натякнули мені в привезеному Дем'яном листі, що незле було б моїх козаків в Острополь відвести?
Незадоволений тим, що Наливайко насмілився перервати його, старий князь посуворішав. Втім, вирішивши до часу стриматися, досить миролюбно підтвердив:
— Зрозуміло, Северине, зрозуміло! Хіба ж я хоч колись і хоч щось робив нерозважливо?
— Що ви, ваша милосте!..
— Отож.
— Так на що ви натякали?
— А подумай–но гарненько.
Дем'ян хотів висловити якесь припущення, однак князь Острозький застережливим жестом велів помічникові мовчати.
— Ну, хіба що натякали на неприборканість Кристофа Косинського... — після невеличкої паузи мовив Наливайко. — Адже натякати в такий от спосіб вашій княжій світлості більш нема на кого!
— Що ж, Северине, у цьому випадку ти правий.
— І що ж ваша милість хотіли сказати цим натяком?..
— Ти і про це також не здогадуєшся?
— Ні, ваша світлосте.
— Зовсім?
— Окрім того, що ви натякнули саме на Косинського...
Старий князь самовдоволено посміхнувся й пояснив:
— Ну, гаразд, от тобі тлумачення мого натяку: ти хоробрий воїн, Северине, ти пройшов країну вздовж і впоперек, помахав шаблею й нагайкою перед носом шляхтичів, нагнав на них страху й домігся від них послуху, поставив на коліна. А далі що робитимеш, люб'язний пане вільний отамане?!
Тепер уже Наливайко замислився й навіть у вікно світлиці уп'явся, перш ніж відповісти:
— А що ви хочете, щоб я зробив, ваша княжа милосте?! Ніяк не второпаю, про яке «далі» йдеться! Потрібно й надалі привчати шляхту поважати козацькі звичаї й порядки, визнавати верховенство Запорозької Січі, змусити виділяти гроші на утримання козацьких загонів, готових у будь–який час...
— Северине!
Пан вільний отаман знов перевів погляд на старого князя й побачив, що на його опасистому обличчі застиг украй невдоволений вираз.
— Северине, але ж я тобі... — почав головний княжий радник.
— Помовч, Дем'яне, до тебе черга ще дійде.
Наливайко обернувся до брата, однак той уже сумирно замовк.
— Ну, якщо ви обидва готові вислухати мене, старого, тоді зробіть таку люб'язність, прошу.
Тепер обидва брати вичікувально дивилися на Острозького.
— Так, добре. А тепер, Северине, уяви собі, що шляхетне панство відмовилося поважати козацькі звичаї й порядки, що не квапиться визнавати верховенство Запорозької Січі, а про виділення грошей взагалі навіть чути не хоче. Що тоді робити станеш?
— Тоді?.. — Наливайко наморщив чоло і, раптом про щось згадавши, радісно вигукнув:
— А–а–а, пригадую, ну звичайно! Мене про те ж саме і Дем'ян розпитував, коли листа від вашої княжої милості привіз.
— Запитати тебе про це я йому доручив.
— Вірно! — підтакнув Дем'ян. — А ще його княжа милість просили передати, щоб ти в жодному разі не згадував Криштофа Косинського, якщо під час перебування в Острополі розмовлятимеш з його княжою милістю при сторонніх людях, особливо при твоїх козаках.
— Цілком вірно, — підтвердив Костянтин Василь. — То чи переказав ти моє прохання, Дем'яне?
— Переказати переказав, однак...
Дем'ян розгублено завмер, переводячи погляд зі старого князя на вільного отамана.
— Як я зрозумів, Северин забув про моє попередження щодо бунтівника Косинського. А також не подумав про те, що робити далі у випадку, якщо шляхта не піде йому на поступки. Чи вірно я говорю, Северине?
— Та про що тут думати! — обурився Наливайко. — Воювати зі шляхтою стану, всією силою на них надавлю, поки не визнають всіх моїх... тобто всіх наших козацьких вимог!
— З усією шляхтою воювати станеш?!
— Ну так! З кожним шляхтичем, який мені противитися надумає.
— А силоньки у тебе вистачить?
Пан вільний отаман хотів щось відповісти, але князь попередив його намір новим підступним запитанням:
— А скажи–но, будь люб'язний, якщо король проти тебе війська Польської Корони виставить — тоді як бути?!
— Ну, це навряд чи. Коронний гетьман табору Станіслав Жолкевський проти Криштофа Косинського йти відмовився, великий коронний гетьман Ян Замойський теж не пішов. А проти мене чого ж підуть?..
— А того, що тоді державного інтересу не було, а тепер є.
— Як це, ваша світлосте?!
— А отак, Северине! Головна твоя мета у тім і полягає, щоб татарських нехристів втихомирити, вірно я говорю?
— Вірно.
— Ну, от бачиш! Ти ополчився проти татар — вони турецькому султанові скаржаться. А султан відразу ж цікавиться у Його Королівської Величності Сигізмунда ІІІ Вази, чи хочеться йому вкупі з усією Річчю Посполитою відчути на собі жахливий гнів Великої Османської імперії... Нема чого й до ворожки ходити, щоб угадати, як поведеться наш король Сигізмунд: негайно ж пообіцяє султанові вічний непорушний мир. І відразу візьметься усіма силами втихомирювати нахабу, що насмілився перешкодити татарам грабувати землі русинських князьків–схизматів. Тебе, Северине, разом з козаками твоїми втихомирювати стануть! А для такої шляхетної справи не шкода задіяти навіть війська Польської Корони. Зрозумів тепер, що далі станеться?
— Зрозумів, ваша милосте, як тут не зрозуміти...
У світлиці запанувала гнітюча тиша, тільки дрова у величезному каміні потріскували.
— Але ваша милосте, на відміну від іншої шляхти, ви завжди даєте й даватимете мені грошей, як обіцяли? — непевно спитав Наливайко.
— Про мене не йдеться: для колишнього мого сотника, який вірою і правдою служив магнатам Острозьким стільки років, грошей не пошкодую. Ніколи! Я тобі це обіцяв і слова свого дотримаю.
— Дякую, ваша милосте!
— Нема за що, Северине, нема за що дякувати, — і підібгавши губи, Костянтин Василь додав стримано: — Втім, твого становища це анітрохи не змінює. Адже на відміну від мене, інші шляхтичі платити тобі не збираються.
Знов запанувала мовчанка, яку цього разу порушив Дем'ян:
— Однак, якщо все складається саме так, а не інакше, то боротися з татарськими нехристями взагалі безглуздо! Залишається терпіти їхні руйнівні набіги, після яких родюча земля наша перетворюється на суцільне згарище, а замість селищ залишаються самі лише знелюднілі руїни.