— Так, Дем'яне, твоя правда! Якщо в Речі Посполитій усе залишиться, як раніше, тоді боротися і справді безглуздо.

Говорячи це, Костянтин Василь швидко переводив погляд з одного брата на іншого: перевіряв реакцію обох. Із задоволенням зазначив, що Северин пропустив повз вуха натяк на можливі зміни порядків у Речі Посполитій, тоді як Дем'ян ледь помітно смикнув бровами і про щось глибоко замислився. От і добре!..

— Але ваша милосте, я ж зовсім не від короля, а від православних шляхтичів, від наших одновірців хочу домогтися одного — справедливості! Вони заможні й сильні, нехай же захистять від бусурманського рабства простих людей! Я ж тільки це й намагаюся шляхтичам довести... нагадати...

— Ти, Северине, не переконуєш шляхту, а воюєш із нею.

— Якщо треба довести правду силою зброї — отже, хай буде так! От навіть полковник Косинський сказав мені якось, що безглуздою боротьба за правду не стане ніколи, у жодному разі. Я говорив з паном полковником у той день, коли він присягнув на вірність вашій княжій милості...

— Северине, облиш! — опам'ятався Дем'ян. — Я ж передавав тобі прохання нашого князя: не згадувати навіть самого імені Криштофа Косинського під час перебування в Острополі.

Однак Костянтин Василь перервав його:

— Нічого, Дем'яне, нічого, нехай говорить. Зараз тут немає сторонніх вух, тільки ми втрьох. Тому нехай продовжує.

— Отож я й кажу, що в той фатальний для Косинського день я сказав йому, що якщо його боротьба за правду програна, то боротися за правду безглуздо. Однак на це пан полковник переконано заперечив: мовляв, ніколи боротьба за правду не може бути безглуздою! Й чим більше часу відтоді минає, тим сильніше я переконуюся у правоті пана полковника.

Тут Наливайко трохи помовчав, перш ніж закінчити:

— Так, Косинський безумовно був правим.

— Ти досить доречно згадав слова цієї людини, Северине, за що я тобі вкрай вдячний, — прихильно кивнув Костянтин Василь.

— Невже ваша княжа світлість добре думає про людину, що повстала проти князівської влади?!

Жоден м'яз на обличчі князя Острозького не сіпнувся, коли він відповідав:

— Єдина й найголовніша помилка Криштофа Косинського полягала в тому, що він надумав мірятися силоньками зі мною й з моїми синами. А йому треба було не оголошувати війну нам, наймогутнішим магнатам Речі Посполитої, а домовитися про все мирно, полюбовно.

— Але ж!..

— Пан Косинський, бачте, не побажав домовлятися, він судитися захотів. Ну що ж... побажав судитися — от і програв! Інакше й бути не могло. Хоча його справу цілком можна було залагодити мирно. Приміром, поставив би я Косинського керувати Рокитнянським маєтком — чим погано?! Мав би полковник на старості твердий дохід, доживав би вік у мене під крильцем.

— Але ж він Рокитнянську пустош на свої гроші обживав, Рокитне саме він заснував! — не вгамовувався Дем'ян. — А бути управителем там же, де ти зовсім нещодавно був повноправним власником, зовсім невесело...

— А яка кому користь від цих володінь?! Треба раз і назавжди зрозуміти просту річ: люди поділяються на тих, хто воює, і тих, хто управляє. Косинський народився, жив і до самої смерті залишався вояком, йому не маєтком володіти потрібно було, а різні пригоди шукати. Дружина померла, діти дорослі самі по собі живуть — ну і який же він після цього власник маєтку?.. Він міг би тільки чужим управляти, не своїм. От син мій Януш іншу вдачу має, тож йому й володіти Рокитним! Загалом, Косинський сам у всьому винен... Втім, ми відволіклися від головного.

Легким помахом руки князь запросив обох братів підійти до свого крісла і заговорив стишено:

— Головне в тім, що ти, Северине, повівся набагато розумніше, ніж свого часу покійний пан полковник, вирішивши спертися на підтримку магнатів Острозьких, а не судитися й не воювати з нами.

— Воювати з вашою милістю?! Та як можна!.. — здивувався Наливайко.

— От і я про те саме тлумачу, — кивнув Острозький, — і братові твоєму Дем'яну постійно милість роблю. Чи правда це, Дем'яне?

— Щира правда, ваша княжа світлосте! — негайно підтвердив той.

— Ну отож! І все це надзвичайно мудро. Отже, кажу вам обом: триматимете мою сторону й далі — усе у вас у житті вийде!

— А що має вийти?..

Старий князь лукаво примружився:

— Твоя боротьба проти бусурман, Северине, повинна нарешті увінчатися успіхом. Але от у чім лихо: всіма справами в Речі Посполитій заправляє сейм, що хоче бачити на чолі нашої держави тільки короля–католика! У православної ж русинської шляхти духу бракує, щоб повернути справи на свою користь, а поки цього не станеться, не буде спокою нашим землям від татарви проклятущої. Отже...

Костянтин Василь значуще замовк.

— Як же все це зрозуміти? — не витерпів Северин. Дем'ян же промовчав, терпляче вичікуючи.

— А отак і зрозуміти, що в Речі Посполитій незле би порядки поміняти, — очі старого князя зненацька блиснули. — Необхідно зробити так, щоб сейм нарешті обрав нового короля, більш згідливого, ніж Сигізмунд III Ваза. Або поставити на чолі наших земель власного володаря, щоб не вимолювати захист у короля–католика.

— Ваша світлосте, це дуже мудра думка, — підтримав ідею Дем'ян.

— О, так, ваша милосте, тепер я цілком розумію, що потрібно робити! — зрадів Северин, але одразу спитав: — А хто може стати наступним королем?

— Тихо ти!.. — стримав запал брата Дем'ян. — У такій справі сім разів відміряти треба, а ти вже поперед батька в пекло рвешся.

Тут він мимоволі осікся, кинувши збентежений погляд на Костянтина Василя.

— Нічого, Дем'яне, усе гаразд, — махнув рукою князь. — Це народна мудрість, на яку ображатися нерозумно. Мені зараз головне — щоб Северин припинив сваволити, бо лихо і на мене, й на себе накличе, і всю справу нашу під загрозу поставить.

— Я, ваша милосте?! — здивувався вільний отаман.

— Ти, Северине, саме ти.

— Та я ж у жодному разі, ваша милосте!..

— Невже?! — князь Острозький суворо набурмосився. — А хто відмовився виконувати вказівки, які від мого імені передав тобі Дем'ян? Хто заговорив при козаках про Криштофа Косинського? Хто не вважав за потрібне подумати, що робитиме далі — чи не ти, Северине?

Переконавшись у справедливості докорів колишнього пана, Наливайко засмучено нахилив чубату голову. Тоді Костянтин Василь продовжив:

— Тим часом, справа твоя маленька: не сушити голову над тим, кого королем проголосять, а переконувати шляхтичів у необхідності такої зміни! Чим слабшою стане наша православна шляхта, тим сильніше виділятиметься міць магнатів Острозьких. Захисту просять у сильнішого... Тож нікуди наші непокірливі князьки не дінуться, всі вони у мене от де будуть!

Старий князь здійняв над головою міцно стиснутий кулак.

— А коли в мене захисту стануть просити, отоді й вирішимо, хто королем стане. Але тільки тоді вирішимо, не зараз! Зрозумів мене, Северине?

— Зрозумів, ваша милосте, от тепер справді зрозумів!

— А ти, Дем'яне, зрозумів?

Той лише мовчки кивнув.

— От і добре, що обидва зрозуміли. А тепер ідіть собі, дайте відпочити старому. Я все ж таки сьомий десяток на цьому світі доживаю...

— Не насмілюємося більше турбувати вашу княжу світлість! — і низько вклонившись новоспеченому союзникові у боротьбі за звільнення рідної землі від бусурманської погані, брати позадкували до дверей.

— Так–так, йдіть. Я пробуду тут до завтра, потім повернуся в Острог. Можливо, звідти надішлю листа, в якому роз'ясню докладніше певні моменти сьогоднішньої нашої розмови. А може, напишу згодом... Я ще сам не вирішив. Стривайте, от іще забув!..

— Що, ваша милосте?

— Дем'ян відправиться в Острог зі мною, — князь кивнув помічникові. — Раптом з листом треба буде щось на словах повідомити... Справа це дійсно важка, і не все паперові довірити можна.

— Як буде завгодно вашій милості, — відповів Дем'ян.

— Тільки ти вже, Северине, прислухайся уважно до кожного мого слова. Щоб більше мені не сваволив. Гаразд?