Вислухавши настільки відверте визнання пана вільного отамана, Ян Мєшковський відвернувся, намагаючись сховати мимовільний осуд, що проступив на обличчі, і невиразно мовив:

— Ага, он як...

— Та отож, пане коморнику! Ображайся, не ображайся — справа твоя.

— З чого ти взяв, нібито я ображаюся?

— А чого ж тоді очі відводиш?

Мєшковський не відповів. Наливайко ще раз посміхнувся у вуса:

— Якщо не відповідаєш — отже, я правду сказав. Правду, пане коморнику, що поробиш...

— І оце правда?

— Тобто що?..

Отаман спочатку не зрозумів, про що йдеться, але коморник із значущим виглядом мотнув головою убік шинку, з розкритих дверей якого долинала хвацька пісня:

— То як же це розуміти, Северине? — тепер уже тихо, однак наполегливо повторив Ян Мєшковський, коли невидимі в глибині шинку гульвіси доспівали пісню і, зважаючи на схвальні вигуки, почали щедро пригощатися.

— То хлопці гуляють. Нічого, зараз можна: ми ж на постої, а не в поході[76].

Хоча, якщо чесно, то в цьому випадку Наливайко трохи погрішив проти істини. Надовго затримуватися в Речиці він не збирався, а після невеличкого перепочинку розраховував переміститися в одне з володінь князів Острозьких — Степань. Отже, похід, загалом–то, тривав. З усіма наслідками, що випливають звідси, для гультяїв і п'яниць...

Річ у тім, що військо повстанців ділилося на дві частини: щирі дисципліновані воїни й вільнонайманий люд. Кожна із цих військових одиниць жила своїм відокремленим життям і підкорялася своїм командирам.

Півтори тисячі колишніх реєстрових козаків, дотримуючись законів Запорозької Січі, підкорялися одному з отаманів, до якого в цей момент благоволили їхні козацькі душі. У них очільниками поперемінно виступали то Матвій Шаула, то Григорій Лобода.

А от до вільного отамана Наливайка йшли переважно селюки, недавно покозачені, та всякий різний набрід, що жадав невгамовно–розгульного життя, вільного і легкого. Загалом, шукачі пригод й любителі авантюр. Не дивно, що козацьких законів ці шибайголови не дуже дотримувалися... хоча водночас вимагали їхнього дотримання від інших, зокрема від шляхти.

— Ех, Северине, Северине! Я розумію, що в шинку твої хлопці п'ють–гуляють, а не у їзді верхи вправляються, — пан королівський коморник жартівливо погрозив пальцем. — Ти мені поясни краще, про що вони співають?

— Та мало яка дурість на п'яну думку спаде...

— Але спала–то їм на думку саме ця дурість, а не інша! От закортіло їм про Северина Наливайка поспівати — чи не так, я не помилився? Тепер от що. Ти мені тільки–но товкмачив про нагальну потребу захисту віри вашої, тоді як у пісні співається про такого собі царя Наливая... Що за дивна пісенька, дозволь поцікавитися? Чи в цьому ваша віра полягає — царя мати?..

— Ну, пісня, подумаєш, діло яке... — пан вільний отаман виглядав явно збентеженим. — Якийсь лірник сліпий пісню приніс, от її хлопці в бродячого музики й перейняли.

— Сліпий лірник, кажеш?

— Або кобзар... Не самі ж вони таке вигадали!

— Виходить по всьому, вже бродячі музики тебе на перехрестях всіх доріг прославляють, як пана над панами?!

— Та чого це ти причепився до мене з якоюсь п'яною пісенькою, пане коморнику?! — розлютився Наливайко, відчувши, що розмова набирає досить неприємного характеру.

— Причепився я не просто з якоюсь п'яною пісенькою, як ти тільки що висловився, а з оспівуванням тебе, Северине! Чи давно в цих землях з'явився новий правитель — «цар Наливай»?! Що за правитель такий, звідки узявся?..

Отаман зміряв співрозмовника несхвальним поглядом від голови до ніг, потім озирнувся на всі боки, бажаючи впевнитися, чи не підслухує їх хтось сторонній, після чого заклично мотнув головою:

— А ходімо до мене, пане коморнику! Бо стоїмо ми тут собі на морозі й топчемося — а куди це годиться?..

— Справді, підемо звідси, — охоче погодився Ян Мєшковський і пішов за Наливайком, що попрямував до найзаможнішої на вигляд хати. Поки йшли, отаман посилено обмірковував непросту ситуацію. Зрештою, вирішив не повідомляти гостя про настанови старого князя Острозького, котрому, властиво, і належала ідея проголошення в межиріччі Дністра й Бугу нового козацького гетьманату — ясна річ, під протекторатом і взагалі коштом Польської Корони, а як же без цього...

Незважаючи на справжній стан речей, отаманові здалося, що коли він хоч би словом згадає про Костянтина Василя, то тим принизить самого себе. От якщо представити справу так, буцімто він сам до всього додумався — оце буде прекрасно! Бо тут честь і хвала особисто йому — Северинові Наливайку!!! Й нікому більше.

Ні, навіть його благодійникові — старому князеві Острозькому...

Загалом, поки дійшли до хати, гординя угніздилася у козацькому серці остаточно й надійно. А тому перевіривши, чи добре охороняється вхід (щоб ніхто сторонній не почув їхньої бесіди) і виславши господарів хати надвір (щоб і вони нічого не почули), Наливайко почав здалеку:

— Давай–но, пане коморнику, поміркуємо тверезо. Чи можуть запорозькі козаки припинити татарські набіги на наші землі?

— Зачекай, Северине, зачекай! Ми тільки–но про віру говорили...

— А тепер ти мені про захист земель наших скажи.

— Але це ж...

— Скажи, пане коморнику: можуть чи ні?!

— Ну, добре: можуть! Можуть, що вони неодноразово довели ділом.

— Так! — трусонув чубатою головою отаман. — Але скажи тепер, чи можуть запорозькі козаки захистити від бусурманських набігів абсолютно всі землі? Усі без найменшого винятку, тобто.

— Звісно ж... — почав було Мєшковський, однак вчасно зміркував, що відповідь не настільки очевидна.

— От у тім–то й лихо, що захистити Волинь вони ніяк не можуть! Січ лежить занадто далеко на сході, тому все, на що здатні запорожці — це у випадку виникнення небезпеки відтягнути увагу бусурманів на себе. Але ж робити це безупинно ніяк не вийде, чи не правда?

— Що ж, твоя правда, — погодився коморник.

— До всього іншого, якщо на нас нападуть не з Криму, а, приміром, із земель валаських, то запорожці ніяк не зможуть перешкодити нападу. Тому–то я й хотів би створити нову козацьку залогу не на далекому Дніпрі, а в межиріччі Дністра й Бугу.