— Тобто йдеться всього лише про козацьку залогу?

— Саме так! Створити б її на тих самих нічийних землях, якими ніхто й ніколи не володів!.. Отоді ніякі зайди не насміляться сунутись до нас, тоді й зажив би тутешній люд спокійно.

— А навіщо неодмінно козацьку залогу створювати? Хіба шляхта не в змозі захистити свої володіння від розграбування сама, без допомоги напівдиких розбійників... пробач уже мені за такі слова, пане отамане!

— Ні про яких «напівдиких розбійників» не йдеться і не йтиметься, — холодно заперечив Наливайко. — Під моєю орудою незабаром залишаться винятково реєстрові козаки, утримувані коштом Польської Корони.

— Ах, он як?!

— Саме так, пане коморнику, й не інакше.

— А нинішні твої соратники?..

Ян Мєшковський хитнув головою убік дверей, натякаючи на хвацьких гуляк, що пиячили в шинку.

— Ці горлопани потрібні мені зараз. Коли ж йтиметься про складання реєстру — відберу найбільш гідних, решта ж нехай забирається на всі чотири сторони! Думаю, двох тисяч навчених воїнів цілком вистачить, витрати на їхнє утримання будуть виправданими.

Мєшковський почухав потилицю й мугикнув:

— Спритно ж ти казенні грошики рахуєш, Северине!

— Польська скарбниця від того не зубожіє. Я ж дбаю про користь людей, підданих корони, а не про чиюсь вигоду, — набурмосився отаман. — Втім, ми відволіклися... Ти запитуєш, чи може шляхта захистити свої володіння від розграбування самостійно?

— Ну, так!

— Оце ж тобі пряма відповідь, пане коморнику: не може.

— Це чому ж?

— Про те не мене запитуй, а шляхтичів і його королівську величність. Адже скільки разів ставалося так, що бусурмани безкарно вторгалися в наші землі, щоб вивезти звідси багату здобич, повести битим шляхом щедрий ясир, а шляхта на чолі з королем геть нічого не робила для того, щоб захистити, вберегти від полону й наруги простих людей, своїх вірнопідданих...

— Ну що ж, усяке трапляється...

— Вибач, пане коморнику, однак якщо отаке от «усяке» трапляється постійно, це може означати лише одне: ні шляхта, ані Корона Польська не захистять землі свої від бусурманських набігів. У такому разі, ми захистимо самі себе — отак!

— «Ми» — це оте саме реєстрове козацтво у новій залозі між Дністром і Бугом?

— Саме так! А оскільки хтось же має керувати козаками, без власного гетьмана їм ніяк не обійтися. А якщо так, чому б цим гетьманом не зробитися мені — Северину Наливайку?

Пан вільний отаман хитро примружився й посміхнувся.

— А твої друзяки–приятелі як же?

— Про кого ти запитуєш, пане коморнику? — відразу ж набурмосився отаман, подумавши, що співрозмовник повертається до не здатних ні до якої дисципліни шинкарських гультяїв. Однак Мєшковський мав на увазі зовсім інше:

— Що скажуть на це Матвій Шаула й Григорій Лобода? Та ще, окрім них, здається, є на Січі Запорозькій кошовий отаман... Здається, Ян Оришевський, я не помилився?..

— А до чого тут вони? — цілком щиро здивувався Наливайко. — Нехай на Хортиці управляються, як вважають за потрібне, а вже я у себе в новій залозі яксь сам розпоряджуся. Якщо татарва на наддніпрянські землі сунеться, запорожці нехристів поб'ють. А якщо ж на Волинь напасти задумають — матимуть із моїми козаками справу. А якщо ми із Запорозькою Січчю домовимося й разом вдаримо по ворогу, то татарві клятій мало не здасться!

— А чи погодиться на все це його королівська величність?

Наливайко відповів не одразу, при цьому говорив повільно, попередньо обмірковуючи кожне слово:

— Я б і сам хотів знати, чи погодиться король на мою пропозицію. Бо не діставши згоди, варто гарненько подумати, у яку землю відступити не гаючи часу. Інакше боюся, що наздожене мене й моїх людей помста Корони Польської.

— Іншими словами, ти насамперед хочеш проголосити нову козацьку залогу із собою на чолі, а вже потім з'ясувати, як на це відреагує Сигізмунд Ваза. Чи вірно я зрозумів тебе, Северине?

— Мабуть, що так, — не надто охоче погодився Наливайко.

— Але ж це дурість несусвітня! Ти, перш ніж відрізати, спочатку гарненько відміряв би.

— Немає сенсу, — безнадійно махнув рукою пан вільний отаман. — Нас уже вважають запеклими злочинцями. Моїх людей уже переслідують і страчують при будь–якому зручному випадку, хоча Польській Короні ми не заподіяли найменшої шкоди, а лише намагаємося напоумити боягузливу шляхту. Та чого там: нас навіть у підпалі Могильова обвинувачують, хоча до цієї справи мої люди не мають ніякого відношення! То хто ж нас визнає і королеві доповість, що ми...

Гість зробив йому знак замовкнути і непевно почав:

— А якби хтось узявся залагодити це питання з Його Королівською Величністю і через посередництво останнього — далі з сеймом і з усіма магнатами Речі Посполитої? Не безкоштовно, так, але за помірну винагороду...

— Чи не хочеш ти, пане коморнику, повідомити мені, що є така людина, яка би взяла на себе клопіт домовитися з королем?

— Так, Северине, ти вірно зрозумів: ця людина стоїть перед тобою й очікує всього лише, щоб ти поклав на неї важку, однак почесну місію.

Наливайко зміряв Мєшковського з голови до ніг пронизливим оцінюючим поглядом, підкрутив правого вуса, але все–таки промовчав з досить значущим виглядом.

— Невже не віриш мені, Северине? А можливо, сумніваєшся в моїх здібностях вести переговори?

— Аж ніяк: ти спритна людина, пане коморнику...

— Я постійно обертаюся у вищих придворних колах.

— Це так. Можеш не хвалитися тим, про що й без того всі знають.

— Тоді в чім річ?!

— Не можу сказати, пане коморнику... Неспокійно якось на душі. Тут гарненько подумати треба, перш ніж діяти. Ти от сам щойно просив мене спочатку сім разів відміряти, перш ніж один раз відрізати.

— Але ж від переговорів гірше нікому не зробиться!

— Ти думаєш?

— Зрозуміло! І врахуй, що за таку важливу справу я прошу всього лише двісті злотих. Усього лише якихось дві сотні злотих, Северине — і всі твої проблеми розв'яжуться відразу! Польська Корона більше не стане переслідувати ні тебе, ані твоїх людей. Ти заручишся підтримкою нашого благословенного короля Сигізмунда III Вази й одержиш милостиві дозволи сейму і на утворення нової козацької залоги, і на формування козацького реєстру, і ще на всі інші твої витівки на додачу.

Нічого не відповів Наливайко, натомість довго й надзвичайно пильно вдивлявся співрозмовникові в очі, немовби намагаючись прочитати щось у їхній глибині. Що саме?.. Одному Богові відомо.

Вільного отамана мучили найсильніші у житті сумніви. Підстав не вірити обіцянкам королівського коморника начебто й не було. Але водночас якийсь внутрішній голос нашіптував Северину: «Не роби дурниць! Будь обережним! Згадай лишень...»

Але що він мав би згадати?..

Що саме?!

Наливайко відмахнувся від сумнівів, немовби від настирливих мух, і увіп'явся поглядом тепер уже в голу стіну хати...

— То довіряєш ти мені чи ні? — запитав Мєшковський, який щосили намагався стримати праведне обурення, що клекотало в душі через нахабу, який насмілився засумніватись у його талантах.

Северин ще трохи подумав... і нарешті згадав одну незначну подію з минулого. Сталося це під час навчання в слов'яно–греко–латинській школі Острога. В один нічим не прикметний день заняття були скасовані, викладачі школи зібралися в будинку пана ректора Гарасима Смотрицького[77] і щось довго й затято обговорювали. Причому на підвищених тонах: хоча слів було не розібрати, але гнівні відгомони суперечки долинали у двір навіть через щільно прикриті двері й вікна. Після того один із викладачів–падуанців кулею вилетів з ректорського будинку, негайно зібрав речі й покинув Острог, де його більше ніколи не бачили. Швидше за все, вчений падуанець зробив щось несумісне з подальшим перебуванням у школі — підшукати інше пояснення тому, що сталося, було важко.

Хоча все скінчилося досить швидко, заняття в той день так і не відновилися. Зовсім випадково Северин проходив повз будинок пана ректора, який саме вийшов на ґанок, обіпершись об дверну притолоку й замислено розглядаючи поважного вигляду папір. Зачувши тихі кроки учня, пан Смотрицький відірвав очі від паперу й запитав похмурим тоном: