Але ж не в тім річ, не в тім!.. Якщо бути до кінця відвертим, то геніальний задум князя Острозького обернувся повним крахом. Костянтин Василь прикидав, як же тепер бути... і нічого путнього придумати не міг!

Нічого. Зовсім нічогісінько. Ех, треба ж такому статися! Звідкіля тільки узявся цей пройдисвіт Ян Мєшковський?! Знайшовся горе–парламентер, прости Господи!.. Зовсім незрозуміло, на що він розраховував: чи то хотів обдурити занадто чесного й простуватого Северина Наливайка?.. чи мав намір одержати винагороду «за посередництво» не тільки від нього, але також від королівської скарбниці?.. або думав зникнути із вже отриманими двома сотнями золотих, поки все не вляжеться само собою?.. Хтозна!

Відомо лише, що нічого такого не вийшло: королівського коморника, що їхав від повстанців, схопили, обшукали. Знайшовши листа вільного отамана Северина Наливайка до Сигізмунда ІІІ Вази — без зайвих пояснень передали «кур'єра» у руки катам. А вже перш ніж укатрупити Яна Мєшковського до смерті, заплічних справ майстри витягнули із бранця все, що насправді було і чого зовсім не було... і навіть чого бути не могло в принципі! От саме ця пекельна суміш правди з гарячкуватими домислами й була повідомлена його королівській величності.

Ясна річ, з почутого Сигізмунд зрозумів один–єдиний висновок: нахаба Северин Наливайко намірився проголосити себе королем усіх земель. Спираючись на широку підтримку невгамовних волоцюг–козаків і вкрай знахабнілих холопів!!! Отже, повстанці замахнулися на цілісність Корони Польської!..

Хоча, за великим рахунком, про яку королівську владу Северина Наливайка могло йтися?! Межа його мріянь — головувати над юрбою лихих шибайголів за зразком і подобою Запорозької Січі. А королівська влада потрібна зовсім для інших цілей, яких вільний отаман не розумів і навіть уявити собі не міг. Справді, управляти козацькою ватагою й управляти маєтками, містами, землями — дві зовсім різні речі, для яких придатні зовсім різні люди, абсолютно несхожі у принципі.

Свого часу цього не зрозумів Криштоф Косинський... за що й поплатився. Тепер не зрозумів король Сигізмунд, але відповідати за все доведеться невдасі Северину... хоча він–то сам, не розуміючи усього, що відбувалося, бодай інтуїтивно відчував, що годиться всього лише на роль воєначальника, але ніяк не на роль владики!

Королем же повинен був стати не хто інший, як Костянтин Василь Острозький. Добре, що на допитах клятого пройдисвіта Яна Мєшковського не спливло ім'я старого князя. Але це єдиний «результат», який можна назвати хоч якоюсь мірою позитивним. В іншому ж — крах, цілковитий крах...

Якби ж то під впливом королівського коморника простодушний дурень Наливайко не виклав на папері плану створення козацької залоги на нічийних землях межиріччя Дністра й Бугу...

Якби на цей лист не нашарувалися непевні чутки, що відбилися в дурнуватих кобзарських піснях про «царя Наливая»...

Якби ж то клятий Ян Мєшковський не нагородив під час катувань величезної кількості явних нісенітниць!..

Так, якби не все це, плани повстанців залишались би нікому незрозумілими. Організація нової козацької залоги стала би сюрпризом для всіх, окрім старого князя Острозького. У силу того, що Северин Наливайко не надто давно служив сотником його надвірної корогви, саме Костянтин Василь міг би спокійно запропонувати Короні Польській свої послуги із залагоджування конфлікту. А дочекавшись слушної миті, він витягнув би на світло Боже клейноди Данила Галицького й відновив би належний йому по праву статус. І все було б у повному порядку...

Тепер же це неможливо, ніяк неможливо: через найдурніше непорозуміння юрба п'яних обідранців «призначила» Северина Наливайка «царем» (хоча він на це зовсім не претендував). І от уже вся військова міць Речі Посполитої ось–ось навалиться на «претендента», який надумав «розколоти» королівство.

Під командуванням вільного отамана Наливайка перебувають вільнонаймані селяни й усілякі пройдисвіти — зрозуміло, їм нізащо не витримати натиску вишколеної потужної армії, керованої досвідченим у ратній справі Станіславом Жолкевським! І навіть якщо до них приєднаються гультяї–козаки, армії Наливайка однаково не втриматися...

Отже, він, Костянтин Василь Острозький, відтепер так і не дочекається слушного моменту для реалізації амбітних планів. Отже, всі хитромудрі багаторічні зусилля зведені нанівець. Шкода, ох, до чого шкода!!! Мабуть, уперше в житті обставини взяли гору над ним — всемогутнім магнатом Костянтином Василем Острозьким!..

І от розуміючи все це, та ще намагаючись на ходу винайти бодай якийсь засіб уникнути цілковитої катастрофи, старий князь повинен із ввічливим виглядом вислуховувати балаканину цього пихатого дурня — Яна Кароля Ходкевича!!! Вигнати б його утришия...

З іншого боку, не можна привселюдно демонструвати своє найжорстокіше розчарування. Доводиться бути стриманим і ввічливим. А відігратися можна буде на Дем'яні, коли нарешті забереться геть цей молодий тупак Ходкевич і розійдуться слуги. Ну, тоді вже він задасть Дем'яну жару! Якщо один брат не в змозі вплинути на іншого, якщо вічно запізнюється з виконанням князівських доручень — нема чого йому робити поруч із Северином!! Нехай тепер інші відправляються до повстанців розминати затерплі від неробства руки, а Дем'ян, цей недолугий помічничок, відтепер невідлучно перебуватиме тут, в Острозькому замку. Отак...

Невдала місія Яна Мєшковського (незалежно від серйозності справжніх намірів королівського коморника) зіграла фатальну роль у долі повстання Северина Наливайка. Мабуть, вільному отаману все–таки варто було вірити давньому попередженню ректора Гарасима Смотрицького і виявити розумну обережність, не довіряючи клаптику паперу таємні плани щодо організації нової козацької залоги.

Тепер в очах його королівської величності Сигізмунда ІІІ Вази всі повстанці перетворилися на жахливих злочинців, які замахнулися на найбільшу у світі святиню — на освячену Божою милістю королівську владу.

А отже, відтепер всі вони були приречені на безжальне винищення.

— Ну що ж, Северине, хай буде по–твоєму!

— Та який сенс чекати?! Коли в Кирика Остаф'євича жижки затрусяться, щоб він після цього сам...

— От і видно, що не зрозумів ти моїх пояснень. До чого тут «жижки затрусяться»?!

— А що ж тоді?..

— А–а–а!.. — Матвій Шаула лише рукою махнув, вважаючи подальші сперечання безглуздими.

— Отже, буде по–моєму?

— Сказав же: буде по–твоєму! Я своїх слів на вітер не кидаю й назад ніколи не беру, — запевнив Матвій.

— От і добре, — розплився в посмішці Наливайко.

— Тільки дивись, щоб люди твої не підкачали!

— Не підкачають. Відкриються перед нами задні ворота, любесенько відкриються! Я ж спеціально для цього...

— Не про тих козаків мова, яких ти в Білу Церкву заздалегідь заслав, а про тих, котрих сьогодні вночі у фортецю поведеш. Дивись, щоб не схибили. Щоб всіх прислужників Кирикових до єдиного порішили. А ще щоб перед нашими основними силами головні ворота відкрити встигли, інакше...

— Не бійся, Матвію, не схибимо! Не вперше вже.

— Гаразд! Розхвастався... Тобі не вперше, — це точно, а от як доведеться покозаченим твоїм гречкосіям?

— За всіх своїх я відповідаю.

— Ну, то дивися ж мені!..

— Не сумнівайся.

Останні слова були сказані досить похмурим тоном, тому Шаула вирішив, що не варто й надалі випробовувати самолюбство ватажка вільних найманців. Не сказавши більше ні слова, він перетнув світлицю, присів на лаву біля стіни і, напустивши на себе показну безтурботність, заходився набивати турецьким тютюном коротеньку люльку вишневого дерева. Це означало, що їхня невеличка військова нарада завершилася. Наливайко мовчки кивнув (хоча розумів, що співрозмовник не зверне на це ніякої уваги) і поспішив до своїх людей, щоб підготувати їх до вилазки.