Наливайківці й запорожці не надто довіряли один одному. Ні єдина віра православна, ні півтори тисячі коней, свого часу подаровані Северином у якості «знаку замирення», ні спільні походи у валаські землі, ані вдалі вилазки проти боягузливих шляхтичів не змогли об'єднати обидві рушійні сили повстання в єдиний потужний кулак. Недовіра стала особливо помітною після того, як Костянтин Василь Острозький перестав постачати грішми повстанців і демонстративно відмовився від листування з вільним отаманом.

Загалом, якби не рішучий наступ вимуштруваного королівського війська по проводом Станіслава Жолкевського, дві головні сили повстанців давним–давно розійшлися б у протилежні боки: наливайківці — у північне Московське царство, під могутню руку блаженного царя Федора Івановича, а запорожці — на південь, на неприступний дніпровський острів Хортицю.

Треба зазначити, що пан коронний гетьман табору взявся за втихомирення повстання Наливайка з усією серйозністю. Його війська спритно перерізали дорогу на північ, випереджаючи намір повстанців втекти під крильце Федора Івановича.

Розіслані паном Жолкевським летючі загони взяли за правило прочісувати село за селом, усюди вишукувати родини наливайківців і безжально знищувати всіх від малих до старих. Постраждалі від бунтівників шляхтичі з неприхованим задоволенням наслідували цю тактику, й найжорстокішим чином розправлялися з родичами бунтівних селян.

Природною реакцією на учинені звірства стала втеча під захист повстанців величезної маси зовсім нездатного до війни люду. В таких умовах запорожці ніяк не могли кинути напризволяще вже не військо, а збіговисько абияк озброєного народу. Григорія Лободу, який настійно наполягав на негайному відступі решток козацького війська на Запорозьку Січ, знову змістили, уже вкотре віддавши булаву його конкурентові Матвію Шаулі. Останній же, недовго думаючи, запропонував Северину Наливайку спільно вдарити по авангарду шляхетського війська: з одного боку, це мало трохи остудити спритність пана Жолкевського, а з іншого — дало би можливість родинам повстанців у супроводі мінімальної охорони відступити кудись на південь, у напрямку Дикого Поля — аби тільки подалі від розгніваних панів.

Козацька розвідка доповіла, що авангард шляхетського війська веде князь Кирило Остаф'євич Ружинський, якого запорожці презирливо називали «Кириком». Відірвавшись від основних сил, авангард засів у фортеці Білої Церкви — однієї з найкращих військових споруд у всій Речі Посполитій.

Ці відомості надзвичайно потішили новоспеченого отамана запорожців: Матвій Шаула дуже сподівався, що довідавшись про прихід повстанського війська під мури білоцерківської фортеці, недостатньо холоднокровний, неврівноважений Кирик Ружинський неодмінно утне якусь дурість. Це дало б можливість розправитися з авангардом й у свою чергу зайняти неприступний замок. І нехай тоді Жолкевський ламає голову над тим, як вибити супротивника з найміцніших мурів у всьому Королівстві Польському!

Однак, попри дуже вагомі аргументи, наведені отаманом запорожців на користь свого плану, Северин Наливайко не хотів грати в облогу Білої Церкви. Саме грати — бо присутність родин та інших біженців стримувала пересування повстанської армії. Щоб хоч якось прискорити свій рух, наливайківці втопили всю свою артилерію. А без гармат як накажете штурмувати чудово укріплений замок?! Невеликої кількості малопотужних похідних гармат, що мали запорожці, для цієї місії не вистачало. А облога міста неозброєним людом виглядала безцільною й небезпечною затією. Адже ще на допомогу своєму авангарду міг з'явився коронний гетьман табору Станіслав Жолкевський на чолі шляхетського воїнства, озвірілого від пролитої крові, і тоді війську повстаців прийде неминучий кінець.

Щоб уникнути цього, Северин Наливайко запропонував діяти хитрістю. Він заздалегідь заслав у Білу Церкву своїх людей, які мали в місті родичів. Шпигуни готові були найближчої ночі відкрити перед повстанцями задні ворота фортеці...

Матвію Шаулі цей план геть не сподобався. Він сумнівався буквально у всьому: чи відкриють ворота заслані в місто люди? Чи впораються наливайківці з охороною? Чи зуміють впустити усередину козаків, щоб довершили початий розгром ворога?.. Коли ж панові вільному отаману набридло вислуховувати вельми дошкульні зауваження на адресу своїх людей, він запропонував пану гетьману діяти замість себе (тобто самому проникнути вночі у фортецю). Відповідь була такою: «Нема чого турбуватися! Запам'ятай моє слово, Северине: Кирик Остаф'євич сам, без примусу вискочить до нас у руки — ти йому, розторопному, тільки час дай».

Слова ці Наливайко зрозумів трохи своєрідно: начебто князь Ружинський покине напризволяще Білу Церкву від переляку перед військом повстанців і козаків. Тому відразу ж заходився спростовувати власну вигадку. Шаула спробував пояснити, що мав на увазі дещо зовсім інше...

Втім, нічого доброго з цієї суперечки не вийшло: обидва командири так і не зуміли домовитися, тому козацький гетьман зрештою вирішив поступитися всією ініціативою вільному отаманові. Хочуть наливайківці влаштувати нічний штурм білоцерківського замку? Що ж, нехай спробують! Зрештою, це ж їм потрібно захищати власні родини від шляхетської сваволі, а не козакам. Запорожці ж бо давно вже відірвалися від ворожого війська й укрилися на неприступній Хортиці, взяти штурмом яку не змогли б і десять Станіславів Жолкевських, разом узятих — куди вже одному впоратися?..

Тому Шаула й розкурював люльку, напустивши на себе безтурботний вигляд. Зате Северин Наливайко кинувся до своїх людей, щоб хоч якось підготувати їх до майбутньої вилазки. Часу залишилося обмаль: потрібно було встигнути до настання темряви, тоді як вогненний сонячний диск уже підповзав до затягнутого багряними хмарами обрію, передвіщаючи чи то вітряний ранок... чи то кровопролитну ніч.

Спочатку все складалося дуже навіть непогано. Побоювання козацького гетьмана виявилися необґрунтованими: заслані в Білу Церкву люди подбали про те, щоб ворота були вчасно відкриті. Скільки–небудь значного опору в самій фортеці наливайківці не зустріли, нечисленні воїни з князівського почту Кирика Остаф'євича майже відразу ж впали мертвими... Інша річ, що самого Ружинського немовби корова язиком злизала!!!

— Де князь?! Куди він подівся?! Знайти негайно!!! Хоч з–під землі його дістаньте!!! — репетував Северин Наливайко на своїх людей. Однак ті не слухали проводиря: побачивши розкоші білоцерківського замку, вчорашні селяни позабули про все на світі, їхні очі жадібно спалахнули... Повстанці вже готувалися до грабежу, коли з–за міських стін, з боку козацького табору долинули приглушені відстанню лементи й постріли. Що це таке?!

Зрозуміло, усі кинулися неорганізованою юрбою до головних воріт, а відкривши їх навстіж — далі в поле. Але тут на повстанців звалилася нова несподіванка: назустріч їм просто з нічної пітьми неслися вершники князя Кирика Остаф'євича!!! Зовсім не готові до такого повороту подій, наливайківці розгубилися... і перш ніж піші встигли вихопити шаблі з піхов, на них налетіли вершники.

Хто встиг уторопати, як діяти — ті відскочили убік, завдаючи ударів по ногах або корпусу найближчого коня, що летів галопом, а потім схрещували зброю з вершником — зрозуміло, якщо після падіння з пораненого скакуна той був здатен здійнятися на ноги. Однак переважна більшість кіннотників, на чолі із самим князем Ружинським, успішно увірвалися в замок через відкриті ворота, залишені взагалі без охорони.

— Та що ж це таке діється, га?!

Гетьман Шаула підлетів просто до Наливайка, зістрибнув з коня, обома руками схопив отамана за плечі й заходився щосили трусити, розпачливо викрикуючи:

— Як ти міг, Северине?! Як ти міг упустити Кирика, що йшов прямо до тебе в руки?! Що ж ти накоїв, Северине?..

Коли емоції хоч трохи вляглися, і Наливайко зажадав пояснень, Шаула розповів наступне. Виявляється, у той самий момент, коли повстанці кралися до тильних воріт фортеці, князь Кирило Остаф'євич вирішив вчинити ту саму «дурість», на яку так розраховував гетьман: залишивши в білоцерківському замку не більше двох десятків своїх людей, повів решту на нічний штурм козацького табору!