Не очікуючи нападу, козаки спочатку здригнулися, однак доволі швидко отямилися й дали нападникам належну відсіч. Більше того — почали тіснити людей князя Ружинського. Побачивши, що вилазка обертається явно не на його користь, Кирило Остаф'євич скомандував відступ, що доволі швидко перетворився на втечу.

Розуміючи, що в фортеці князівські воїни напевно наткнуться на наливайківців, запорожці підсилили натиск. Справді, люди Ружинського при такій розстановці сил виявлялися затиснутими з обох боків! До того ж, з огляду на погану видимість уночі, у їхніх рядах цілком могла виникнути паніка — тоді розгром був би неминучим, і прекрасний білоцерківський замок перейшов би в повне розпорядження повстанців...

Однак, новоспечені воїни–наливайківці не зуміли вчасно зорієнтуватися й абсолютно бездарно пропустили супротивника назад за фортечні мури! Тому Матвій Шаула й розгнівався так сильно: навчений гірким досвідом, князь Ружинський тепер нізащо не допустить другого прорахунку.

Ранком на стінах замку повстанці побачили кілька мотузок з удавками на кінцях, у яких бовталися повішені люди, заздалегідь заслані в місто Северином Наливайком, та їхні родичі. Це означало одне: робити під стінами Білої Церкви повстанцям більше нема чого.

От уже десять днів шляхта осаджувала повстанський табір, чим Станіслав Жолкевський був украй незадоволений. Якщо говорити начистоту, колишній полководець всього лише терпляче очікував, коли ж голод і спрага доконають непокірливу голоту.

Як не мріяв пан коронний гетьман скоріше завершити свою справу (бо розвідники доповідали, що на допомогу до наливайківців поспішають нові загони запорожців), однак здолати чотири ряди возів, намертво скованих міцними ланцюгами, його воїнам ніяк не вдавалося.

У свою чергу, шляхтичі теж майже нікому не давали висунутися за межі неприступної перешкоди. Рідкісні винятки спочатку становили браві козарлюги, які з кпинами та жартами викликали всіх бажаючих на «чесний лицарський двобій до смерті». Втім, незабаром було помічено, що поки увага коронних воїнів залишалася прикутою до двобоїв, з–під коліс возів потихеньку виринали якісь люди і щось збирали на землі, а іноді навіть навідувалися в залишені без догляду намети шляхтичів. З'ясувалася й мета таких вилазок: нарвати трави для коней і спробувати роздобути щось їстівне для себе.

Тоді жахливе становище наливайківців розкрилося перед шляхтичами у всій своїй непривабливості. Справді, сонце з безхмарного неба щодня розжарювало повітря й землю. Одним боком табір упритул примикав до непрохідної болотяної драговини, подолати яку було ще сутужніше, ніж сковані між собою вози, однак пити гнилу воду не могли не тільки люди, але навіть і коні. До того ж останні (а їх для такої кількості возів було потрібно безліч!) досить швидко повискубували всю травичку усередині табірного простору.

Через ці обставини від голоду й спраги страждали всі, хто перебував під захистом возів. Хоч якось вирішити проблему їжі для повстанців вдавалося, забиваючи коней, але зголоднілі тварини й самі гинули також. Кінські туші починали гнити, розкладаючись під палючим сонцем, що загрожувало різними хворобами й робило нестерпним перебування в таборі, атмосферу якого вже й без того отруїли випари болота. От чим насправді були викликані обережні вилазки повстанців.

Побоюючись їхнього відчайдушного прориву, Станіслав Жолкевський заборонив шляхтичам відповідати на будь–які, навіть найжорстокіші й найобразливіші кпини козаків.

— Коли собаки–схизматики почнуть жерти один одного, а не протухлу конину, тоді ми їх у землю й утопчемо. От і відіграєтеся сповна! — гримав він на ображених шляхтичів. Порушити наказ прославленого полководця не наважувався ніхто, тому двобої, що попервах привносили в хід нудної облоги бодай якесь пожвавлення, моментально припинилися.

З іншого боку, накладена паном Жолкевським заборона призвела до досить несподіваного результату. Уперше це сталося на п'ятий день облоги: через суцільну стіну возів зненацька вилетіла ватага роздягнених до пояса, із довжелезними вусами й оселедцями кінних запорожців, які з небаченою несамовитістю накинулися на шляхтичів і заходилися рубати праворуч і ліворуч усіх, хто не встигав відскочити.

Зрозуміло, по грабіжниках негайно відкрили вогонь із пістолів, рушниць і мушкетів. Отут і почалося щось жахливе: різні люди неодноразово бачили, як, досягнувши мети, кулі вибивали вершників із сідел... але негайно ж слідом за тим нібито поранені підхоплювалися з землі, одним махом заплигували назад у сідла й продовжували бій, немовби нічого не сталося!

Очолювала скажених вершників справжня дияволиця: на вороному жеребці на чолі кавалькади скакала вона абсолютно гола з розпущеними рудими патлами, що розліталися за вітром. Ніякої зброї в неї не було. Дияволиця всього лише неслася поперед ватаги шалених рубак і божевільно реготала, блискаючи смарагдово–яскравими очиськами. Але скільки не намагалися підстрелити кляту відьму, однак кулі найзагадковішим чином пролітали повз незахищену мішень. Оце й було гірше від усього, бо переляк сковував серця шляхтичів непоясненним, майже тваринним жахом.

Не дивно, що після першого ж нальоту скаженої ватаги по стану осадників поповзли чутки про те, що вершники ці — зовсім ніякі не запорожці, а ожилі мерці, кожному з яких за допомогою чаклунства даровано по десятку чужих душ. Остаточно вони вмирають нібито лише після десятого поранення, ніяк не раніше... Що ж до рудоволосої зеленоокої баби, то напевно це сама Ліліт, кривава демониця й перша дружина батька всіх грішників — Адама! От які темні сили прийшли на допомогу повстанцям...

З'ясувалася і ще одна обставина — мабуть, наймоторошніша. Хтозна, коли ці виплодки пекла примудрялися захоплювати бранців, однак щоразу після наскоків дикої ватаги зі стану осадників зникало від двох–трьох до напівдюжини шляхетних панів. Знаходилися нещасні зовсім незабаром — посадженими на високі палі, вкопані в землю за четверним рядом возів. Судячи із пронизливих криків, вереску, тюкання й свисту, дикуни–наливайківці отак жорстоко розправлялися із бранцями в присутності своїх жінок, що було особливо огидно.

Не бажаючи дивитися на повільну, болісну й надзвичайно принизливу смерть бідолашних бранців, Станіслав Жолкевський наказав розстрілювати кожного посадженого на палю, не очікуючи додаткових розпоряджень. Тому варто було черговому шляхтичу піднестися над критими возами, як шляхетські воїни відкривали швидкий вогонь із всіх підручних засобів, поки не вбивали свого ж товариша. Це незмінно веселило повстанців, які всіляко підбурювали ворогів, у геть знущальній манері закликаючи витрачати якнайбільше куль. А через якийсь час ставався черговий дикий наліт «безсмертних» козаків на чолі із клятою дияволицею.

«Матка Бозка, хоч би скоріше завершився цей жах!..» — подумав пан коронний гетьман, оглядаючи десятки зо три паль, на верхівках яких застигли трупи мертвих шляхтичів. Втім, всі заклики до милості вищих сил були безглуздими. Переломити ситуацію могли б кілька добрих гармат, яких дуже бракувало обом сторонам.

Так–так, артилерії в Станіслава Жолкевського також не було: якщо наливайківці покидали свою, намагаючись відірватися від переслідувачів, то шляхтичі вирішили не обтяжувати себе знаряддями, саме щоб скоріше наздогнати їх! Ну от, наздогнали... і далі що ж?! Як тепер здолати чотири ряди возів?! Оскільки запорожці примудрилися допхати до Солоницького урочища кілька фальконетів[79], тепер встановлених посеред табору на спеціальному земляному узвишші, обложені навіть мали тут певну перевагу.

Ясна річ, пан коронний гетьман послав за гарматами у найближче місце, де їх можна було роздобути — у Київ. Залишалося чекати, хто підійде раніше: обозники з важкою артилерією чи козаче підкріплення. Від цього залежав весь подальший хід цієї виснажливою дикої кампанії...