— Що сталося? — здивувався хворий.

— Та от княжич під дверима підслуховували, — доповів козак.

— І нічого я не підслуховував! — заскиглив той. — Просто хотів зайти й вибачення попросити. А цей дурень схопив мене і...

Втім, ледь погляд хлопця зупинився на скриньці, як він моментально перемінився в обличчі й запитав переривчастим голосом:

— Ой... а це що таке?..

— Це тебе не стосується, — доволі сухо відповів князь Острозький. Немовби не почувши тих слів, княжич Василь підскочив до постелі хворого, схопив скриньку й почав енергійно трусити її, уважно прислухаючись.

— Василю!.. — князь насупив брови.

— Стукає... Там щось стукає, я ж чую! — вигукнув молодший брат, здивовано позираючи на старшого.

— Зараз же постав скриньку мені в ноги й відправляйся до себе! — рішуче скомандував Ілля Костянтинович.

Хоча й усіляко демонструючи небажання, княжич Василь все ж таки вимушено підкорився. Після його відходу князь Сангушко забрав нарешті довірену його піклуванню реліквію й вийшов у відведені йому покої, щоб добряче обмізкувати все на дозвіллі. А наступного дня відбув назад у свій маєток.

* * *

Ілля Костянтинович незабаром помер, так і не дочекавшись народження спадкоємця. Точніше спадкоємиці — тому що восени 1539 року на світ Божий з'явилася чарівна дівчинка, а не хлопчик. Відповідно до заповіту покійного, Беат стала опікункою не тільки власної доньки, повноправної спадкоємиці величезного спадку всього роду князів Острозьких, а також обширних земель на Волині й на Поділлі — під її опіку також був переданий і юний княжич Василь Костянтинович.

А от що із того вийшло...

Глава 2

Розлючене жіноцтво

Острозький замок,
королівство Польське,
1553 рік

Темніло, мрячив холодний дощ. Виїхавший з Дубна, загін збройних вершників наближався до мети своєї подорожі. Всі були надзвичайно виснажені дорогою, окрім натхненника авантюри — Василя Костянтиновича Острозького: князь із комфортом розмістився в кареті. Щоправда, при цьому не забував регулярно ремствувати на слабке здоров'я, на всепроникну вогкість, вітер, холод і моральні тортури, які він змушений терпіти заради дружби із князем Сангушком.

Дмитро Федорович, одягнений як охоронець князя Острозького, ледь тримався у сідлі через неймовірну втому, але вперто продовжував шлях. Одна лише думка розпеченою голкою палила його єство: «У чому я помилився, що зробив не так?..» Адже якби можна було зачекати якихось місяців десять до повноліття красуні Олени–Єлизавети–Катерини, тоді все було б законно, по–людському. Але у тім–то й лихо, що за оці десять місяців надто багато чого могло перемінитися в їхніх долях. Доводилося вірити Василю Костянтиновичу Острозькому й обіцянкам підступної Беатрис. І от він, незмінно витриманий і розважливий, крадеться до нареченої в замок, немов пройдисвіт і злодій...

Втім, ще не пізно повернути коня! Або вчинити по–своєму: приїхавши в Острог, кинутися в ноги пані Беат, покаятися, визнати які завгодно помилки й вимолити прощення... Можливо, все й налагодиться?

Сангушко згадував, як двічі на тиждень навідувався до Острозьких, як раділи і мати, і дочка. Ніщо не віщувало лиха...

Ніщо — окрім постійних застережень Василя Костянтиновича. Мовляв, княгиня зовсім не така привітна, як здається, вона постійно підшукує для дочки більш вигідну партію — а кращою партією для її дочки, безумовно, є принц або король, не менше. Віднадила ж вона свого часу Дмитра Івановича Вишневецького[19]! Та інше в тім же дусі... Як тут не зірватися?! А Василь Костянтинович продовжував нагнітати обстановку:

— Ой, дивися, Дмитре Федоровичу, не проґав щастя! Одружуйся якнайшвидше. Беат звикла витрачати великі суми грошей, успадкованих її дочкою й довірених її опіці. Для пані Беат заміжжя Олени — як більмо на оці. Адже брат мій Ілля Костянтинович заповів свій величезний спадок не цій відьмі, а саме дочці! Тому якби її матусенька тільки могла, то неодмінно отруїла би бідолашну або зжила зі світу в інший спосіб.

Дмитро Федорович намагався не слухати такі розмови: знав, що й Василь Костянтинович не без гріха. Однак застереження поступово робили свою справу.

Часто Острозький використовував вроду князя Сангушка, щоб отримати від Беат позачергову суму для так званих «добрих справ». Посміхаючись, Беатрис охоче йшла назустріч непереборному лицареві Дмитру Федоровичу.

Поступово Сангушко став помічати, що матір нареченої дозволяє собі у відносинах з ним доволі грайливий тон, а також іноді відсилає дочку під явно надуманими приводами. Дмитро Федорович від таких змін зробився дратівливим і підозрілим. Він довго стримувався, але якось, залишившись із Беатрис наодинці під час чергового візиту, зненацька спитав:

— Високоповажна княгине, мені дуже приємно бувати у вас, але дозвольте дізнатися про одну дуже важливу для мене річ.

Рум'янець вкрив щоки пані Беат, вона закліпала віями, часто й переривчасто задихала, потім насилу вимовила зміненим голосом:

— Дорогий князю, звісно, запитуйте! Я вся — сама увага...

— Я хотів би поговорити про Олену, вірніше, про її подальшу долю.

Княгиня Острозька миттю змінилася на обличчі і забелькотіла:

— Дорогий князю, ясна річ, ви теж не могли не помітити змін, що сталися з моєю дочкою. Вона стає дедалі більш нестерпною. Що не скажи — на все заперечення, заперечення, нові й нові заперечення!.. То неуважна, то роздратована. Порадьте, як же мені бути? Може, відправити дівчину в монастир заради її ж блага?..

Від цих слів Дмитро Федорович аж розлютився і заходився заперечувати Беатрис, яка знітилася від такого натиску:

— Про що ви, княгине?! Який ще монастир?! І це я чую від вас, яку поважав і шанував!!! Мав рацію Василь Костянтинович, коли попереджав, що ви замислили щось...

Почувши ім'я дівера, Беат зло блиснула очима і геть нечемно перервала гнівну промову гостя:

— Дмитре Федоровичу, я звернулася до вас за порадою, як до друга! А ви, виявляється, за моєю спиною обговорюєте наші розмови із цим істериком?! Я з такими зусиллями вирядила князя в Дубно, щоб узагалі не бачити й не чути цього негідника!.. Іноді терплю його присутність в Острозі тому лише, що князь вирішує фінансові питання, у яких я анічогісінько не тямлю!.. Так, я терплю Василя Костянтиновича, оскільки обіцяла покійному чоловікові не сваритися з його братом.

— Беат, я прийшов поговорити з вами про одруження з юною князівною, а ви... — намагався пояснити Сангушко, але після цих слів розлючена княгиня просто сказилася:

— Пане, прошу вас негайно полишити мій дім!!! Мені здається, нам усім стане краще, якщо ми на якийсь час перестанемо бачитися!..

Сказавши це, вона вилетіла з кімнати. Дмитро Федорович почекав якийсь час, але княгиня так і не повернулася. Довелось забратися геть.

Наступного ранку князь відправив Беат листа із вибаченнями, однак відповіді не одержав. Схоже, вона образилася серйозно... Зачекавши тиждень, закоханий знову приїхав в Острог, але його зустрів дворецький, який пояснив: княгиня й князівна відсутні, нікого приймати не велено, розголошувати місце й мету їхньої таємної поїздки — теж.

Тортури невіданням тривали цілих два місяці. Нарешті Сангушко здався й поїхав за порадою в Дубно до князя Василя Костянтиновича. Той прийняв Дмитра Федоровича тепло й радо. Весь вечір Сангушко бідкався, а Острозький з розумінням кивав і співчутливо погоджувався:

— Ах, до чого ж нерозумний вчинок — зв'язуватися з цією жадібною жорстокою жінкою! Вона ні перед чим не зупиниться, аби тільки прибрати до рук всі грошики нашої сім'ї. Ситуація навіть більш серйозна, ніж я припускав: Беат надумала віддати мою улюблену племінницю в монастир, коли термін повноліття нещасної дівчини вже не за горами...

І після короткої паузи зробив доволі несподіваний висновок:

вернуться

19

Ця історія описана в нашому романі «Кинджал проти шаблі».


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: