— Дмитре Федоровичу, ти повинен терміново оженитися з Оленою!
— Перепрошую, Василю Костянтиновичу, як же це зробити, якщо її головна опікунка проти, а сам я з недавнього часу не вхожий в Острозький замок?! Чому кохана не відповідає на мої листи — не одержує їх або...
— Ех, князю, князю, який же ти нерішучий! Твою наречену у будь–який день можуть живцем поховати за товстими монастирськими мурами, а ти збираєшся сидіти й охкати...
— Що ж робити?!
— Мене слухатися, от що! Я організую твоє із князівною весілля, а ти у свою чергу допоможеш мені з деякими фінансовими справами. Згоден?
— Зрозуміло! — повеселішав Сангушко. Але відразу ж заклопотано спитав: — Стривай, а як же нам в Острог проникнути?
— Це вже мої клопоти, — поспішив заспокоїти його Василь Костянтинович. — Я двічі на місяць приїжджаю туди, щоб перевірити стан справ і папери Беат.
— Це ти, а як же я?..
— А ти, Дмитре Федоровичу, прибудеш разом із моєю надвірною корогвою[20], у якій без малого сотня людей. Беат настільки терпіти мене не може, що навіть не думає зустрічати. Так що не хвилюйся завчасно, уваги на тебе не звернуть...
Сангушко відволікся від тяжких думок, лише коли вони наблизилися до воріт. Далі все відбулося саме так, як і пророкував Острозький. Назустріч Василю Костянтиновичу господиня вислала всього лише старого служника, який нерозбірливо пробелькотав:
— Проїжджайте собі потихеньку, пані Беат просила не турбувати її.
Таким чином, поміж інших козаків надвірної корогви Дмитро Федорович безперешкодно проникнув у замок, що вже поринув у вечірню тишу. Князівну знайшов у бібліотеці, передав їй згорток з сімейною реліквією, що вони похапцем засунули у схованку. Молода дівчина й отямитися не встигла, як Сангушко привів її в замкову каплицю, де священик учинив обряд вінчання. Дівчину так потішила несподівана зустріч з коханим, і водночас вона настільки зніяковіла, розгубилася від його рішучої наполегливості, що ледве змогла сказати перед вівтарем «так»!
Коли таїнство вінчання завершилося, Олена–Єлизавета–Катерина ледь не знепритомніла від щастя. Наспіх зібравши речі, написала матері коротку записку, у якій благала вибачити грішну дочку й не тримати зла на новоявленого зятя.
Ранком під охороною декількох князівських служників новоспечене подружжя покинуло замок. Щасливі молодята помчали в Канів.
Цокіт кінських копит і рипіння воріт розбудили пані Беат, однак щедро вилаявши Василя Костянтиновича, вона благополучно заснула й піднялася дуже пізно. Опівдні приїхав Папагоді[21], його довго не пускали, шляхетний пан кричав і скандалив. Нарешті Беат змилостивилася й погодилася прийняти придворного італійця ще до обіду. Заразом побажала довідатися, чого це Василь Костянтинович поїхав майже вдосвіта, навіть не попрощавшись? От тоді княгині й доповіли, що князь Острозький усе ще в замку і на даний момент займається перевіркою рахунків.
— Хто ж порушив мій ранковий сон?! — здивувалася господиня.
— Ранком...
Промимривши це, дворецький замовк.
— Тоді хто ж? — наполягала Беат. — Відповідай негайно!
— Князівна із чоловіком полишили Острог і в супроводі охорони виїхали в невідомому напрямку.
— Що ти верзеш?! Яка така князівна?! З яким ще чоловіком?! — вискнула Беат і навіть підхопилася з крісла. — Чи ти, часом, не п'яний?!
— Я тверезий, пані.
— Тоді негайно поясни усе! Бо я ніяк не второпаю...
— Сьогодні вночі князівна Олена обвінчалася в нашій замковій каплиці з князем Дмитром Федоровичем. Ось її записка для вас, пані.
Від несподіванки Беат ледь не знепритомніла. Щоб і справді не впасти на заслаблих колінах, змушена була повернутися у крісло. Що все це означає?! Яким чином?! Звідки Сангушко узявся в Острозькому замку?! Хто пустив???
З шоку княгиню вивів Папагоді:
— Либонь, я даремно приїхав, дорога синьйоро Беат.
Вона мовчки уп'ялася у зухвало усміхнене обличчя італійця.
— Грошей від вас я вже ніколи не одержу.
— Тобто, як не одержите? Чому?! — обурилася княгиня.
— У світлі останніх подій ви, пані Беат, перетворилися на жебрачку.
— Що це означає?! — вона гордовито скинула голову.
— Оскільки синьйорина Олена вийшла заміж, розпоряджатися її грішми ви більше не маєте права.
Хоч якими жорстокими були ці слова, однак вони нарешті привели Беат до тями. Кулаки мимоволі стиснулися, коли княгиня прошипіла крізь зуби:
— Ах, то гроші не мої?! Ну, я їй покажу... Кляте дівчисько!!!
— Попереджав же я, синьйоро Беат, що дівку треба в монастир прилаштувати, — тим часом повчально просторікував італієць. — Тим паче, ви дуже щедро, навіть марнотратно жертвували сестрам–домініканкам. Вам би вони не відмовили у скромній послузі.
— Я вже готова була вчинити так. І навіть Сангушка повідомила.
— А йому навіщо було говорити? — здивувався Папагоді.
— Та щоб від одруження віднадити!
— Ну і як, віднадили?.. До чого ж наївними бувають навіть настільки мудрі жінки, як–от ви, синьйоро Беат! Треба було зробити все тишком–нишком, без попереджень, а вже потім розповідати. Можливо, тоді, втративши наречену, синьйор Сангушко на вас би увагу звернув. А тепер ви і без грошей лишилися, і без нареченого. Кому потрібна стара жебрачка?..
— Ну, не бувати такому!!! — вибухнула Беат.
— І що ж ви зробите?
— Поїду до короля й доможуся розірвання шлюбу, укладеного без мого відома!!!
— Що ж, мабуть, це вихід... Давайте, синьйоро, дійте, — схвально кивнув Папагоді й додав замислено: — Здається, князь Сангушко — іновірець?
— Схизматик!
— Отже, папського дозволу Сангушко напевно не має?
— Зрозуміло, що не має! Оленці ще й п'ятнадцяти не виповнилося...
— Пощастило вам із цим, — погодився італієць. — Що ж, коли вже на те пішло, вирішуйте ваші проблеми. А мені накажіть видати гроші, та якнайшвидше! Я людина ділова, зайвого часу не маю.
Беат знехотя розпорядилася щодо необхідної Папагоді суми. Заразом наказала приготувати карету і все необхідне для термінової поїздки до столиці. Обід, ясна річ, скасовувався: не до цього зараз — поїсти можна й у дорозі! Скоріше б розшукати зухвалих молодят...
З'ясування стосунків з Василем Костянтиновичем також було відкладено на потім: це вона завжди встигне.
У резиденцію його величності княгиня прибула пізно вночі. Варта спробувала протестувати, але яка сила могла зупинити розлючену Беатрис Костелецьку?! Бешкетувала й волала так, що перебудила всіх мешканців Вавельського замку. Зрештою, до неї вийшли принцеси Катаржина й Анна, і навіть королева Бона вислала служницю довідатися, що там сталося.
— Передайте королеві, що у мене викрали дочку!!! — надривно заволала Беат, задихаючись від гніву. — Лиходій і злочинець таємно прокрався!.. під покровом ночі!.. і вкрав єдину радість у моєму вдовиному житті!..
Після чого гірко розридалася. Витягнути з неї бодай якісь скупі пояснення присутнім так і не вдалося. Поки перелякані принцеси намагалися втішити княгиню, повторюючи, що лиходія необхідно покарати, а найкращим покаранням у цьому випадку буде лише люта смерть, служниця королеви Бони збігала до своєї пані й повернулася із запрошенням терміново відправитися до її величності для бесіди віч–на–віч.
Умовляти Беат не довелося. Що відбувалося в покоях вдової королеви, достеменно невідомо. Протягом двох годин відтіля долинали тільки приглушені ридання і гнівні вигуки, потім усе стихло. Тоді схвильована принцеса Анна, що жваво цікавилася подією, постукалася в кімнату сестри. Катаржина відкрила не відразу, оскільки вже почала засинати.
— Як ти вважаєш, сестричко, чи вірним буде рішення стратити злочинця? — запитала набожна й вічно охоплена сумнівами Анна, тільки–но переступивши поріг сестриної спальні.