Піддавшися вмовлянням, Тимофій Дєділов повернувся на місце й продовжив пригощатися. Грамотін же тим часом стежив за руками юнака. Спостерігав, як моторно той користується ножем і виделкою, спритно відправляючи до рота шматок за шматком.

— Ти де… ото?.. — нарешті запитав дяк і вказав на пальці юнака, у яких були невимушено затиснуті столові прибори. Дєділов подивився на свої руки, густо почервонів та швидко забелькотав:

— Вибачте мені, заради Христа, я знов забувся, але нічого такого більше не повториться!..

І миттю помінявши ніж з виделкою місцями, додав:

— У мене з дитинства все між десницею і шуйцею плутається, я ненавмисно…

— Що саме з дитинства? — сторожко поцікавився старий і пильно поглянув на юнака. Якщо він пам’ятає дитинство, тоді це кінець. Але ж він Грамотіну вже почав подобатися…

— Я й шаблю в лівій руці тримаю, але ви через це не хвилюйтеся. Поступово я навчився володіти правою рукою не гірше, ніж лівою…

— Яку таку шаблю?!

— Звичайну шаблю. І ножі метати вмію як правою, так і лівою рукою. Щоправда, пістолем…

— Стій!!! — гримнув дяк. — Хутко відповідай, де й коли ти вивчився володіти ножем і виделкою?!

Старий схвильовано задихав і подумав: «Але ж і правда — царевич!»

— Торік вивчився, — спокійно відповів юнак. Але Грамотін продовжив допит:

— А по-польському розумієш?

Запитавши це, Іван Тарасьєвич внутрішньо напружився: якщо це й справді він… тоді відповість схвально!

Тимофій справді відповів одразу, зовсім не замислюючись:

— Умію, чого ж не вміти?..

«А оце зовсім погано! Отже, він усе пам’ятає!» — подумав дяк.

От чому насправді Рєпнін-Оболенський підсунув йому цього юнака… Пройдисвіт скинув йому на руки синка Лжедмитрія, відгородивши тим самим себе та свій Розбійний приказ від скандалу. Але ж інтуїція, що ще жодного разу не підводила Івана Тарасьєвича, підказувала: «Не все втрачено! Не здавайся! Запитуй далі!..»

— А скажи-но, Тимофію, де це ти польської мови навчився?

— Та торік же ж і навчився! А що?

— Торік? Як так — торік?! Цікаво…

— А все просто: боярин Борис Олександрович наказав мені в довіру до одного поляка втертися, отож я й вивчився цій мові. Й етикету заразом. Він же з посольських був, поляк цей. А в послів без етикету ніяк не можна.

– І як?..

— У довіру втерся, як і було наказано.

— Отже, польську мову ти тепер добре освоїв?

— Так.

— Ага…

У Грамотіна відлягло від серця. Але своїх сумнівів старий не виказав, а продовжував міркувати: «Отже, науку етикету в поляка перейняв? Так, добре… У поляка! Чудово, тямущий хлопець… І мови там же навчився… Добре. Таким чином, про своє походження парубок таки не згадав, і це прекрасно! Отже, у нього все може вийти».

— А які ще мови ти знаєш, Тимофію? І наскільки вільно володієш ними?

— Ну-у-у, по-волоськи[17] можу зрозуміти, по-турецьки трохи. І ще латиною вільно читаю, і давньогрецькою.

— Ці мови ти теж вивчив, доки в Розбійному приказі служив?

— Ні. Я матінці торгувати допомагав, а вона в мене чіпка: і з чухонцями, і з татарами справи мала. І навіть із німцями й фрягами[18]… Але мови я і в Розбійному приказі також потроху вчив. Там у них спеціальні люди є, які мовами відають.

— Навіть так? Не знав я цього… — дяк миттєво насторожився.

— У розбійники ж різні люди йдуть. А якщо кожному допит потрібно вчиняти — невже щоразу товмача[19] кликати?..

– І те вірно. А що, там навіть латиною допитують когось? Або це так, для себе вивчити вирішив?..

— Ні, звісно. Латину і грецьку у Розбійному приказі ніхто не вчить спеціально. Цьому, напевно, у вас в Посольському приказі навчають.

— Припустимо, — ствердно кивнув Грамотін. А юнак продовжив:

— Цим мовам я в одного попа вивчився. Коли зовсім маленьким був, піп цей усе обіцяв мене до себе забрати. Хотів я йому сподобатися, а він мене все обманював, чортом циганським дражнив та у найбідніші родини прилаштовував.

— Чого б це так?

— Не знаю, — парубок знизав плечима. — Тоді я нічого ще не тямив, бо занадто малим ше був, а тепер от думаю… Напевно, піп цей хотів, щоб я в якійсь убогій родині сконав від голоду. Не інакше…

«Он воно що!.. Самотня неприкаяна душа. Напевно, натерпівся в дитинстві, а вдова Дєділова до нього доброту виявила, одна-єдина пожаліла», — подумав Іван Тарасьєвич, перш ніж розпитувати далі:

— А русинською[20] можеш?

— От чого не можу, того не можу, — зітхнув парубок. — Але якщо виникне така потреба, я й цю мову також здолаю, чом би й ні…

— Це добре, що старанність у тебе є, — похвалив Грамотін юнака.

— А скажіть… — почав несміливо Дєділов, як раптом почервонів і засоромився

— Я слухаю тебе, Тимофію.

— Мене що, товмачем хочуть зробити? — непевно почав юнак

— Яким ще товмачем?.. — здивувався дяк. — Звідкіля це ти взяв?

— Та Борис Олександрович казав, що працюватиму я тепер не на Розбійний, а на Посольський приказ. А тут все папери та папери, як я подивлюся. І всі, мабуть що, чужими мовами писані, правда ж? От для цього товмач і згодився б, я так розумію…

— Пфс-с-с! — Грамотін з презирливим виглядом випустив повітря крізь зціплені зуби і продовжив у такому ж презирливому тоні: — Щось ти, Тимофію, занадто зарозуміло поводишся.

— Та чого ж це занадто? Та я ж тільки…

— Ну, от що! У Посольському приказі дяк поки що я, а не ти. Тому мені й тільки мені вирішувати, яким чином тебе використати. Отже, затям: відтепер ти почнеш трудитися на Посольський приказ і робитимеш тільки те, що тобі тут накажуть робити. Зрозуміло?

— Ну так, чого вже, більш ніж зрозуміло, — зітхнув парубок.

Дяк ляснув розчепіреною долонею по столу, Дєділов здригнувся й миттю замовк. Однак Грамотін одразу ж подумки обсмикнув себе: «Ох, щось я зовсім загрався в страшенно суворого дідка! А парубійко тільки-но почав переді мною душу розкривати, треба би м’якше з ним, м’якше». Тому Іван Тарасьєвич ласкаво посміхнувся співрозмовникові, перш ніж продовжити:

— Ти, хлопче, не сердься на мою різкість. Просто зрозумій: у приказі один начальник має бути, інакше ніякої дисципліни не буде. Окрім того, на носі своєму зарубай, що нема чого лізти наперед! Треба буде — запитають із тебе, навіть найменше стягнуть. Треба буде — скажуть тобі все, що варто сказати.

Знову в хаті зависла мовчанка.

— Мовчиш?.. Що ж, оце вірно, оце добре. Бачу, тепер ти все зрозумів і готовий слухатися мене беззаперечно. А якщо так — кажу тобі: зовсім незабаром поїдеш ти в Польщу з доволі відповідальним дорученням. Отам і стане тобі у нагоді знання польської мови.

— У Польщу? — парубок все-таки не втримався від запитання.

— А що тут такого? — знизав плечима дяк.

— Та я ж і в Москві як слід не пожив! А тут аж сама Польща…

— Не просторікуй, Тимофію, а краще слухай уважно. Якщо наказано тобі в Польщу їхати — отже, поїдеш.

— Але я… не можу!..

— А тебе ніхто й не запитує, можеш ти чи не можеш. Це наказ!

— Але в мене тут матінка Василіса хворіє. Вона мені й справді немовби матінка рідна!..

— Авжеж, коли матір хворіє, це зле, — співчутливо зітхнув Грамотін. — А якщо я пообіцяю, що догляну як за матінкою твоєю, так і за сестрицею? Ти мені повіриш, Тимофію?

Юнак замислився, мовчав також Іван Тарасьєвич, який вирішив витримати паузу. Нарешті тишу порушив Тимофій:

— Так, вам я повірю. Не знаю чому, але повірю.

— Ото й добре! — Грамотін задоволено потер руки. — Якщо ми з тобою, Тимофію, виконаємо те, що нам доручено, я тобі таким вдячним буду… Та що там я — вся наша держава перед тобою в боргу неоплатному буде довіку! Але це станеться, лише коли важливе доручення виконаємо. А тепер послухай мене дуже уважно.