І стишивши голос, майже шепочучи, Іван Тарасьєвич додав:

— Зрозумій, синку, це не моя примха, а необхідність державна. Польща — смертельний ворог усього нашого царства, тому нам потрібно мати своїх людей, які би проміж поляків жили й були напоготові в будь-який момент повстати на захист своєї… нашої батьківщини. От ти й станеш одним з таких людей. Настільки почесна, хоч і важка місія не кожному смертному випадає. Зрозумів?

Тимофій Дєділов ствердно кивнув. Переконавшись у виключній увазі з боку підопічного, Іван Тарасьєвич продовжив:

— До складу Речі Посполитої входить князівство Литовське, живуть там русини, і віра в них, як і в нас — православна. А поляки — католики. Вони русинів цих люто ненавидять. Зрозумів?

Юнак знову кивнув.

— Але є в князівстві Литовському ще одна сила безстрашна і водночас некерована — козацтво. Керує козаками гетьман, окрім нього, є ще й полковники, і отамани всякі різні. Чим далі від польської Варшави, тим безшабашнішим і волелюбнішим стає це саме козацтво. Скажімо, не далі, як позаминулою весною польський сейм ледь упорався з бунтом якогось Тараса Трясила[21] — ох, і досадили ж його козаки полякам клятим!..

Іван Тарасьєвич закивав величезною своєю головою й зацокотів язиком, демонструючи, як Тарас Трясило досадив полякам. Юнак цього разу ні про що не запитував, а продовжував слухати найуважнішим чином.

— Отож, Тимофію, доручається тобі справа непроста, але державі нашій вкрай важлива: поживеш пару-трійку місяців у нас у приказі Посольському, навчать тебе тут ще краще мовами володіти й шаблею махати. А крім того — листи тайнописом писати. А як готовий будеш доручене тобі виконувати — відразу ж у Річ Посполиту й відправишся. Там ти маєш стати своїм серед козаків. Відваги тобі не позичати, так?.. Ну, от і добре! Причому нам необхідно, щоб не простим козачком ти став, а неодмінно реєстровим: голота всяка нам байдужа, а от реєстровець — річ зовсім інша. А далі…

Грамотін витримав невеличку паузу, перевіряючи уважність парубка. Тимофій слухав захоплено. Це добре, це правильно!

— А далі, синку, живи собі на втіху й життю радій. Чим вищий стан посядеш ти серед козацтва, тим краще для нас і справи нашої державної.

Тимофій уважно подивився на Івана Тарасьєвича і хотів щось запитати, але роздумав. Однак старий, начебто думки його читаючи, мовив:

— Знаю, Тимофію, про що ти запитати хочеш. Довідатися бажаєш, що станеться із сестрою твоєю й матінкою, чи не так?

Юнак зніяковів і кивнув:

— Так, Іване Тарасьєвичу, саме про це я й хотів довідатися. Чи зустрінуся я колись із сестрою своєю й матінкою? І яка доля на них чекає?

Старий по-батьківськи посміхнувся юнаку, обійняв за плече й відповів:

— Я розумію, синку, що ти за родину свою піклуєшся, і скажу тобі, що місія твоя — це зовсім не розважальна прогулянка, вона, можливо, довічна. І виконуючи доручене, ти відповідатимеш не тільки за своє власне життя або за свою родину, але й за все наше царство! Отакі справи, синку… Тому будь спокійним: батьківщина про близьких твоїх належним чином подбає, якщо ти доручення виконаєш гідно. Можеш не перейматися: тільки-но влаштуєшся на новому місці, ми тобі й сестру відправимо, і матінку — якщо тільки вона їхати зможе. Ще до того ж і грішми допоможемо. Але все це буде лише в тому разі, якщо ти постараєшся й усе виконаєш, як від тебе вимагають. А от якщо тільки сваволити надумаєш…

Тепер на обличчі Грамотіна з’явився суворий вираз, а кисті рук міцно стиснулися в кулаки.

— Я все зрозумів, Іване Тарасьєвичу. Буду намагатися не простим козаком стати, а якщо треба, — то навіть гетьманом, отак!

— А от у гетьмани без наказу вилазити не раджу, — із найсерйознішим виглядом мовив Грамотін. — Ставай хоч отаманом, хоч полковником, але тільки не гетьманом! Гетьман, синку — це для тебе смертний вирок. Занадто вже помітна фігура, що для справи нашої аж ніяк не годиться… Тепер усе зрозумів?

Юнак кивнув.

— От і добре. А зараз іди відпочивати. Зараз тебе Микола проведе.

Грамотін вийшов з-за столу, підійшов до віконця, визирнув у двір і звернувся до стрільців, які стовбичили на певній відстані:

— Агов, ви! Покличте-но сюди писаря мого, і швидко!..

Один з них кинувся виконувати доручення. Через якийсь час у хату увійшов, попередньо постукавши, Микола й заговорив запобігливо:

— Ви мене кликали?

— Авжеж, — підтвердив Грамотін і кивнув на юнака: — Оцього парубка звуть Тимофієм Дєділовим, він наш новий агент. Його необхідно при нашому приказі прописати, як заведено, належне грошове утримання призначити і все таке інше. Зрозумів?

— Уже біжу! — радісно відповів писар, а про себе подумав: «Ну от, нарешті у старого дяка гарний настрій!»

Коли ж Микола вийшов, Іван Тарасьєвич попрямував до скрині, що стояла в кутку кімнати, відкрив кришку, витягнув звідтіля невеличкий оксамитовий мішечок, набитий монетами, і кинув його Тимофію зі словами:

— Це на дрібні витрати. Вдягнись якнайкраще, матінці своїй та сестриці подарунків купи… і все таке інше.

Тимофій Дєділов спритно упіймав гаманець і запитав із сумнівом:

— А мене до них пустять?

— Якщо старанно все виконуватимеш, то я розпоряджуся, тоді пустять.

— Я буду намагатися! Ой, як буду! — скрикнув задоволений юнак і вилетів у двері.

Раннім вересневим ранком загін козаків спостерігав за пересуванням невеличкої групи людей. На вигляд то був звичайний бусурманський обоз цілком нормальної чисельності як для початку осені, а не зими[22]: десяток вершників, два десятки коней, пара возів із усіляким мотлохом та десь п’ятеро бранців, зв’язаних невеличкою низкою.

Одне було дивним: залізна клітка. У таких зазвичай перевозили заможних і знатних бранців. Обоз, за яким стежили козаки, рухався повільно саме через залізну клітку. Цього разу нехристі, очевидно, упіймали цінну здобич. І це на початку осені! А що ж узимку буде?..

Втім, традиційно у клітках перевозили декількох бранців одразу, а не по одному. Де ж інші?.. Уважно придивившись, ватажок загону помітив, що бранців у клітці насправді було таки двоє. Просто другий лежав на дні, а от перший міг тільки стояти, оскільки був прикутий до прутів товстими ланцюгами. Чорне, немовби вороняче крило, волосся бранця поплутаною масою опускалося йому на плечі, а трохи розкосі пронизливі очі палахкотіли нестримною люттю.

Козацький ватажок уривчасто махнув рукою. Скоряючись цьому жесту й дотримуючись усіх необхідних запобіжних заходів, двоє вивідачів-пластунів поповзли до дороги: інакше не зрозуміти, що ж діється в обозі.

— Агов, цигане, куди нас женуть? — саме в цей час крикнув по-польському один з низки бранців, звертаючись до темноволосого. Той уважно, з ніг до голови оглянув бранця, який кричав, нахилив голову й тихо мовив:

— Якщо тобі невідомо, мені звідки знати! Я ж у клітці сиджу, на відміну від тебе.

Голос у чорнявого виявився оксамитовим і співучим, ця мелодійність перетворювала його мову на щось заворожливе.

— Агов, Лєху, — заговорив інший бранець із низки, — не розмовляй із циганським вилупком, бо отримаєш від татар батогом.

Не встиг Лєх відповісти, як довгий батіг татарина люто стьобнув поляка по голій спині. Той голосно й протяжно застогнав.

Пластуни повернулися і пошепки доповіли ватажкові:

— Судячи за вимовою, бранці — це ляхи. Звідки вони тут узялися тільки?.. А ті, хто у клітці — взагалі бозна хто… Один начебто циган.

Ватажок вислухав вивідачів, потім дав настанови всьому загону:

— Запам’ятайте, нас не цікавить мотлох у возах, нас не цікавлять бранці, все це для нас зараз надто обтяжливо. Нас цікавлять коні, тільки коні! Татар винищуємо, полонених звільняємо й відпускаємо на всі чотири боки, коней беремо собі. А зараз усі зачаїлися й вичікуємо…