А потім як їхав, так і зник! Тобто татарський кінь продовжував летіти галопом, тільки от вершника на його спині не було!!! Так тривало дуже недовго, буквально кілька миттєвостей, протягом яких козаки безуспішно намагалися розгледіти, куди ж подівся незнайомець. Після чого Тиміш з’явився на коні настільки ж раптово, як перед цим зник.

— Послухай-но, Тимофію Ярмоловичу, а ти часом не химородник[25]? — обережно запитав ватажок. На це чорнявий красень лише розсміявся й запевнив:

— Ні. Я — звичайна собі людина, просто багато чого навчений.

— Ну, припустімо… А віри ти якої — православної чи?..

— Так, я православний.

— В Отця, Сина й у Духа Святого віруєш?

— Так.

– І в Богородицю?

– І в Богородицю.

— Нумо перехрестися!

Чорнявий невимушено перехрестився, як і годиться православному — справа наліво. Козаки зустріли його вчинок схвальними вигуками, а ватажок мовив тепер уже майже лагідно:

— Послухай-но, Тимоше, а може, ти з нами поїдеш? Грошей можна й шаблею у битві здобути. А коли збереш достатню кількість, ми тобі сестрицю з Московії допоможемо повернути. Ну як?..

Всі мовчки дивилися на чорнявого.

— А чого б це з вами й не поїхати, справді? Поїду, якщо запрошуєте. От братика двоюрідного тільки поховаю й поїду, — погодився юнак.

— Давай з нами! З нами! — схвально загомоніли козаки.

Тут знов заговорив Яким Сомко:

— Тільки от яка справа… Ім’я твоє, Тимофію Ярмоловичу, для купця згодиться цілком. Однак же для нас, для козаків, треба би щось простіше придумати… Ну, і як же ти назвешся у нашому товаристві?

— Не знаю, — знизав плечима Тиміш. Зате не розгубився один з козаків, які супроводжували Якима Сомка:

— Послухай-но, Тимофію, ти походиш із волоської Цецори, чи не так?

— Так, із Цецори, із Цецори.

— Ну, то бути ж тобі Цецюрою… або, може, ще краще Цюцюрою?!

Всі козаки вибухнули таким розкотистим сміхом, що цілком могли б заглушити гарматну канонаду. Навіть їхній ватажок Яким Сомко сміявся, втираючи рукавом сміхотливу сльозинку, що мимоволі навернулася в куточку лівого ока. Не сміявся тільки сам новоявлений козак Тимофій на прізвисько Цецюра.

Отак і увійшла у козацьке середовище ця загадкова людина, яка у майбутньому відіграла одну з ключових ролей під час правління гетьмана Івана Виговського.

Невдовзі розпочалася Смоленська війна 1632–1634 років. Новоявлений козак Тимофій Цецюра брав у ній активну участь, вступивши у військо гетьмана Тимоша Орендаренка, який воював на боці польського короля Владислава ІV Вази. Оскільки новобранець добре зарекомендував себе у всіх відношеннях, то по закінченні бойових дій, завдяки особистій протекції Якима Сомка, Тиміш Цецюра був включений до реєстру. Добра протекція й добрі гроші віддавна є складовими успіху, тож надалі останні супроводжували Тимофія Цецюру незмінно.

До речі, у Смоленській війні на боці короля Владислава ІV Вази певний час воював і Юрій Немирич. Зрозуміло, ніякої особливої уваги на новоявленого козака Цецюру він не звертав. Не знав же, наскільки тісно і трагічно насправді переплетені їхні долі…

Вся Варшава аж гула під впливом новини про те, що найстарший княжич з магнатського роду Немиричів — Юрій (не тільки найбагатший наречений Речі Посполитої, а ще й дуже гарний собою і добре освічений молодий чоловік!) вирішив одружитися з католичкою. Для подальшої долі роду Немиричів цей шлюб мав неабияке значення, оскільки означав би припинення конфліктів на міжрелігійному ґрунті між социніянами та католиками. Ще б пак: адже сам Папа Римський Урбан VIII погодився дати дозвіл на цей шлюб…

Отримавши таку запаморочливу звістку, всі старі діви мимоволі почали чепуритися — хоч і марно, ясна річ. А збіднілі шляхтичі наввипередки поспішали висловити Немиричу свою повагу: бо якщо молодому князеві настільки щастить, то щаститиме й надалі… Тож якщо улюбленець долі раптом зверне на збіднілих шляхтичів свою милостиву увагу — можливо, колись і їм також пощастить?! Та це лише зараз, а нещодавно…

У 1630 році помер батько Юрія — Стефан Немирич. Але його старший син про це не дізнався: юнака, який з головою занурився в університетські студії в далекій Європі, родина вирішила не турбувати. Лише коли в 1632 році померла також його мати Марта Войнаровська, Юрію надіслали листа з проханням якнайшвидше перервати освітню подорож і вертатися додому — адже треба було приймати під свою руку величезну родинну спадщину.

Звісно, юнак був дуже пригнічений смертю батьків, але все-таки відшукав у собі сили зайнятися справами. Не все вдавалося легко. Вступаючи у майнові права, він навіть зіпсував відносини з деякими близькими родичами. До того ж, кілька місяців Немирич перебував у королівському війську… Тим не менш, вже на початку 1634 року Юрій не тільки з успіхом владнав усі нотаріальні питання, але й наділив численними маєтками молодших дітей родини Немиричів. Надалі він управляв маєтністю настільки вдало, що значно приростив батьківську спадщину: тепер в його володіння входили 14 міст і 50 сіл, у яких проживало близько 7600 людей.

Ще навчаючись за кордоном, Юрій вирішив для себе, що займатиметься політикою. Для цього він мав усе необхідне: знання, гроші, шляхетне походження, владу й величезне бажання. Бракувало тільки впливових зв’язків, яких можна було набути, одружившись із знатною католичкою: якби це сталося, її впливові родичі неодмінно посприяли би юному політику в його подальшому кар’єрному просуванні.

Суто з практичної точки зору, Немиричу така ідея імпонувала. «Поживемо разом, краще пізнаємо одне одного — потім і кохання прийде», — розмірковував Юрій. А розшукувати прекрасну Ельжбету, яку він колись зустрів на шляху до Сорбонни… Це лише красива нездійсненна мрія, не більше.

До середини 1634 року Юрій займався активним пошуком нареченої. Насамкінець, на роль його майбутньої дружини визначилося близько десятка шляхетних претенденток. Немирич їздив на оглядини, але на жодній так і не зупинив свій вибір.

Якось вертаючись із Варшави після чергового званого обіду, він потрапив у неприємну ситуацію: колесо екіпажу налетіло на великий камінь, зламалася вісь. Чекати обабіч дороги, щоб хтось надав йому допомогу, молодий князь вважав надто принизливим для себе. Тому він наказав випрягти одного з коней і подався шукати найближче поселення, залишивши кучера й челядника біля поламаного екіпажу.

Вечоріло, утома давалася взнаки, але ні села, ані містечка попереду видно не було. Юрій майже втратив надію, як раптом здалеку долинуло цокотіння копит, і незабаром на дорозі в далечині з’явилася карета. Оскільки вже сутеніло, Немирич спромігся розгледіти на дверцятах герб князів Лещинських, лише порівнявшися з екіпажем. Після взаємних обмінів люб’язностями з віконця карети поцікавились:

— Ви, пане, занадто сміливий, якщо вирішили самостійно, без супроводу подорожувати проти ночі. Неспокійні нині часи, на дорогах час від часу можна наштовхнутися на ватаги солдатні, яка вертається додому по завершенні Смоленської війни[26]. Хіба не боїтеся?

— Я вимушений подорожувати сам, оскільки мій екіпаж зламався.

— Ах, он воно як… Тоді чи не бажає пан… е-е-е, перепрошую, як вас звати, молодий чоловіче?..

— Князь Юрій Немирич, маю честь!

— О-о-о! Отож я дивлюся, нібито обличчя знайоме…

Юрію обличчя юнака, який сидів у кареті, також здавалося знайомим, але хто це?! У пітьмі не розгледіти… Втім, аби не створювати незручностей, пасажир карети негайно представився:

— Анджей Лещинський, маю честь! Ми з вами зустрічалися якось під час нападу єзуїтів. Вам тоді років п’ятнадцять було, здається…