Загін завмер в очікуванні сигналу, ватажок продовжував уважно стежити за бусурманами. Нехристі не підозрюють про засідку, тому навряд чи відіб’ють напад. Тільки б ще трішечки уперед пройшли, зовсім трішечки… і вони в пастці, з якої точно не вислизнуть!

Стоп… Здається, один з вершників все-таки щось запідозрив. Ах ти ж нехристь клята!..

Хоча ні…

Ну, так і є: помилився татарин, коли наздогнав проводиря, який їхав попереду, смикнув його за лікоть і щось швидко забелькотав, указуючи на віддалений гайок. Не туди дивишся, дурню, не звідтіля небезпека тобі загрожує! Смерть твоя не у віддаленому гайку причаїлася, а зовсім поруч у високій траві. Ще кілька кроків… ще… ще!.. отак, давайте, давайте…

Проте тут татарський проводир зробив щось несподіване: приклавши праву руку ківшиком до вуст, дуже натурально заіржав по-кінському. Бусурмани всі як один вирячилися на гайок.

Але козацькі коні були сховані зовсім не там, а в непримітній лощині по інший бік дороги. Тому відповідне іржання долинуло саме звідтіля — зовсім близько. Від несподіванки нехристі осадили коней… але — пізно, пізно!..

Просто з високої трави, що виросла майже до плечей дорослій людині, прогриміли постріли, і двійко басурман мішкувато повалилися на землю. А до обозу із шаблями наголо вже неслися козарлюги. Татарські вершники пустилися навтьоки, за ними навздогін з балки вилетіли кілька кінних козаків.

Татари, які були в обозі, не мали коней. Вони кинулися до зв’язаних низкою бранців і заходилися різати їх, як худобу, одного за одним.

— Тимоше, врятуй мене! — крикнув один зі зв’язаних. Чорнявий заметався по клітці, але що він міг удіяти?! Одним-єдиним результатом його титанічних зусиль стала ланка, що лопнула у ланцюзі, котрий сковував ліву руку. Хоча права однаково залишилася прикутою, та й запор на клітці був, як і раніше, цілий і неушкоджений…

Дуже швидко всі, хто був у низці, опинилися в калюжах власної крові. Замкнений у клітці бранець плакав і дико кричав:

— Каміле! Каміле!.. Відгукнися, брате!!!

Проте конаючи з перерізаною горлянкою, Каміл уже не міг відповісти…

Один з татар стрибнув до клітки, спритно розправився з лежачим на дні бранцем і спробував убити іншого, та чорнявий спритно ухилився, потім просунув назовні через прути ліву руку, викинув уперед обривок ланцюга — і той обмотався навколо шаблі бусурманина. Наступної миті руків’я кривої шаблі стиснув лівий кулак бранця-цигана, а ще за мить лезо клинка розпороло татаринові живіт.

Доки козаки ганялися за кіньми й добивали ворогів, які ще лишалися в живих, чорнявий намагався розігнути прути клітки, люто волаючи. Нарешті майже з усіма ворогами покінчили (окрім одного, якому вдалося втекти у віддалений гайок), наляканих коней позбирали докупи. Після цього козаки нарешті звільнили цигана з клітки і зняли з нього другого ланцюга.

Чорнявий одразу кинувся до низки зв’язаних мерців, схилився над одним з них, підхопив його на руки і, розгойдуючи, немов дитину, голосно скрикнув:

— Каміле, Каміле!!!

Втім, давно вже Каміл був мертвим, тіло його встигло охолонути й починало потихеньку клякнути — і попри це. юнак ридав далі, притискаючи труп до грудей.

Тим часом козаки раділи підсумкам короткої сутички: біля десятка нехристів були вбиті, один утік, переможцям дісталися всі гроші, що їх вдалося відшукати у двох возах з речами, а також зброя вбитих ворогів. І найголовніше — прекрасні татарські коні!

Щоправда, бранців не вберегли… Живим залишився тільки дивний чорнявий, із трохи розкосими очима незнайомець, який і дотепер сидів на землі, тримаючи на руках тіло друга, і навіть не думав кудись іти.

Козаки оточили чорнявого й мовчки розглядали його, доки їхній ватажок — присадкуватий круглоголовий здоровань із закрученим за ліве вухо оселедцем, — не схилився над ним, щоб запитати співчутливо:

— А ти хто такий будеш, чоловіче?

Замість відповіді чорнявий зненацька потягнувся до пояса найближчого козака, вихопив з-за нього ножа й метнув кудись убік. Наступної ж миті там, трохи віддалік охнув і впав татарин — той самий, якому під час нападу козаків на обоз вдалося втекти у віддалений гайок. Всі були вражені швидкістю реакції цигана, а ватажок мовив розгублено:

— Та він зараз комусь із нас життя врятував… Можливо, навіть мені.

Козаки схвально загули.

— Будьмо ж знайомі! — і козацький ватажок простягнув чорнявому руку. — Звати мене Якимом Сомком[23], а це хлопці мої вірні.

Чорнявий відповів коротко:

— Тиміш.

Потім щось швидко забелькотав, однак ніхто нічого не зрозумів, лише один з козаків мовив непевно:

— Начебто валаською говорить…

— А польську знаєш?

— Польську знаю, валаську краще… тобто, легше. Мені легше, — мовив чорнявий польською.

— Отже, хто ти є, Тимоше?

— Я — син купця з Цецори[24]. Мій батько Ярмола торгував усім — від тканин до зброї. Тому я з дитинства вчив… вивчав зброю та вмію з нею… як це кажуть… о — поводитися зі зброєю! Коли татари напали якось на Цецору, мене й мою сестру забрали в ясир.

— Це коли ж таке сталося? — вирішив уточнити один з козаків.

— Давно, — відповів Тиміш не замислюючись. — Я був маленьким, сестра теж маленькою. Того разу козаки теж відбили обоз у бусурманів, як-от ви зараз. Проте нас із сестрою назад в Цецору не повернули, а розлучили: один… як це називають: ксьондз — але не ксьондз?

— Може, священик? — припустив хтось.

— Так, священик! — радо кивнув чорнявий. — Отже, якийсь священик прилаштував нас у різні родини.

— Навіщо?

— Ми з сестрою думали, що батька нашого татари вбили, а все наше майно розграбували і спалили — куди ж повертатися?! Отак сестра і потрапила в Московію в дім купця Дєділова. Мене ж довго не могли прилаштувати. Де я тільки не жив, чому тільки не навчався!.. Моїм названим батьком був то рибалка, то кушнір, то чередник… Я навіть в одного попа жив. Не в того, який нами з сестрою попервах опікувався — в іншого, так… Коли ж виріс, то влаштувався охоронцем до Каміла. Одного разу ми розговорилися, я розповів, що походжу із Цецори. Як виявилося, Каміл теж! А потім ще виявилося, що Каміл — мій брат двоюрідний. Наші батьки — дуже заможні купці, брати рідні, отак. І нашу сім’ю в Цецорі не винищили остаточно, як ми з сестрою думали — ні-ні!.. З’ясувавши це, ми з двоюрідним братом вирушили додому. Але зустрітися з батьком так і не довелося: знов на нас татари напали й усе розграбували, коней наших забрали. І от навіть братика мого двоюрідного Каміла вбили!!!

Чорнявий важко зітхнув і додав з приреченим виглядом:

— Мабуть, мені від народження судилося бути татарським бранцем. Як це називається… Так, згадав: мені пороблено! Не треба було на вмовляння Каміла піддаватися й додому поспішати. Тепер виходить, що свою злу долю я на всіх близьких переклав і всю свою родину занапастив. Одна тільки сестра в Московії лишилася — оце відтепер і є вся моя рідня.

Уважно дослухавши розповідь Тимоша, ватажок запитав:

– І куди ж ти тепер збираєшся йти?

— Не знаю, — розчаровано смикнув плечем Тиміш. — Батько мертвий, брат мертвий, майно розграбоване, грошей немає… Піду, напевно, шукати нового господаря. Грошей зберу, сестру з Московії до себе жити перетягну.

Яким Сомко уважно вислухав Тимоша і ще деякий час мовчки крутив довгого вуса, перш ніж запитати:

— Послухай-но, Тимоше, як ти володієш зброєю, ми всі бачили. А от як у сідлі тримаєшся — не бачив ніхто.

— Можу в сідлі, можу й без сідла. Готовий показати, якщо хтось бажає подивитися, — відповів чорнявий.

Один з козаків привів норовистого татарського огиря. Тварина брикалася, гризла мотузку, яку вбитий нині господар коня використовував замість вуздечки. Але Тиміш, анітрохи не бентежачись, підійшов до огиря і щось шепнув йому у самісіньке вухо. Кінь миттю встав, як укопаний. Чорнявий легко застрибнув огиреві на спину й одразу ж погнав його галопом. Від’їхавши досить далеко — розвернувся, помчав назад, а потім…