Поки тривали перемовини з кожного пункту, почало сутеніти. Люди втомилися, але всі були задоволені знайденими рішеннями. За вказівкою його королівської величності та при узгодженні гетьмана Богдана Хмельницького переписувач змінив порядок розташування пунктів, написав коротеньку преамбулу й заключну частину. Потім переписав усе набіло латинською мовою у двох примірниках, обидва були негайно підписані Яном ІІ Казимиром, до обох була прикладена канцелярська печатка. Й хоча договір ще належало затвердити на сеймі, всі прекрасно розуміли: так і станеться, бо іншого виходу у шляхтичів просто немає.

Отаким чином був укладений знаменитий Зборівський договір, що підбив підсумки першого етапу Хмельниччини. Завдяки цьому документу була легалізована самоврядність українського козацтва у межах Речі Посполитої, втілена у новому державному утворенні — Війську Запорозькому, або Гетьманщині. Й навіть такі затяті скептики, як генеральний полковник посполитого рушіння Київського та Волинського воєводств Юрій Немирич, дивились на те, що народжувалося у них на очах, з певною зацікавленістю.

Немирич сидів, втупившись собі під ноги у підлогу й нічого не бачачи затуманеними очима. В узголів’ї труни, що стояла поруч, на високому свічнику потріскувало з півтори дюжини тоненьких свічок, а в тій ошатній чорній труні…

Господи, Боже милостивий, за що караєш Ти немічних людей, скидаючи на їхні плечі непереносимий тягар?! Це ж найтяжче випробування для батька — ховати власного сина, на якого покладалися всі сподівання.

Томасику мій любий, як же це ти, синочку?..

Вертатися додому одразу ж після жахливої поразки, якої польське військо зазнало на берегах Стрипи, Юрій не міг: полковникові посполитого рушіння належало терміново відвідати Київське воєводство, територія якого відходила Гетьманщині. Що станеться з людьми, яких поглине ця хвороблива виразка на здоровому до останнього часу державному тілі Речі Посполитої?!

Ні-ні, полковник посполитого рушіння мусив завершити на території Київського воєводства всі нагальні справи, а вже потім думати про щось інше. А сім’я?! Сім’я зачекає, нічого страшного… Отже, Немирич відправив до дружини гінця з коротким листом, в якому попросив чекати на нього в Горожках.

На залагодження справ пішло днів десять, лише після того Юрій полишив Київське воєводство. У дорозі переймався переважно майбутньою долею Речі Посполитої у світлі Зборівського договору та його можливих наслідків. Подорож минула без жодних пригод і нічим особливим не запам’яталася. Проте опинившись у Горожках, Немирич був неприємно здивований, коли назустріч йому не вийшов ніхто.

З глибини дому долинали розпачливі зойки. Що тут сталося?!

Юрій увійшов до вітальної зали й остовпів, побачивши дике видовище: його люба Ельжбета лежала непритомною просто на підлозі, а довкола неї клопоталися перелякані челядники.

— Що сталося?! — спитав він, широким кроком наближаючись до дружини. Вона вагітна, можливо, непритомність пов’язана з цим?..

— Біда, пане, жахлива біда: синок ваш Томас впав з коня і дуже-дуже забився!!! Нам щойно повідомили, тож пані Ельжбета…

…Отямився дуже вчасно, бо ще мить — і придушив би старого Самійла, який на свою біду опинився найближче до пана. Тим часом челядники привели до тями також дружину й повідали наступне.

Нещастя з їхнім сином Томасом сталося в социніянській школі у Кисилині. Звідти одразу ж відправили двох гінців — до батьків постраждалого учня й до дядька Стефана Немирича. Оскільки маєток останнього розташований ближче, мабуть, Стефан вже на місці.

Не перевдягнувшись і не з’ївши ані крихти, Немирич лише переконався, що з дружиною все гаразд, коротко мовив до неї:

— Я їду сам негайно. Потурбуйся про Барбару і наздоганяй.

І відбув до Кисилина на свіжому коні, завбачливо приведеному зі стайні. Гнав гнідого немилосердно, по дорозі змінював скакунів двічі, щоразу лишаючи нещасних змилених тварин у найжалюгіднішому стані. Тепер докоряв собі, що відправився до Київського воєводства і таким чином не скористався шансом бодай трохи побути із сім’єю. Якби повернувся додому одразу після битви, якби відвідав любого синочка в Кисилині — хтозна, як би все обернулося…

І ще молився, аби з Томасом нічого не сталося до його прибуття. Нещастя сталося вчора, до Горожків гонець примчав сьогодні, у школі він буде тільки завтра… Чи встигне?.. Дай-то Боже!

До Кисилина Юрій дістався вже перед світанком наступного дня. На щастя, синочок був живий, і брат Стефан справді встиг дістатися сюди раніше від усіх. Новоприбулий тільки й вимовив:

— Дякую тобі, Господи…

Зважаючи на роль, яку Немирич відігравав у створенні й утриманні социніянської школи, а також на його значущість у середовищі польської шляхти, Томаса розмістили в особистих покоях пана ректора. Та коли стурбований батько висловив бажання негайно побачити сина, місцевий лікар заперечив категорично:

— Що ви таке кажете, пане?! Я дав юнакові снодійне, він ледь-ледь зміг заснути! Не будіть його, нехай поспить бодай трохи.

— Але він живий?! Живий?! — Юрій схопив лікаря за плечі й щосили трусонув.

— Живий, пане, звісно, що живий! От тільки будити його не треба. Повірте, зараз міцний сон для нього — це найкращі ліки!

— Ну, гаразд, — мовив Немирич стомлено і додав: — Залиште мене у спокої.

— Так-так, пане, і вам також перепочити не завадить…

Та Юрій раптом передумав.

— Хоча ні. Принесіть спочатку кілька скибок хліба й води, а потім розкажіть хто-небудь, як усе сталося.

Хліб і вода — це все, що він здатен був з’їсти у нинішньому стані. Хоча й відчував, що навіть така більш ніж скромна їжа не лізтиме в пересохлу горлянку, оскільки…

Томасику, любий синочку!!!

— То як же це сталося? — спитав похмуро, ні до кого конкретно не звертаючись. Пан ректор зробив лікареві і двом присутнім служникам знак вийти геть і заходився давати пояснення.

По завершенні літніх вакацій[37] учні повернулися на навчання. Про катастрофічні для польського війська наслідки битви під Зборовом знали вже всі, тому і учнів, і викладачів кисилинської школи охопив пригнічений настрій. Водночас жодної небезпеки ніхто не відчував. Справді, воєнні зіткнення відбулися значно південніше земель Волині, мир з бунтівниками було укладено. Нехай поганий і невигідний для Речі Посполитої, але навіть такий мир є кращим, ніж війна. То які ж можуть бути сумніви щодо необхідності продовжити навчання?..

І все ж таки у Кисилині панував смуток. Щоб трохи розвіяти його, на теренах чудової місцевої природи, у першу ж неділю одразу після урочистого вранішнього богослужіння учні социніянсьської школи зібралися разом зі своїми викладачами на великій галявині на березі Стоходу. Все було тихо-мирно, коли раптом з боку міста долинув і почав поступово наростати розпачливий лемент.

Як виявилося згодом, на східну окраїну Кисилина вдерся розлючений натовп якихось негідників, що назвалися «чесними любельськими[38] месниками». Прибульці швидко дісталися центру міста й почали бешкетувати, вимагаючи негайного виконання рішення Любельського трибуналу кількарічної давнини, а саме: закрити социніянський збір в Кисилині, ліквідувати социніянську школу, вигнати з міста всіх провідників-аріян, стягнути зі шляхтича Юрія Чаплича-Шпановського серйозні штрафи (по півтисячі злотих) на користь Луцької католицької капітули та чесного суду у місті Володимирі.

Поразку під Зборовом «любельські месники» чомусь пов’язували саме з невиконанням цих рішень. Мовляв, що козаки-схизматики, що социніяни — всі одним миром мазані, всі проти чесних латинян. А тому чим скоріше ці єретики заберуться з Кисилина, тим краще для них самих… інакше нехай начуваються!!!