Домігшись успіху, Ян Казимир негайно вислав до кримського хана парламентерів. Звісно, таке рішення обурило магнатів — особливо пана Корецького, який присягався нізащо не втратити удруге фортецю, довірену його опіці. Втім, король надто добре розумів всю ілюзорність подібних сподівань. Як воювати після того, коли не вдалося обладнати укріплений табір на «острові»? Хіба що добровільно засісти в обложеному з усіх боків Зборівському замку… З військом, що поменшало на кілька тисяч чоловік… Без достатніх запасів провізії… Без доступу до річкової води… І головне — без жодної надії на зовнішню допомогу… Це ж справжнісіньке самогубство!

Зважаючи на ці міркування, Ян Казимир вирішив розколоти ворожий стан, тому й послав переговірників не до Хмельницького, а до його союзників — кримських татар. На обіцянки наказав не скупитися.

Через годину парламентери повернулися з доброю новиною. Попри відкрите невдоволення самого Хмельницького, хан велів переказати королю, що вдовольниться виплатою солідних упоминків[36]: очевидно, він з якоїсь причини не хотів, щоб сьогодні козаки остаточно восторжествували над поляками… Зрозуміло, що Ян Казимир з радістю погодився на таку умову! Додатково попросив назвати суму викупу за бранців, які не мали для того грошей. А щоб остаточно умилостивити хана, дозволив грабувати південно-східні землі Речі Посполитої і брати в них ясир під час повернення татар додому: це мало забити додатковий клин між нинішніми союзниками.

Після успішного завершення переговорів кримська кіннота вийшла з битви. Мало того — відтепер вона становила неабияку загрозу для самих козаків, які не мали у своєму розпорядженні достатньої кількості вершників! Хмельницькому бракувало сил, щоб воювати одночасно з поляками й татарами. Король прекрасно розумів це, тому надіслав парламентерів тепер уже до козацького ватажка.

Результат був очікуваним: Богдан Хмельницький милостиво погодився на переговори. Укладання угоди відбувалося у Зборівському замку, який за останню добу двічі переходив з рук в руки. Генеральний полковник посполитого рушіння Київського та Волинського воєводств Юрій Немирич був присутній на перемовинах, як і решта шляхтичів. Моменту появи козацької депутації очікував із завмиранням серця: аж надто реалістичним був його сьогоднішній сон… А раптом він упізнає ватажка бунтівників?! І що в такому разі робити…

Втім, дива не сталося: реальна людина мала лише віддалену схожість із вранішнім видінням. Проходячи повз Немирича, величний полководець-переможець Хмельницький навіть не подивився в його бік. Тоді лише сумніви пана полковника розвіялися остаточно.

Між тим перемовини розпочалися. Насамперед, бунтівники висунули умову повного прощення їхніх діянь з боку шляхтичів та магнатів. Було видно, що на це вони не дуже сподівалися. Й зітхнули з полегшенням, коли Ян Казимир, незважаючи на нерішучі протести окремих магнатів, наказав занести до чернетки договору наступні слова: «Що тільки діялося під час теперішнього замішання з Божого допуску, те все має бути в забутті. За те жоден пан не повинен чинити помсти й карання».

Звісно, у повстанні брала участь не сама лише голота, але також люди шляхетного походження, причому не тільки православні, а й католики. Спеціально для них у майбутньому договорі король наказав записати після початкового обговорення наступний пункт: «Шляхті як віри роської, так і римської, котра під час того замішання у будь-який спосіб бавилася при Запорозькому війську, Його Королівська Милість із панської своєї ласки пробачає і переступ їхній покриває. А коли б котрого упрошено, як з добр дідичних, так і з інших, або котрого виведено, оскільки те все діялося в теперішнім замішанні, має бути сеймовою постановою скасовано».

Маючи настільки обнадійливу основу, перейшли до обговорення статусу Запорозької Січі та козацького воїнства. Звісно, його королівська величність міг лише підтвердити статус Запорозького війська з усіма його прадавніми вольностями. Також король наказав виготовити жалувану грамоту з відповідними підтвердженнями.

Столицею Запорозького війська був визначений Чигирин у сучасних його межах, про що у чернетці договору було зроблено окремий запис: «Чигирин, так як є в своєму обрубі, має бути завше при булаві Запорозького війська, який його королівська милість дає і теперішньому гетьманові війська Запорозького, доброрідному Богданові Хмельницькому, чинячи його вірним своїм слугою та Річі Посполитої».

Письмове підтвердження того, що ватажок бунтівників є «вірним» королівським слугою, також спричинило хвилювання польської шляхти, натомість козацька депутація й сам гетьман цим пунктом явно задовольнилися.

Щоб запорожці невдовзі не зчепилися із вчорашніми ворогами-поляками, їх треба було підтримати матеріально… а простіше кажучи — відкупитися від них бодай частково. Найкраще це можна було зробити, утримуючи козацьке військо коштом казни Речі Посполитої. Це стало наступним предметом запеклих торгів. Насамкінець, Ян Казимир погодився утримувати сорок тисяч реєстровців.

Складання реєстрів було віддано, природно, гетьманові Запорозького війська — Богдану Хмельницькому. Територія, на якій діяли реєстри, описувалася таким чином: «Від Дніпра почавши з того-ото боку в Димері, в Госностайполі, в Користишеві, в Паволочі, в Погребищах, у Прилуці, у Вінниці, у Браславлю, а отим-ото від Браславля до Ямполя, до Дністра, також і до Дністра має розумітися, мають прийматися козаки в реєстр. А з другого ото боку Дніпра: в Острі, в Чернігові, в Ніжині, в Ромні і всюди аж до московського кордону та Дніпра». Окремо був прописаний порядок складання козацьких реєстрів та їхнього затвердження гетьманом Запорозького війська.

На інших територіях реєстри не діяли, тамтешні мешканці «мали підлягати замкам його королівської милості, а в шляхетських добрах своїм панам». Військам польської корони було наказано негайно полишити міста й селища, віддані реєстровцям. Також козаки категорично наполягли на тому, щоб їхні території залишили євреї-відкупники: адже побоювалися, що польські магнати спроможуться повернути свої порядки у той чи інший спосіб через вірних приспішників — «жидів державців, відкупників і закупників».

Знаючи, наскільки слабкою є людина перед спокусою добряче випити, козакам було заборонено шинкувати горілкою, хоча для власних потреб виганяти її не заборонялося. В шинках на козацьких землях могли вільно продаватися лише мед і пиво. Окремо попіклувалися про козацьких вдів — депутація задовольнилася договірним формулюванням «щоб образи від панів та урядів не мали».

Завершивши з основоположними правами та грішми, вже добряче втомлені переговірники перейшли до справ духовних. Його королівська величність Ян ІІ Казимир дозволив ввести до сенату православного преосвященика — митрополита київського, «аби кожен тішився із прав та вольностей своїх» незалежно від того, сповідує він віру православну, католицьку чи уніатську. Відповідно, права усіх вірян і релігійних громад мали дотримуватися однаково як у королівстві Польському, так і у великому князівстві Литовському.

Немиричу цей пункт договору був особливо близьким: полковник розумів, що правове урівнювання бунтівного православного люду з католицьким населенням дозволяє покращити свій стан і социніянським громадам. Адже социніяни воювали на боці королівської влади, а не розкольників-схизматиків! Отже, вірні не можуть бути гіршими від невірних…

Розмірковуючи над цим пунктом договору, Юрій уперше відчув нехай дуже непевну, та все ж симпатію до бунтівників. Хоча своїми діями вони й намагалися розколоти Річ Посполиту, що не могло не зашкодити русинським землям, проте про духовність все ж таки дбали — цього у них не віднімеш!

Далі бунтівники наполягли, щоб у Київському, Браславському, Чернігівському та Руському воєводствах все урядування та всі земські суддівства велися виключно руською мовою. Окрім того, книги й усі виписки із книг надалі мали видаватися також руським письмом, руська мова і руське письмо запроваджувалися у земствах, каштелянствах, підкоморствах, староствах і гродствах. Привілейовані руські школи у прадавньому духовному центрі — Києві, а також в інших містах мали перебувати на казенному утриманні. Віднині отці єзуїти не мали права засновувати у тих містах свої школи або «переносити» єзуїтські школи на місце руських. Викладання тут мало вестися також руською мовою.