Голос хворого затремтів від напруги, тому Немирич поспішив запевнити його:

— Так, ясновельможний, я чув про це.

Юрій і справді знав, що на вимогу польської сторони до торішніх переговорів у Вільно козацьку депутацію не допустили загалом. А отже, переговори ці пройшли практично за спиною Гетьманщини, без жодної участі з її боку. Відповідно, інтереси молодої козацької держави в домовленостях між Польською Короною і Московським царством були повністю проігноровані.

Чув Немирич також, що Віленське перемир’я настільки обурило Богдана Хмельницького, що він наказав скликати козацьку раду тут, у Чигирині. На самому початку у палкому слові, зверненому до полковників, осавулів і сотників, гетьман звинуватив підлих московитів у зраді їхнього військового союзу та заявив, що підписані внаслідок «безумства» Березневі статті втратили будь-яку чинність. Після чого усі присутні полковники, осавули й сотники наново заприсяглися гетьманові Хмельницькому, що спільно боротимуться за Україну-неньку і тільки за неї!..

Як же про настільки бурхливі події можна було не чути?! Хоча він і перебував тоді у зовсім іншому місці, поруч зі шведським королем Карлом Густавом… проте значення всіх цих подій не можна недооцінювати. Їхня значущість вимагала досконального вивчення.

— Так, це добре… добре, що чув… — гетьман сумно зітхнув. — Це презирство… це гребування нашими… нами… Оце й була перша… перша порція отрути… у серце. У самісіньке серце. Бо я побачив… побачив, що… нікого навколо… нікого немає. Тиміш загинув. Тиміш, синок мій улюблений… Ганнусенька померла… Мотрону[45] повісив… Тиміш повісив, ще коли… коли живим був… Зрадницю Мотрону… мою кохану зрадницю… А теперішня Ганна[46]…

Хворий знов замовк надовго — очевидно, підбирав якісь особливі слова. Проте зрештою зітхнув і мовив просто:

– І після всього… і після того ще й депутацію… козацьку депутацію не пустили… Це ганьба — от що це!.. Отака перша отрута. А друга…

Потьмянілі очі гетьмана на мить блиснули презирством, коли він вимовив:

— Чи ляхи це зробили… чи московити… мені байдуже. Але хтось із них… хтось із їхніх людей… Хтось із ляхів. Або з московитів…

— Хто саме? — спитав похмуро Немирич. Бо здогади здогадами, але чия ж рука піднесла гетьманові смертельне зілля?!

— Байдуже, — повторив Хмельницький. — Ляхи мене ненавидять… сам знаєш, за що. Я тоді під Зборовом… під Зборовом ласий шмат… добрі землі для Гетьманщини!.. для моєї держави!.. урвав…

Сухе уривчасте свистіння вирвалося з горла хворого: хоча й понад силу, але він все ж таки сміявся.

— Так, ти видер у Речі Посполитої ласі землі, — дипломатично кивнув Немирич.

— Не журись… і не ображайся. Якщо ти з нами… якщо до нас прийшов… це тепер і твоя земля. Твоя також.

— Звісно, ясновельможний, погоджуюсь, — ще раз кивнув Юрій. — Але то про поляків. А московити як же?..

— А московити… Вони мене теж ненавидять… Їх дуже образило те… та рада у Чигирині… торік. Після Віленського… примирення. Московити з ляхами… з ляхами злигалися. Козакам у цьому… цьому союзі… Козакам немає місця. А тому…

Хмельницький трохи здійняв перед собою тремтячу від напруження, послаблену хворобою десницю, махнув запрошувально долонею й попросив:

— Нахились до мене… Сядь на ліжко… поруч сідай … слухай уважно.

І тільки коли Немирич присів поруч та ще й нахилився, зашепотів йому у самісіньке вухо:

— От що скажу тобі… Я помираю… помру невдовзі… зовсім незабаром. Мені вже недовго… Ганнусенька моя… і кохана зрадниця Мотрона… кличуть обидві…

Немирич аж відсахнувся від несподіванки. Подумав, що у подиху гетьмана відчувається якийсь неприємний кислий запах — можливо, його і справді отруїли?! Та слабкі гетьманові пальці вхопили його за лікоть, і хворий заговорив далі:

— Стривай, я не про те… Я про те, що я… що помру невдовзі. А ти прийшов до нас… до козаків. Ми були ворогами… під Зборовом. Але ти прийшов… все ж таки прийшов… зараз. Це знак. Вищий знак!.. Я у знаки вірю. Ти прийшов… це недарма. Отже… врятуй Гетьманщину. Врятуй, Немиричу!..

Юрій вже вкотре за час їньої коротенької бесіди був здивований, проте не давши йому жодної можливості для запитань, Хмельницький продовжив:

— Тиміш загинув… а Юрась[47]… він ще молодий надто. Мені нема кому… передати владу… Я помираю… а Юрасю ще… ще трохи підрости… Ти перейшов до нас… до козаків. Ти — наш ворог… учорашній ворог… будеш одним з наших… одним із нас. Ти — Юрій… і мій Юрась… він теж Юрій. Це знаки… суцільні знаки. Тому й кажу… що ти допоможеш. Саме ти, Немиричу!.. Саме ти. Мрійник. Люблю таких. Ти мрієш… ти будуватимеш… своє царство… справедливості. Ти врятуєш… Гетьманщину. Кого б рада… кого б не обрала… хай кого оберуть. Але доки Юрась… доки не підросте… Ти допоможеш… допоможеш тому… тому, кого оберуть… замість мене? Допоможеш чи ні?

Після цих слів Хмельницький нарешті замовк і втупився тьмяними, але на цей раз сповненими благання очима в обличчя гостеві. Й намагаючись говорити якомога спокійніше та твердіше, Немирич відповів:

— Так, допоможу неодмінно. Як же не допомогти?..

— От і добре, — гетьман зітхнув з явним полегшенням. — От і добре… що зголосився. Я вірю… вірю, що допоможеш! Я твій трактат… твої роздуми… роздуми про те… як воювати… воювати з московитами… читав їх. Добре мислиш. Дотепно. Вірно.

— Дякую, ясновельможний!

Юрію і справді було приємно, що, перебуваючи вже на смертному одрі, Хмельницький згадав його «Роздуми про війну з московитами» — трактат, написаний і виданий колись у Парижі. Якщо гетьман належним чином оцінив цю працю, то його перехід на бік Гетьманщини справді не є випадковістю. Це таки вищі сили розпорядилися, безсумнівно!

Між тим хворий повів далі:

— У нас… станеш у нас… полковником станеш. Козацьким. Ти ким був… у шведів?

— Генералом кавалерії. А тоді, під Зборовом — полковником посполитого рушіння.

— Ну, генералів… генералів у нас немає… але полковником… так, станеш. Згоден?

— Звісно.

— Це добре. І ще віру… віру православну… віру нашу приймеш?

– І віру прийму, ясна річ, — кивнув Юрій та додав: — Це моя бабуся першою у социніянство перейшла, хоча дід Андрій до самої смерті православним лишався. От з бабусі все й розпочалося, а до неї всі мої предки православними були. Або, як кажуть поляки — схизматиками.

— Ну що ж… тоді з поверненням… з поверненням у наші… у наші лави… полковнику Немиричу!.. схизматику… такий же, як ми. Як усі ми… народ козацький…

Зовсім невдовзі Юрій Немирич прийняв православне хрещення і разом з тим — чин козацького полковника. Так завершилися його блукання поміж Річчю Посполитою, Швецією та Гетьманщиною: для побудови земного царства справедливості він остаточно зупинив вибір на останній.

Зовсім невдовзі — 6 липня (27 червня за старим стилем) 1657 року у Чигирині помер гетьман Богдан Хмельницький. Але святе місце довго не порожніє: 21 жовтня 1657 року на старшинській Корсунській раді новим гетьманом України було обрано генерального писаря (відтоді вже колишнього) Івана Виговського — досвідченого політика, вмілого адміністратора й дипломата, хороброго і талановитого воєначальника. Завершилась одна епоха, розпочалася інша… Хоча ніхто про це ще достеменно не знав — хіба лише здогадувався.

— Кого тепер покликати накажете, ясновельможний?

Виговський відірвався від споглядання рівної білої стіни навпроти себе, повільно повернув голову праворуч і оглянув старого козака, який завмер біля дверей, чекаючи на його вказівку. Ач, як прикипів очима до гетьмана: так і дивиться, так і дивиться…