Втім, хоча поза його поштива, проте у погляді жодного сліду тієї поштивості немає! Так, очі ніколи не брешуть, в очах же у того козака саме лише роздратування. Мовляв, давай-но, телепню, думай швидше — бо навіщо сидиш і мене біля дверей на ногах тримаєш?!

— Немирич нехай прийде до мене.

— Слухаюсь, ясновельможний!

— Негайно.

— Звісно, що так, пане гетьмане! Ніхто баритися не стане.

— Ну що ж, тоді чекаю.

— Так, ясновельможний!

Останній погляд на нього — і козак зник за дверима.

Ні-і-і, коли живий був Хмельницький, на нього ніхто так не дивився! Бо просто… Просто не насмілився б ніхто подивитись спідлоба, як той сич, на покійного гетьмана… на істинного проводиря й володаря Гетьманщини. А на нього — насмілюються. Ще й як насмілюються!.. І найголовніше, що очі виказують всіх. Так, усіх поголовно — від пересічних козарлюг до гонорових полковників, від безрідних челядників до шляхтичів. В усіх очах одне запитання: «У нього виходило все, що могло… ба навіть не могло вийти! А от чи вийде в тебе?! Чи ти спроможешся?..»

І так щодня, щогодини.

Навіть щохвилини.

А між тим треба діяти. Причому діяти рішуче, невідкладно, інакше…

Виговський розвернувся, широким кроком підійшов до столу і вкотре вже заходився вивчати розкидані на ньому папери. Одначе, наскільки мудро він вчинив, не погодившись на негайне призначення нового генерального писаря одразу на Корсунській раді! Не погодився, хоч як його просили: мовляв, тебе, генерального писаря, гетьманом обрали — як же ти обійдешся без такого потрібного помічника?! А хто твоєю генеральною військовою канцелярією[48] керуватиме, хто всю дипломатію в міцній руці триматиме?! Ні-ні, ясновельможний, не роби дурниць — давай одразу ж, негайно вирішуй це питання! Інакше не можна, ніяк не можна…

Хтозна, чому, та Виговський вперто наполягав на своєму: лишіть мене у спокої, відчепіться, панове добродії — призначу я генерального писаря, от тільки не зараз. І зрештою, свого таки домігся. Може, заздалегідь відчував щось?! Можливо, й відчував… У будь-якому разі, дуже добре, що не погодився! Інакше оце все паскудство, що лежить тепер на столі, потрапило б не особисто в руки гетьману, а до генерального писаря. А як би він цим скористався — хтозна…

Непросто на світі жити, ой, як же ж непросто!

Хоча з іншого боку — козацька старшина має рацію: довго обходитись без генерального писаря ніяк не вийде. Бо не може одна й та сама людина керувати і Гетьманщиною в цілому, й генеральною військовою канцелярією, і ще всією дипломатією! Тут щось та й постраждає… як не усе одразу! Тому треба когось-таки призначити генеральним писарем. От тільки питання: кого саме?! Хто у нинішній козацькій старшині, отримавши в руки оці листи, використає їх виключно на користь держави, спільної справи, а не для одержання особистого зиску?!

Що ж, от і придивимось якнайпильніше до кандидатів.

Взяти хоч би того ж Юрія Немирича… Звісно, за інших обставин Виговський розраховував би на таку людину найменше: позбавлений земель магнат, який потайки прагне повернути свої колишні володіння… пристосуванець і подвійний перебіжчик, який зрадив спочатку короля польського, згодом шведського… правовірний аріянин у недалекому минулому… Що іще потрібно, аби вважати таку людину найменш достойним кандидатом у генеральні писарі?!

Але біда у тім, що як за минулі дні, так і нині Виговський вже встиг надивитись досхочу на усіх інших. І дійшов висновку, що випробувань ніхто з них не пройшов. Доводилось тепер перевіряти Немирича…

Перелицьованого шведського генерала.

Вчорашнього социніянина, теперішнього православного християнина.

Багатія, позбавленого маєтності.

От із ким працювати доводиться…

Та що вдієш?

Мусиш!..

— Ти просив мене прийти, ясновельможний?

Виговський підняв очі від паперів і мовчки подивився на прибулого.

— Я до твоїх послуг, ясновельможний пане гетьмане.

От про кого з усіх побачених сьогодні людей не можна було сказати, що він готовий «до послуг» ясновельможному пану гетьману Івану Виговському, то це про полковника Немирича! І його погляд, і вся поза, у якій він завмер біля дверей, виказували гордість і перекірливість. Скидалося на те, що все навпаки. Що це він, Юрій Немирич є милостивим паном, який завітав у гості до якогось там посполитого[49] і тепер поблажливо цідить крізь стиснені зуби: «Я сьогодні в доброму гуморі — то якою незначущою дрібничкою можу тебе, сіромаху, потішити?.. хочеш, ламаного шеляга подарую?..»

І от цього гордовитого, самовпевненого пана — та й у генеральні писарі?! Іване, та ти, либонь, збожеволів! Немирича ж голота ні в якому разі не сприйме, бо він — пихатий гнобитель, який повсякчасно мав справи з ляхами, а не з козаками!

А з іншого боку — як би це сказати делікатно… Що таке голота і де насправді має бути її місце?..

Ну, гаразд, пане Немиричу, якщо вже прийшов сюди, давай-но з’ясуємо, на що ти здатен.

І Виговський спитав прибульця, водночас недбало кивнувши підборіддям на розкидані папери:

— Як гадаєш, що це розкладене переді мною?

— А тут нема чого гадати.

Немирич не те щоб не розгубився — з відповіддю він забарився лише тому, що підшукував малознайоме московитське слівце:

— У них це зветься кляузою — от що воно таке.

Гість зробив всього лише один крок углиб кімнати. Проте гетьман вже зрозумів, про що й як його розпитувати. Тому зробив заперечувальний жест, наказуючи лишатися біля дверей, і повів далі:

— Отже, ти вгадав, що за цидулки там лежать. А чи здогадаєшся, кому вони призначалися?

Губи Немирича презирливо скривились.

— Здогадуюсь, ясновельможний, як же не здогадатися!

– І кому ж?

— Його царській величності Олексію Михайловичу.

— Гм-м-м! — гетьман позирнув спочатку на прибульця, потім на стіл з паперами. Ні, навряд чи він побачив від самого входу, що у розкладених на столі листах написано. Отже, просто здогадався. Або ж…

— А може, ти заздалегідь знав, про що там йдеться?

— Звідки мені про таке знати…

Голос полковника був абсолютно рівним і спокійним.

— Звідки, питаєш?.. Наприклад, інші розповіли. Тебе ж не першого сюди викликали, перед тобою багато хто заходив.

— Це дійсно так, ясновельможний. Але сам подумай: хто і що розповідатиме мені — полковнику Юрію Немиричу?!

На одну-єдину мить в його голосі продзвеніла легка іронія, й Виговський второпав: так, справді, якби навіть йшлося про саме життя Немирича, то й у цьому разі полковникові ніхто не сказав би жодного слова! Бо здебільшого представники старшини його просто не люблять, меншість — зневажає… а є й такі, хто відверто ненавидить.

До речі, один з листів (або «цідулок», як презирливо назвав їх Виговський) свідчив саме про це: Немирич має серед козацької старшини відвертих ненависників. З цієї точки зору зробити його генеральним писарем можна. Це буде навіть дуже вдалий вибір!.. Що ж, продовжимо.

— Ну, гаразд. Отже, ти здогадався, що цидулки ці є скаргами на мене московському цареві?

— Так, ясновельможний.

— А чи можеш ти вгадати також, хто написав їх?

— О-о-о, це вже дещо складніше.

– І все ж таки спробуй, пане полковнику.

— Ну, гаразд.

— До речі!..

Виговський склав папери акуратним стосом таким чином, щоб написаного у них не можна було прочитати, й запросив:

— Можливо, розмова наша затягнеться, тому ходи-но сюди, сідай проти мене за стіл, поговоримо.

— Дякую, ясновельможний!

Немирич присів навпроти Виговського.

— То що, пане гетьмане, просиш мене вгадати, хто написав ці кляузи до московського царя?

— Так, будь ласка!

— Що ж, якщо скарга не одна, якщо їх декілька, то… — полковник зробив невеличку паузу й мовив: — То писали, як мінімум, двоє.

— Можливо.

— Тоді почну з найочевиднішого: найперший, хто міг написати кляузу на тебе московському цареві, — це кошовий отаман Запорозької Січі Яків Барабаш.