— Чи ти збожеволів, Немиричу?! Адже згадані тобою діадохи нікому не скаржилися, вони просто воювали між собою…

— Так було лише тому, що Олександр Македонський загарбав півсвіту, й потреби скаржитися іншим не виникало. Натомість Гетьманщина — це держава козаків, вона менша і від Речі Посполитої, і від Московського царства. Тому наші сучасні діадохи… діадохи Богдана Хмельницького, я би так сказав… Отже, вони шукатимуть і вже шукають, на якого б союзника спертися у своїх міжусобицях. І ти, ясновельможний, ще мусиш неабияк подякувати Московському царю, що він не на їхньому боці, а на твоєму — інакше б не відправив тобі їхніх кляуз.

— Але ж вони ще не воюють! А ти пропонуєш мені першому висунути війська…

— Той з діадохів, хто вдарить найпершим, матиме перевагу над рештою.

— Але я не хочу братовбивства! А всі ми — майже брати…

— Тоді тебе швидко знищать, ясновельможний. Натомість якщо зараз ти вдариш першим, то матимеш шанс виграти.

— Війни діадохів зруйнували, розкололи імперію Олександра Великого, й її рештки проковтнула Римська імперія! Я не хочу, щоб і Гетьманщину…

— Але Гетьманщина — це не імперія Олександра Великого. Отож вона не розколеться, а дістанеться тому з Богданових наступників, хто зуміє випередити усіх інших.

— Я й без того стою на чолі Гетьманщини.

— Тебе обрали гетьманом лише для того, щоб диктувати тобі свою волю. Тебе, ясновельможний, вважають слабкодухим…

— Немиричу, ти хоча б думаєш, що верзеш?!

Утім і цього разу полковник навіть бровою не поворухнув відповідаючи:

— Будь певен, ясновельможний, я дуже добре знаю, що кажу, і головне — про що кажу. Тебе обрали лише з того розрахунку, щоб за твоєю спиною робити зі спадком великого гетьмана Хмельницького що заманеться. От сьогодні ти й повівся, як і належить слабкій людині: почав викликати усіх полковників… усіх діадохів поодинці й запитувати, а що ж його робити з кляузами Пушкаря та Барабаша?..

— Немиричу, востаннє кажу тобі!..

— Природно, всі схиляли тебе до миру в той чи інший спосіб. Бо не вважають тебе здатним протистояти бунтівникам. Але тобі пощастило, що я обіцяв Хмельницькому допомогти новообраному гетьманові. Тож я тобі тричі радив повестися не так, щоб догодити решті діадохів, а так, щоб вберегти Гетьманщину від роздраю! Тому бий першим, ясновельможний. Мусиш вдарити, перемогти й покарати… чуєш?! Мусиш жорстоко покарати обох!!! Якщо треба — на горло їх скарай!!! Вчиниш так — тоді ніхто не насмілиться забрати булаву з рук твоїх, і свого часу ти передаси цей символ влади Юрку Хмельниченку. А я тобі допоможу, погодившись бути твоїм генеральним писарем. Якщо ж не вдариш першим… Якщо не переріжеш шляхи з Полтавщини на Запоріжжя… Що ж, ясновельможний, тоді прощавай, бо недовго тобі лишилося гетьманувати.

— А іншого шляху немає?..

— Ні.

Цього разу мовчанка тривала дуже, дуже довго. Виговський напружено перебирав у пам’яті всі місяці, що проминули після смерті Богдана Хмельницького. Намагався пригадати день за днем. Усі події докладно. Що і про кого чув. Хто, як і на чию адресу висловився. І чим глибше занурювався у спогади, тим ясніше уявляв, наскільки правий Немирич. Все так і є: його, Івана Виговського, обрали гетьманом для того тільки, щоб чинити за його спиною що кожному заманеться. Єдиний вихід — вдарити зараз першим, перемогти Пушкаря з Барабашем. Тоді усі йому підкоряться…

Ну що ж, дякувати Немиричу, він це вчасно второпав! От і добре, що пан полковник погодився стати його генеральним писарем. Буде на кого спертися. Лишилося з’ясувати, мабуть що, останнє.

— А якої ти думки про Григорія Гуляницького? — спитав гетьман без будь-якого переходу. Та полковник відповів швидко, навіть оком не моргнувши:

— Гадаю, ясновельможний, пан Гуляницький буде тобі добрим помічником і не раз стане в нагоді.

Ну що ж… Можна вважати, і цю справу вирішено.

— Дякую тобі, пане полковнику. Дякую за вірність не тільки мені, але й нашому покійному гетьманові Хмельницькому.

— Ясновельможний!..

Здавалось, його співбесідник хотів щось сказати, та Виговський зробив заперечувальний жест:

— Стривай, Немиричу, стривай. Я спробую дослухатися твоїх порад. Визнаю, ти маєш рацію. І ще дякую тобі за згоду стати моїм генеральним писарем. І у винагороду під твою руку повернуться колишні твої володіння, конфісковані при утворенні Гетьманщини[53].

Цього разу на обличчі Немирича нарешті сяйнула задоволена посмішка, коли він вклоняючись мовив коротко:

— Красно дякую, ясновельможний!

— А тепер залиш мене, пане генеральний писарю. Хочу побути насамоті.

— Мене ще не затвердили на цій посаді… — спробував заперечити полковник, та гетьман і тепер не дав йому договорити:

— Ну, то нікуди не дінуться — затвердять!

І додав дуже тихо, ледь чутно:

— Богданові діадохи, кажеш?.. Гаразд, я їм покажу, хто з-поміж нас головний.

Вдоволений вираз обличчя Юрія Немирича у цю мить найкраще підкреслював, що гетьман вчинив вірно.

— Так їх, так!!! Провчіть голоту!!! Задайте знахабнілим гречкосіям такої прочуханки, щоб на все життя запам’ятали, мерзотники, як проти справжніх козаків бунтувати!..

Немирич озирнувся на крик. Прослідкувавши, куди дивиться вершник, він також поглянув у той бік. А потім навіть на стременах трохи здійнявся, щоб краще бачити, як німецька піхота проганяла полем загін охоплених відчаєм дейнек[54], які на бігу кидали свої коси та вила, щоб реманент не заважав рятуватися від списів.

А втім, насправді подібна картина могла зацікавити хіба що, м’яко кажучи, не дуже розумного витріщаку. Якщо професійні солдати-найманці планомірно знищують на полі бою вчорашніх селян, це нормально — бо так і має бути. От якби навпаки дейнеки перемогли німецьких піхотинців!.. Та це щось неймовірне, в реальному житті неможливе.

Значно цікавіша й важливіша водночас подія сталася годину тому: зрозумівши, що їхня битва остаточно програна, кошовий отаман Яків Барабаш утік з поля бою з усіма козацькими куренями. Утік, аж курява стовпом здійнялася! Оце такі тепер запорожці пішли… Здрібніли, ой і здрібніли ж їхні душі відтоді, як військо магнатів билося з ними на березі річки Стрипи під Зборовом. Спаскудилися вкрай, якщо самі дременули, а горопашних дейнек кинули на вірну загибель. А шкода — гідні були суперники… років вісім тому!

Цікаво, яким словом напутив учорашніх посполитих кошовий отаман Яків Барабаш? Можливо, пообіцяв щось?.. Наприклад: «Стійте тут, помріть як герої, але не пропустіть навздогін нам ворогів! Хто виживе — вкриє себе вічною славою! Приходьте опісля на Січ — кожного прийму в Запорозький кіш». Отож ці дурники й купилися на обіцянку, зовсім не врахувавши, що найманці-піхотинці свою справу знають і мало кого в живих залишать. Хто ж із них виживе тепер, щоб надалі запорожцем стати?.. Йолопи вони, дейнеки ці! Звичайнісінькі йолопи, не варті уваги.

— Ясновельможний, розшукали!

— Він?!

— Так, він. Ще й із кількома наближеними.

— Показуй, де!

Гонець, який привіз добру звістку, поскакав попереду. Ясновельможний гетьман Іван Виговський з кількома представниками найвищої козацької старшини поїхав слідом. Немирич, звісно, теж…

Просуватися було важко, оскільки протягом останньої доби бій вівся просто на території табору гетьманського війська, на який повстанці налетіли минулої ночі. Налетіли, щоб знайти тут свою загибель. Але тепер доводилось об’їжджати не тільки скупчення трупів своїх та чужих, а й згорілі намети або шатри. Як раптом…

На схилі невеличкого, зовсім невисокого пагорба десятка півтора тіл загиблих були розкладені акуратною низкою, а не розкидані хаотично. Було помітно, що їх підготували для оглядин. У самісінькій середині цієї скорботної низки привертав увагу старий козак, сивочолий і кремезний. За кількістю рубаних, різаних і колотих ран можна було судити, з якою запеклістю відбивався він від ворогів, перш ніж віддати Богові душу.