Це й був полтавський полковник Мартин Пушкар, ватажок бунтівників, які насмілилися виступити проти влади гетьмана Івана Виговського. Тепер лишилось розібратися хіба що з Яковом Барабашем, проте це вже легше: втікши сьогодні з поля бою на чолі запорожців, кошовий укрив себе ганьбою, й відтепер навряд чи знайде широку підтримку будь-де, включаючи саму Запорозьку Січ.

Розмірковуючи над цим, генеральний писар раптом відчув на собі чийсь пильний погляд. Припинивши розглядати загиблого Мартина Пушкаря, озирнувся. Так і є! Його очі зустрілися з очима ясновельможного гетьмана, які немовби запитували: «Ну, пане генеральний писарю, що на це скажеш, як оціниш мій вчинок? Чи вірно я зробив? Адже перемога за мною, й відтепер війну діадохів можна вважати завершеною! А нашу Гетьманщину — врятованою від пошматування».

Не відповідаючи жодного слова й не відводячи погляду, Немирич дуже повільно й ледь помітно вклонився. Це мусило означати: «Так, ясновельможний, абсолютно вірно вчинив ти. Бунт придушего, один з головних бунтівників загинув з честю, інший залишився жити з ганьбою — але небезпеки для тебе він більш не являтиме. Вважай, що війни діадохів Хмельницького скінчилися, ти переміг законно й чесно, підтвердивши свою силу, владу та гетьманські повноваження. І нашу Гетьманщину врятовано. Все тепер буде прекрасно, просто пречудово!..»

Коли тіло загиблого Мартина Пушкаря було виставлене на видноті, гарнізон Полтави викинув білий прапор і розкрив перед гетьманським військом ворота. Люди Івана Виговського увійшли до міста без спротиву, трохи «повітали» мешканців вогнем і мечем… Проте, ясна річ, вітали все ж таки доволі стримано: себто, не винищували, а швидше виховували. Щоб знали полтавчани, хто у Гетьманщині гетьманує… Пробувши тут до 4 червня, Виговський поїхав геть, наостанок призначивши полтавським полковником заслуженого воїна, славою вкритого — Івана Богуна.

Поквитатись із кошовим отаманом Яковом Барабашем вдалося зовсім невдовзі. Після ганебної втечі з-під стін Полтави приймати зганьбленого кошового Запорозька Січ відмовилася. Барабашу не лишилось нічого іншого, окрім як відступити в порубіжжя Московського царства. Та виказуючи свою прихильність до нового гетьмана, на прохання останнього люди царя Олексія Михайловича полонили бунтівного отамана й відправили на суд до Києва. 24 серпня 1658 року люди Івана Виговського напали на цей обоз, викрали бранця й доправили до гетьмана у Чигирин. Тут Якова Барабаша і стратили…

Проте в розрахунки Юрія Немирича закралася помилка, про яку він навіть помислити не міг. Адже з розгромом повстання Пушкаря і Барабаша війни Богданових діадохів аж ніяк не скінчилися! На жаль, все тільки починалось, і період Руїни був ще попереду.

Та оскільки Немирич ні про що подібне навіть не підозрював, то й перейшов до втілення мрії всього свого життя — до побудови царства справедливості у межах Гетьманщини…

— Якщо так…

Гетьман опустив очі додолу, витримав паузу, потім мовив:

— Якщо все відбувалося саме так, прошу тебе повторити розповідь від самого початку. Стисло, по суті, але від початку. Зрозумів?

— Авжеж, ясновельможний.

«Нічого ти насправді не розумієш», — подумав Немирич. Дійсно, за час кількамісячного перебування на посаді генерального писаря він устиг добре вивчити поведінку гетьмана у різних ситуаціях. Отже, Виговський міг скільки завгодно приховувати серйозність моменту та свої емоції, проте Немирич розумів все ж таки дещо більше, ніж решта оточення — тим паче, пересічний посланець, який, можливо, бачить усіх їх вперше у житті… й імовірно, не побачить вже більш ніколи.

Серйозність моменту виказували дві обставини. По-перше, пан гетьман не став збирати потрібних йому людей у своєму будинку, а сам відправився до генеральної військової канцелярії. Особисто для нього це було менш зручно, проте якщо після наради Виговський зібрався віддати ті чи інші невідкладні розпорядження, краще було робити це саме в канцелярії.

По-друге, ясновельможний гетьман щойно «попросив» пересічного посланця повторити привезену звістку від слова до слова. Попросив — хоча згідно зі своїм статком мав би наказувати. А ще цей погляд додолу… щось усе це означає!..

І нарешті по-третє, до генеральної військової канцелярії Виговський прибув не один, а у супроводі двох челядників і козака, притрушений порохом одяг якого також виказував посланця.

Отже, ще один кур’єр — втім, який примчав безпосередньо до гетьмана, оминувши генеральну канцелярію. Причому привезена ним звістка змусила ясновельможного негайно прийти сюди, до канцелярії, щоб віддати якісь термінові розпорядження. А тут на нього вже чекає звістка про бунтівного Якова Барабаша…

Цікаво, що ж відбувається?! Втім, Немирич прекрасно розумів, що зараз все повинно з’ясуватися.

— Отже, щойно приїхав я сюди, у Чигирин, то одразу й попрямував до…

— Це мені зрозуміло, не виправдовуйся, — хоча у голосі гетьмана найменших ноток невдоволення не прозвучало, тим не менш, Юрій прекрасно розумів, що за інших обставин Виговський не опускався би до подібних дрібниць. — Не треба пояснювати, чому ти одразу ж завітав зі своєю звісткою до генеральної військової канцелярії, а не до мене особисто. І чому тобі наказано було все на словах переказати без жодного листа. Отже, розповідай про те, що сталося два тижні тому?

— Ну, що… Князь Ромодановський як вирушив з Білгорода…

— Він вже і з Білгорода з військом вирушив, і на теренах Гетьманщини з’явився. Ти про п’ятнадцяте червня розповідай, прошу.

І знов Немирич подумки відзначив цю дивну нетерплячість Виговського разом з новим проханням, зверненим до простого посланця. Ой, щось зараз станеться!..

— Ну, то я ж і кажу: як опинився князь Ромодановський на теренах Гетьманщини, одразу ж прибув до нього миргородський полковник Довгаль. Прибув та й каже: «Звертаюсь до вашої княжої милості з проханням…»

— Ти не про Довгаля з Ляхом розповідай. Я ж просив: кажи стисло.

— Та-а-а…

— Мене цікавить кошовий отаман Яків Барабаш, — щоб випередити подальші пояснення, нарешті уточнив Виговський.

— Ага, отже, Барабаш…

Козак зніяковіло пом’яв свою смушкову шапку, трохи потупцював на місці й мовив:

— Як заарештував князь Ромодановський Довгаля з Ляхом, то з’явився перед ним за деякий час сам пан отаман Яків Барабаш. З’явився та й каже: заарештуйте мене, ваша княжа милість! Заарештуйте, бо краще мені й людям моїм померти за наказом царя, ніж від рук поганської татарви.

— Отже, Карач-Бей[55] добряче поганяв зарозумілих запорожців степами?

— Та, мабуть що, добряче, якщо кошовий Барабаш так сказав.

Відчувши у голосі ясновельможного гетьмана приховане задоволення, присутні стримано засміялися. Втім, Виговський швиденько навів у кімнаті лад і наказав коротко:

— Далі?..

— Ну, що ж далі… Не став князь Ромодановський заарештовувати Якова Барабаша. Сказав, що на відміну від Довгаля з Ляхом, кошовий отаман Запорозької Січі для нього — бажаний гість.

— Тим не менш, царя московського князь про це повідомив?

— Тим не менш, до Москви князь Ромодановський грамоту відправив. А згодом і відповідь від царя московського отримав: мовляв, такі справи — отамана Якова Барабаша треба заарештувати й до Києва на суд військовий доправити.

— Отже, заарештувати бунтівного кошового отамана Якова Барабаша було доручено князю Григорію Григоровичу Ромодановському, боярину московському і воєводі, я вірно зрозумів твої слова?

— Так, ясновельможний, — спокійно підтвердив посланець.