— А все ж?

— Ну-у-у… Навряд чи повернеться. Навряд.

— Отже, тоді через три дні, як я сказав!

Виговський задоволено посміхнувся, потім озирнувся на двері і, мотнувши головою у бік полоненого, мовив суворо:

— За цим воєводою наглядайте особливо, він нам іще згодиться. Якщо з ним щось станеться — з винуватця особисто шкуру спущу!!! А зараз приберіть його звідси.

Двоє козаків підійшли до бранця й вивели з хати назовні. Третьому гетьман зробив ледь помітний знак затриматися. Коли двері зачинились, між ними відбувся такий короткий діалог:

— Ти все пам’ятаєш, як треба з ним вчинити?

— Авжеж, ясновельможний!

— Коли?..

— Він втече десь опівночі.

— Добре. Дивись тільки, щоб не пізніше!

— Не переймайтесь, ясновельможний. Якщо я сказав…

– І щоб тільки цей бранець. Щоб ніхто більше.

— Все виконаємо, як наказано.

— Ну, тоді йди собі з Богом.

Коли третій козак полишив хату, Виговський звернувся до Немирича із запитанням:

— Ну, пане генеральний писарю, що ти про все це скажеш?

— Скажу, що все пройшло просто чудово, — Юрій обнадійливо кивнув.

— Отже, ти певен, що?..

— Так, ясновельможний. Поза всякими сумнівами, тепер Трубецькой повернеться сюди. Уяви себе на місці когось із полководців-московитів: одному з бранців хитрістю вдалося утекти з полону, повернутися до своїх і переповісти те, що він почув особисто від головного козацького полководця. А почув він, що на третій день цей зухвалець — козацький гетьман Виговський — збирається розбити московитів, тим самим знявши облогу з Конотопа. А тепер скажи: ти б повернув у московитський табір військо князя Трубецького чи ні?

— Але ж я сам сказав у присутності воєводи, що для удару у нас бракує війська!

– І водночас повідомив про намір поставити під свою руку посполитих.

— Усім зрозуміло, що у сутичці двох армій дейнеки — це тільки допоміжне військо…

— Тим не менш, якщо ти віддав наказ готуватися до атаки, то різниця у силах не така вже й велика. Отже, за рахунок свіжого набору дейнек ти намагаєшся принаймні зрівняти сили — от що я подумав би на місці полководців-московитів! Саме щоб не допустити цього, вони невідкладно пошлють гінця навздогін князю Трубецькому. Негайно — бо на ранок третього дня його військо має знов стояти під стінами Конотопа, щоб відбити твою, ясновельможний, удавану атаку.

Кілька хвилин Виговський напружено думав, наморщивши чоло і щось мугикаючи під ніс. Потім заговорив знов:

— Ну що ж, пане генеральний писарю, припустимо, що все так і відбудеться. Але я все ж таки не розумію: навіщо нам домагатися повернення війська князя Трубецького, тим самим посилюючи ворожу армію? Якщо Бог зробив нам таку велику ласку — розділив ворогів, яких ми тепер можемо розбити поодинці, навіщо знов поєднувати розрізнене?! У чім тут хитрість?

Немирич очікував цього запитання, тож із відповіддю не забарився:

— Насамперед, ми не знаємо, куди саме й як надовго подався звідси князь Трубецькой. А раптом воєвода збрехав, і його вояки лишились на місці?! Чи довіряєш ти його повідомленню остаточно?

— Та нібито…

— Отож: нібито! — генеральний писар здійняв праву руку з відстовбурченим вказівним пальцем. — Нібито віриш, нібито й ні… І вірно робиш, ясновельможний. А тому краще забаритися на пару днів, але бути точно впевненими, що князь Трубецькой із військом повернувся під Конотоп.

— Але ж!..

— Тепер, до того ж, уяви собі: ну, так, насправді маємо достатню кількість війська, щоб і без всяких дейнек здолати московитів хоч зараз. Адже, окрім козацьких загонів, є ще охочекомонні загони Потоцького та Яблоновського. Є у тебе також піхота Лончинського. Є сербські та молдавські найманці. Вже прибув з Криму на чолі тридцяти тисяч хан Мехмед IV Герай.

— Отже, можемо напасти на загарбників, не боячись поразки.

— Гаразд, нападемо. Але що станеться далі?.. А раптом бозна-коли і хтозна-звідки з’явиться князь Трубецькой, щоб завдати нам неочікуваного удару в ту саму мить, коли ми святкуватимемо перемогу, але наші війська будуть геть виснажені щойно виграною битвою?.. Тільки уяви собі це, ясновельможний.

Виговський знов замислився й після тривалого міркування змушений був погодитися із генеральним писарем:

— Що ж, я і справді не уявляю, в яку бійку це виллється.

— А тому є сенс змусити московитів стягнути сюди усі свої сили! Ми будемо готові до цього й розіб’ємо їх. Після чого нам не загрожуватимуть раптові удари з тилу.

— А раптом вони розіб’ють нас?!

— Не думаю, ясновельможний. Адже на нашому боці — неочікувано велика для московитів чисельність і… деякі пастки.

— Що маєш на увазі?

— Якщо роз’єднати їхні сили…

— Роз’єднати, он як?! — на обличчі Виговського було написано здивування. — Спочатку ми робимо все, щоб розрізнені московитські загони з’єдналися, потім знов роз’єднуємо їх. Щось я нічого не второпаю, заплутав ти мене зовсім, пане генеральний писарю!

— Немає тут нічого складного, — втішив гетьмана Немирич. — Місцевість в околицях Конотопа болотиста, перерізана річками і вкрита невеличкими гайочками. Робити тут засідки і водночас відтягувати сили супротивника у різні боки навіть дуже легко.

— А ти певен, пане генеральний писарю, що окремі загони московитів підуть урізнобіч, а не вдарять по нас усією спільнотою?

— Ясновельможний! Я впевнений, що принаймні частина цих військ точно залишиться під стінами міста й наздоганяти тебе не кинеться.

— А чому не всі?..

— Бо щойно вони повністю знімуть облогу, як Григорій Гуляницький вийде з обложеного міста і вдарить їм у тил. Отже, московитське військо розділиться щонайменше навпіл.

Утретє замислився Виговський, причому тепер мовчанка тривала найдовше. Нарешті зітхнув з полегшенням:

— Гаразд, пане генеральний писарю, переконав! Ох, який же хист маєш ти до різних хитромудрих витівок, скажу я тобі…

Немирич тільки-но хотів подякувати за похвали, як пан гетьман додав не надто тактовно:

— Але навіть такий розумака, як от ти, може втрапити в халепу. Приміром, із Гадяцькими статтями, що їх сейм безжально обкраяв, еге ж?..

Генеральний писар скривився так, немовби щойно кислиць об’ївся. Ще б пак! Він дуже пишався Гадяцькими статтями, укладеними минулої осені. Пишався не тільки тому, що у тих статтях був детально розписаний проект троїстої федеративної держави з Речі Посполитої, Великого князівства Литовського й Великого князівства Руського. Не тільки тим пишався, що Велике князівство Руське мало би стати провідним у цій троїстій федерації, а він, Юрій Немирич — канцлером Великого князівства Руського…

То лише оболонка, яку бачили всі, хто підписав Гадяцькі статті. Й тільки один Юрій Немирич бачив те, що було недоступне іншим: квінтесенцією як троїстої федерації, так і Великого князівства Руського мало би стати царство справедливості — втілена химера, за якою пан генеральний писар подумки ганявся протягом усього свідомого життя!

Саме на теренах колишньої Гетьманщини під дбайливим оком канцлера Немирича мали би бути ухвалені найсправедливіші у світі закони, яких світ ніколи не бачив. «Libertatem, Reverentia, Adiuva, Fratrum»[60] — ось під яким гаслом розквітнув би справжній рай на землі! З часом Велике князівство Руське почало би приваблювати з усіх усюд найкращих інтелектуалів, найвправніших ремісників, найпрацьовитіших людей. Маючи Велике князівство Руське (велике вже не тільки за титулуванням, але й за значенням серед народів світу) за взірець, почалось би перетворення решти країн.

Справжнє Боже Преображення світу!..

Для втілення цього грандіозного плану в життя не вистачало однієї лише дрібниці: Гадяцькі статті мали бути затверджені сеймом, наміченим на травень року 1659-го від Різдва Христового. Юрій з таким нетерпінням чекав травня, так щиро вірив в успіх своєї справи!..

…що реальність виявилася аж надто вбивчою. Пихаті польські магнати абсолютно не перейнялися ні запальною промовою пана генерального писаря, ані досконало-прекрасними з усіх точок зору Гадяцькими статтями. Й обкремсали їх до невпізнаності, повикидавши з тексту всі новації: і троїсту федерацію, і Велике князівство Руське, і канцлерську посаду. Коротше — геть усе, що наближало царство справедливості Божої на землі.