Утім, не все сталося, як гадалося. Лохвицю від московитів і справді вдалося звільнити, проте через невдалу облогу Зінькова успіхи армії Юрія Немирича у підсумку були зведені нанівець. Тож головне військо гетьмана Івана Виговського насамкінець повернулося на Правобережжя.

Оскільки остаточно вибити московитів з теренів Гетьманщини так і не вдалося, а цар московський Олексій Михайлович категорично відмовився визнавати денонсацію Переяславських статей, наслідки не забарилися. Навесні 1659 року кордони Гетьманщини перетнула 150-тисячна армія під проводом князя Олексія Трубецького…

Полковник Конотопський і наказний гетьман Сіверський Григорій Гуляницький разом із почтом уважно спостерігав за московитським табором, стоячи на міській стіні. Хоча якщо чесно, назвати цю споруду стіною було важкувато: крутий земляний вал з палісадом на гребені, перед валом — рівчак… ото й увесь захист міста! Коли величезна армія князя Олексія Трубецького отаборилася під тим нещастям, що вельми умовно можна було іменувати «стінами» Конотопа, Григорій Гуляницький пошкодував, що ніхто з його попередників так і не спромігся звести довкола містечка пристойні мури. Та хто ж знав, що все обернеться саме отак, а не інакше?!

Тепер же спробуй встояти проти багатотисячної орди московитів. Втішало єдине: недарма це місто Конотопом назвали. Околицями тут можна досить безборонно їздити лише влітку, коли спека підсушить землю. Зараз хоча дощів немає, проте після танення снігів земля все ще насичена вологою — і в околицях міста особливо не роз’їздишся! Бо раптом через болотистий грунт коні загрузнуть, не кажучи вже про гармати…

Гармати, гармати… Що московити роблять зараз із гарматами?

Гуляницький примружився й почав придивлятись до того, що коїлося на півдні — там, де отаборилися московити. Проте густий вранішній туман заважав огляду. Ну, якщо так, то розпочати гарматний обстріл вони поки що не в змозі. І треба дякувати Богові, що звів сьогодні на землю такий щільний туман! Бо від третіх півнів вже скільки часу проминуло, а й досі не видно анічогісінько.

З іншого ж боку…

Так, якщо під прикриттям туману вони раптом полізуть долати частокіл!..

Пан полковник нетерпляче переступив з ноги на ногу, навіть здійнявся навшпиньках, намагаючись розгледіти все, що відбувалося за стіною сірої імли, як раптом почув з-за плеча:

— От собачі душі! Моляться вони, чи мені це тільки здається?..

Озирнувшись, зрозумів, що сказав це один з вістових — молодий здоровань з його почту. А напевно, що моляться, собачі душі!!! І як він сам не дотумкав, що перед доброю битвою (якщо вона справді намічається сьогодні) належить як слід помолитися?! Вірно підмітив, молодець…

— Ти щось чуєш? — звернувся Гуляницький до козака-здорованя.

— Чую, пане, авжеж чую! — запевнив той. — Дячок там щось белькоче, причому і не по-нашому, й не по-польському.

— А по-московському ти розумієш?

— Досить кепсько…

— Хм-м-м…

Пан полковник прислухався, але тепер і йому здалося, що через завісу туману долинає тужливий спів диякона. Слів, щоправда, не розібрати, але ж саме у тому напрямі сховався за туманом московитський табір!

Щось надто рано вони сьогодні найперше богослужіння розпочали! Недарма це, ох, недарма…

— Так, тепер і я почув, — мовив Гуляницький. — А хто іще чує?

Козаки з його почту загомоніли наввипередки, підтверджуючи, що й їм чутно, як у таборі московитів диякон виспівує молитви.

— Ну, якщо так… тоді усі наші війська, що тільки в місті є, треба терміново на головній площі зібрати.

— Пане полковнику, то як ви гадаєте… — почав обережно молодий здоровань, який першим почув молитовний наспів московитського попа. Втім, Гуляницький лише грізно зиркнув на нього й наголосив:

— Про те я зараз думаю, що московський цар Олексій Михайлович стільки міст і містечок у Гетьманщині повипалював, стільки людей наших побив, що краще козакам на турецькій призьбі опинитися, ніж у московській хаті. Тож будемо битися, скільки сил вистачить. А про що іще думаю, зараз дізнаєшся не тільки ти один, але й усі інші. А для цього мерщій виводьте військо на центральну площу! Нумо, хутко!!! І щоб зайве не шумів ніхто, щоб тихо мені, тихо: адже повітря зараз сире, туман онде який стоїть — не варто московитам знати, що ми тут готуємось їх зустрічати…

Не минуло і півгодини, а пан полковник вже віддавав розпорядження окремим загонам. Це було зроблено дуже вчасно, бо на світанку, коли промені вранішнього сонця розігнали туман і розвиднілося остаточно, московити розпочали гарматний обстріл Конотопа — втім, не надто влучний. А ще через годину князь Олексій Трубецькой кинув своїх вояків на генеральний штурм.

Якби не застережливість Григорія Гуляницького, все могло би скінчитися значно гірше. Але козацькі загони встигли належним чином приготуватися до приступу жалюгідних міських укріплень, та й ядра московитських гармат не завдали великих ушкоджень ні дерев’яному палісаду, ані воротам. Тому хоча передовому загону супротивника і вдалося увірватись до міста, під вечір непроханих вояків все ж таки вибили назад, за земляну огорожу.

Нехай і з великими зусиллями, та все ж вибили…

У наступні дні (а потім і тижні) з невідомої причини князь Трубецькой до генеральних штурмів більше не вдавався, обмежившись переважно неприцільними гарматними обстрілами «по площах». Якщо ж і ставалися сутички, то тільки коли козаки самі виходили з-за міських воріт — як вони жартували, щоб трохи «розім’яти затерплі рученьки-ніженьки».

— Отже, кажеш, немає зараз князя Трубецького тут, під Конотопом?

— Немає, присягаюсь, як на сповіді, що немає!

— А чи не брешеш ти часом, воєводо?!

— Як можна, ваше…

— А чим заприсягнешся?

— Та хоч би власною головою, ваше!.. ваша милість!..

— Н-ну!..

Виговський замахнувся на бранця, той різко відсахнувся. Та в цю мить Немирич, який сидів упівоберта до ясновельможного, моргнув правим оком: мовляв, годі з цим, далі діяти треба, як домовилися!

Пан гетьман хрипко ревонув: «И-и-их!!!» — доволі натурально вдавши роздратування, й мовив, підпустивши в голос розчаровані нотки:

— Шкода, сил для наступу у нас бракує, інакше я так погнав би звідси усіх вас, клятих собацюр недорізаних, що з ваших черев би на скаку чи на бігу усі тельбухи повипадали б разом з усім лайном вашим!..

— Ясновельможний, а якщо послати по допомогу… — з удаваною лагідністю заговорив Немирич і знов моргнув правим оком. Виговський миттю вибухнув новим криком:

— Та де ту допомогу візьмеш, га?! Де?!

— Ну, може, вістових послати по найближчих містечках та селах, щоб посполитих вони підняли…

– І це після того, як ми торік дейнек шаблями провчили?!

— Ну, може, хоч би хтось зголоситься!..

— И-и-их!!!

Виговський скочив з місця, пройшовся туди-сюди по хаті, потім зупинився і спитав Немирича:

– І коли ж ми нових дейнек назбираємо, як гадаєш?!

— Гадаю, ясновельможний, що днів зо два на це витратити доведеться. А можливо, і всі три.

Гетьман знов походив по хаті, потім зупинився просто перед Немиричем, різко рубонув рукою повітря й вигукнув:

— Гаразд, хай буде, як ти кажеш! За два дні назбираємо дейнек, а на третій нападемо на княжі війська, доки Трубецького з ними немає.

— Це мудре рішення, ясновельможний.

— Ну що ж, тоді так і вчинимо.

Далі звернувся до бранця:

— Цікаво було б дізнатися, повернеться князь Трубецькой через три дні чи не повернеться… Що про це думаєш, воєводо?

— Та звідки мені знати…

— А як гадаєш?

— Не знаю, ваше… ваша милість.