Далі — молочні ряди, заставлені мисками й горщиками з білосніжним молоком, вершками, сирами.

Ковбасні ряди: смачні низки і кільця, тельбухи й величезні окости, язики й голови викладені акуратними рядками. А сало, смачнюще сало!.. При одному лише погляді на нього аж слинка тече! Свіже, солоне, прокопчене в червоному або чорному перці, або з часничком… Ошатно вдягнені пишногруді селянки голосно підкликали покупців, ненав’язливо демонструючи себе і свій товар. Як же у такої красуні та й не скуштувати шматочків смачненької ковбаски, спритно відрізаний спеціально для тебе на пробу, а потім не замислюючись купити у неї пару кавалків шинки або ж кільце домашньої кров’янки!..

От саме у цьому веселому місці до полковника Цецюри і причепився, немовби той кліщ, цей брудний обірванець-прочанин Методій — високий і худий пройдисвіт з невеличкою торбинкою за плечима. І згинався він під вагою цієї торбинки, начебто верба плакуча над водою. А що вже про себе тільки не розповідав!.. Вірніше, говорив звичайні речі, але як дивно!.. Мова його нагадувала доповідь професійного вояка: чітка, з усіма подробицями…

Чим довше прочанин ходив за Цецюрою, тим краще пан полковник розумів, чому Методій приліпився саме до нього, а не до якоїсь особи духовного звання Михайлівської церкви[64]. Прочанин пояснював свою причепливість досить просто: мовляв, чув від людей, що Тиміш Цецюра родом з Валахії — от і вирішив дізнатися, як у тих далеких землях справи зі святими місцями?..

Зрештою, Цецюрі набридли нудотні просторікування прочанина, і він мовив доволі сухо:

– І все ж таки скажи, людино Божа, чому мені спокою не даєш?

— Я хотів довідатися у вас, пане полковнику, про Верзерештський монастир[65]…

— Щось я не чув про цей монастир, — спокійно парирував Тиміш.

— Ти не чув, пане полковнику, зате я нещодавно побував на руїнах славетного Верзерештського монастиря, тоді…

— Тоді скажи мені нарешті правду, чоловіче Божий.

Прочанин посміхнувся якось дивно, зміряв пана полковника оцінюючим поглядом і заговорив набагато тихіше, майже зашепотів:

— Отже, розкусив ти мене. Що ж, Тимофію, привіт тобі від дяка Дементія Миновича…

Різким жестом Тиміш наказав йому замовкнути, швидко озирнувся (чи немає поблизу випадкових перехожих) і мотнув головою:

— Підемо до мене.

По дорозі думав, що відтоді, як государ московський Олексій Михайлович заснував Приказ таємних справ[66], багато чого в його, Тимоша Цецюри, службі перемінилося. І тим виразніше зміни відчулися, коли після нетривалого керівництва Федора Ртищева на посаду дяка повернувся фактичний засновник Приказу — Дементій Минович Башмаков[67]. Суворішими порядки стали, відчутно суворішими. І «гостей» з Москви з різними завданнями частіше надсилати стали. Зате легенди посланців, взагалі-то призначені для сторонніх вух, дотепер складаються не надто правдоподібно, деякі речі на ходу виправляти й доопрацьовувати доводиться. І це погано, так працювати зовсім не годиться!..

— До чого було влаштовувати всю цю виставу? — досить різко запитав Цецюра в удаваного прочанина, коли вони закрилися вдвох у світлиці будинку пана полковника.

— А що ж ти хотів, Тимофію Ярмоловичу? — здивувався Методій, стомлено опускаючись на лаву біля стіни. — От тільки уяви на хвилинку: з’явилася в Переяславі людина Божа, яка з далеких земель прийшла. До справ війни й держави мандрівник цей жодним чином причетний не був — проте відразу ж прийшов до переяславського полковника Тимоша Цецюри, усамітнився з ним і довго про щось говорив… Скажи, хіба ж це не підозріло?

Пан полковник замислено промовчав, а удаваний прочанин закінчив:

— Отож бо, що підозріло, і навіть дуже! А коли я за тобою походив півдня в усіх на очах, то люди запам’ятають зовсім інше: прийшов до Переяслава із Замосковного краю чоловік Божий, дізнався від людей, що полковник Цецюра родом із Цецори, що в землі Валаській. Після чого уїдливий прочанин за паном полковником цілий день увивався і настільки зворушив пана полковника розповідями про рідні місця, що той прийняв мандрівника у власній оселі. І ніхто нічого не запідозрить щодо нашої зустрічі.

Обміркувавши почуте, господар будинку нарешті відповів:

— Що ж, мабуть, ти маєш рацію, Методію… чоловік ти Божий, посланець Приказу таємних справ. Викладай же, із чим насправді з’явився, а потім вже й повечеряємо. Ти за день зголоднів, мабуть?

— Зголоднів, не без цього, — погодився прочанин. — Але є справа важливіша, тому спочатку розберемося з дорученням Дементія Миновича.

Із цими словами він зняв шитий пас, уважно пошукав непримітну нитку, надірвав її в певному місці й витягнув пергаментну цидулку.

— Ось, почитай оце, а я відпочину трохи.

Поки Цецюра уважно вивчав депешу, час від часу перевертаючи її, мугикаючи й посміхаючись, Методій ліг на лаву, поклав під голову торбинку, з насолодою витягнувся і прикрив очі.

— Що тут скажеш?.. Справді, настільки складну справу мені доручають уперше, — мовив пан полковник, закінчивши читання.

— Зате, Тимофію Ярмоловичу, й винагорода щедра, і слава вічна тобі забезпечена, можеш не сумніватися.

Методій відкрив очі, знову сів на лаві й, витримавши невеличку паузу, з легкою урочистістю в голосі прорік:

— Головне, щоб нинішній гетьман Іван Виговський влади зрікся.

— Що-о-о?! — Цецюра навіть відсахнувся від несподіванки.

— Стривай, Тимофію Ярмоловичу, не гарячкуй. Власне кажучи, що тобі зробити потрібно, у прочитаній тобою вказівці повністю й докладно розписано. Та й Дементій Минович, мабуть, не дурень, щоб доручати тобі речі нездійсненні. Хіба не так? У нас там, у Приказі, як відомо, все дуже добре обмірковується, перш ніж на папері викладатиметься… Усунення ж гетьмана стане неодмінним результатом твоїх дій. Скинути Виговського — це наша загальна мета, й заради її досягнення…

— Ні, гетьман від влади зараз не відмовиться, нереально це! — махнув рукою Цецюра. — Виговський тільки-но армії Трубецького, Ромодановського й інших князів ущент розгромив, облогу з Конотопа зняв. Про нього по всій Гетьманщині зараз така слава котиться, що…

— Але й ворогів, і заздрісників у Виговського теж чимало. По-перше, далеко не всі задоволені тим, що гетьман Переяславські статті скасував і з царством Московським відносини порвав. Давай порахуємо: це раз.

Уявний прочанин витягнув уперед розчепірену жилаву п’ятірню й загнув один палець.

— По-друге, Виговський вже надто високо злетів. Навіть поляки почали замислюватися, а чи потрібна взагалі Гетьманщина?! Вони хочуть бачити на чолі козацької держави людину слабку, безвільну. Отже, вважай: два.

Він загнув другий палець.

— Далі, нинішній гетьман заходився активно перетягувати на свій бік колишню шляхту. Зрозуміло, при цьому шляхетські привілеї вписуються в чинну систему законів Гетьманщини. Важливо зрозуміти, що тим козарлюгам, які тільки вчора з панами на смерть рубалися, сьогодні не надто подобається опинитися з ними в одній запряжці. Отже, вважай: три.

Після цих слів був загнутий третій палець.

– І нарешті, у Виговського з’явився надійний помічник і порадник: Юрій Немирич. Ти, Тимофію Ярмоловичу, недавно повідомив нам, що саме він брав діяльну участь у розробці плану, що дозволив Виговському зняти облогу з Конотопа. Адже так?

— Так, Методію. Все так і є.

— А раніше той-таки Немирич підготував текст Гадяцьких статей, у яких окреслив ідею триєдиної федерації на чолі з Великим князівством Руським — тобто, з нинішньою Гетьманщиною. Подейкують, нібито тепер без цього Немирича гетьман Виговський і кроку ступити не може. Так?

— Саме так.

– І взагалі, незважаючи на шляхетське походження, Юрій Немирич таки зумів зробитися не тільки найвідданішим радником гетьмана Виговського, але й у верхівку козацької старшини втертися.