Методій загнув четвертий палець і пояснив:

— Тому прибравши Юрія Немирича, можна усунути й самого Виговського. І це має стати своєрідним сигналом для решти козаків: необхідно очистити лави козацької старшини від тих панів магнатів, які примазалися до вас, учорашніх бунтівників!

Отже, Тимофію Ярмоловичу, можеш тільки уявити, наскільки величезна і приємна винагорода на тебе чекає. Як не зумієш впоратися із завданням, то й без тебе впораються, бо охочі отримати величезні почесті знайдуться!

Методій загнув останній палець, стиснув міцно кулак, повертів ним перед носом Цецюри й додав:

— Генеральний писар — це не гетьман, його дістати значно легше. Тому, Тимофію Ярмоловичу, дій, як тобі діяти велено. До речі, ми окремо попрацюємо з деякими козацькими отаманами, і найближчим часом Виговського очікує досить неприємний сюрприз[68]… І він здасться. А якщо гетьманом стане інша людина, а не Виговський…

— А хто тоді? — не втримався від запитання Цецюра. Однак Методій поспішив охолодити його допитливість:

— Не наша з тобою це турбота, Тимофію Ярмоловичу. А оце тобі на допомогу, — тримай-но…

Удаваний прочанин встав з лави, шаркаючи по підлозі стомленими ногами, дбайливо узяв із лави брудну, потерту в далеких мандрах торбинку, витяг з неї полотняний мішечок, і з кректанням опустив на коліна пану полковнику.

— Ох, і втомився ж я, Тимофію Ярмоловичу, доки тягар отакий сюди на горбу пер! Але що ж поробиш, якщо служба така?.. Однак, слава Богові, муки мої тепер не будуть даремними. Це тобі згодиться, щоб людисьок на бунт підбити. Людці на таку приманку дуже й дуже ласі, сам знаєш.

Коли Цецюра розірвав мотузку, якою був зав’язаний мішечок, з нього просто на підлогу посипалися срібні монети…

Літо було тривожним. Одне лихо змінювалося іншим: після справжньої навали на посіви незліченних полчищ сарани настала просто небувала посуха. І начебто цього було мало, то ще й конокради примудрилися викрасти кількох кобилиць просто з-під носа дозорців місцевого гарнізону!

Однак на початку серпня почалося таке, що всі попередні лиха здалися справжніми дрібницями. Після кількох випадків зникнення худоби зникли двоє здорових чоловіків! Невдовзі по тому в сусідньому лісі були виявлені розідрані на клапті овечі шкури, а потім і задушені люди із рваними ранами на шиї. Це неабияк розбурхало всю околицю, особливо непокоїлися селяни.

— Не звірині це зуби, ох, ніякі не звірині! — бідкалися старожили. — Чи не відьма завелася в тутешній місцевості часом? Або може, перевертень-вовкулака бешкетує, худобу ріже, людей убиває?..

Смертельно перелякані селяни майже перестали ходити в ліси за грибами і ягодами, силець і капканів ніхто не ставив. З огляду на бідний врожай могло дійти до чогось гіршого.

Серед інших, останні події дуже погано позначилися на Остапі — одному з місцевих жителів. Пристаркувата матінка благала сина не ходити по лісах: мовляв, якось перебудемо, тільки б хлопець собою не ризикував… Звісно, він пообіцяв, однак слова свого не дотримав. Адже у голодні часи обирати не доводиться. Тому, прихопивши лук зі стрілами, він потайки ходив за дичиною. Та й спокійніше в лісі з луком… хоча він — не шабля й навіть не рушниця, ясна річ. Але все-таки бодай щось! А для полювання на невелику дичину — взагалі річ незамінна.

Якось вже ближче до вечора занесло Остапа на невеличке болотце. А тут на волохатих купинах, як не дивно, безліч грибів і ягід уродилося — просто гріх не зібрати! Окрім того, стара матінка дуже просила синочка принести їй принагідно звіробою. І цього разу повертаючися з болота через ліс, на невеликій галявинці Остап помітив заповітні жовті квіти. Як же він міг не зібрати їх для старенької матусі?..

Відчуття тривоги з’явилося в душі не одразу. Спочатку стишився пташиний гомін, потім пискнула самотня синиця… хруснула гілка… крекнула качка на далекому болоті… цвіркнула сорока, зареготала на весь ліс наполохана сойка і також замовкла… Що б це могло означати?!

Остап нічого не обмірковував, просто зібраний звіробій та кошик із грибами й ягодами опинилися на землі, тоді як руки вже самі собою тягнулися за тугим луком… Ще б пак: недарма ж старі мудрі люди подейкують, буцімто страшний звір в їхніх місцях з’явився — людей вбиває, але не їсть! Кров людська таким тварюкам потрібна, щоб вижити: нею перевертні рани свої мерзенні лікують…

Ліс останнім часом став небезпечним. Краще послухав би він матінку і не ходив куди не треба. Тим паче, проти ночі… Але тепер тікати пізно. Остап відчував: звір десь поблизу! Доводилося просто чекати…

Доки тривало очікування, юнак навіть про час забув. Між тим вогненний диск сонця торкнувся верхівок гіллястих дерев, пірнув за обрій і зник. У темряві, що наступила, усе зникло, розчинилося, вже не було видно навіть жовтих зірочок звіробою, яскраво-червоних ягід і білих ніжок товстеньких боровичків, що лежали просто перед Остапом. А він, зачаївшись, усе слухав, слухав… І чув не шелестіння вітерцю в гілках молодих дубів, а тільки тріскотіння гілок, що ламалися, і гучний подих звіра, що повільно наближається.

А можливо, і не одного…

Чудовисько просувалося необережно, проте упевнено. Причому прямувало просто до болота. Можливо, почуло присутність принишклого Остапа?! Може, його крівці захотіло скуштувати?! Ну, тоді нехай стріли скуштує: матінка кожну з них заговорила…

Шкода, звіра дотепер не видно! Йде він якось дивно. Може, поранений?..

Судячи зі звуків, чудовисько продовжувало наближатися. Тепер вже не тільки слух, але й зір в Остапа також загострився, тоді він почав розрізняти розмиті тіні в густому тумані. Руки напружилися, тятива лука натяглася… От-от стріла свою смертоносну пісню просвистить!..

Але тут на небі з’явився місяць, одна за іншою почали спалахувати зірки. Поступово зовсім розвиднілося… і виявилося, що ніякого звіра зовсім не було! Зовсім не звір це і не звірина зграя — цілий загін людей пробирався крізь ліщину!!!

Остапове серце забилося рівно, він розслабився, прибрав стрілу, тятиву лука відпустив. Недалеко перед ним із заростей ліщини виринув один чоловік, потім другий, третій… Юнак навіть перехрестився з радощів: «Ух! Слава Господу! З людьми можна спільну мову знайти, тим паче з такими».

Незнайомці були всі як один ставними й високими — на голову вищими від Остапа, ширшими у плечах. Молоді й недосвідчені, а тому безпечні. Справді, чув він їх вже давно, трохи пізніше помітив, вони ж його не бачили дотепер, на відстані десятка кроків — усе в землю вдивлялися, нібито шукали чогось. Вдягнені смішно: сорочки з косим коміром, штани куці, взуті бозна у що, на головах чи то млинці, чи то вареники якісь. У кожного на плечах невеликий мішок, чоботи нові за спиною висять, у руках замість зброї — сокири, вила, коси й важелезні дрючки. Говірка дивна, наполовину незрозуміла… Сперечаються чи то через овець, чи то людей… Усе якогось Вєділова та Башмакова згадують… Скільки ж їх тут?! Напевно, десяток або десь близько того… Інші, мабуть, за цими позаду лісом плутають…

Остап вирішив, що треба якнайшвидше бігти в гарнізон і пана полковника повідомити про чужинців, що переховуються в лісі!

Або…

Руки немовби самі собою, незалежно від його волі повернули стрілу назад на лук, щосили натягнули тятиву. Потім повільно відпустили. Натягнули — відпустили. Натягнули — відпустили…

Остап дуже хотів негайно ж випустити в чужинців кілька стріл, щоб одразу, на цьому самому місці покласти незваних гостей мертвими. Однак він вагався, вчасно згадавши настанову покійного батька: «Негоже, синку, грати людським життям, навіть якщо це життя злодія й убивці! Не по-людському це». Тому почекавши, доки чужинці пройдуть повз нього і заберуться геть, юнак знов повернув стрілу назад у сагайдак, підібрав звіробій, кошик із грибами й ягодами та крадькома подався у напрямі Переяслава.