– А куди ти їхала? – спитав Кай, коли вони повільно тяглися в пробці вже у середмісті.

– Мені треба було знайти одну людину, – сказала Соня, ухиляючись від довгої розповіді.

– А тепер не треба?

– Тепер можна пізніше, – сказала Соня скоріше собі, аніж Каєві. – Тепер треба знайти Пороха і Пуха, переконатися, чи все у них гаразд.

– Добре, – сказав Кай. – Знайдемо, а потім я покажу тобі дракона.

Дракона Соня бачила і сама. Він стояв на набережній Вісли, металевий, стрункий, випускаючи з рота полум’я для туристів кожну годину. Останнім часом полум’я стали економити, тож для того, аби дракон що-небудь випустив, треба було попередньо відправити смс на спеціальний номер.

Кай засміявся.

– Цього всі бачили, – сказав він.

Готель, де вони зупинилися, стояв біля ріки. Вікна їхніх кімнат виходили в саме небо, Соня трошки пороздивлялася мости, а за ними зелені пагорби, колишні промзони і теперішні промзони, фабрики, новобудови, елеватор, потім старі передмістя, де в зелені ховалися велетенські вілли. З іншого вікна Соня пороздивлялася дахи старого міста, вулички, шпилі костелів і навіть трошки королівського замку.

– Коли живеш високо, – сказав Кай, – здається, ніби все довкола твоє. Або принаймні близьке й осяжне. Тому я завжди займаю останні поверхи.

– І все довкола твоє? – спитала Соня.

– Точно. Тобі подобається?

Соня засміялася. Їй все подобалося.

Сурмач на вежі заграв свою сумну коротку мелодію до всіх сторін, сонце спускалося нижче й нижче, скочувалося до пагорбів за рікою, довколишні будинки довгими тінями стікали на центральну площу. Самотній йог в індійському халаті і чалмі висів у повітрі, спираючись на посох, над пошарпаним килимком, втупивши очі кудись в одну точку, – нікому не було до йога ніякого діла. Соня бачила його тут щоразу, коли їй траплялося заїжджати до міста. Як і всі, вона була переконана, що йога тримає в повітрі міцна металева рама, прикріплена до посоха, а пошарпаний килимок насправді – опора, по якій розподілено вагу. Кай розповів, що якось увечері бачив, як зневірений йог встає і прямує додому, крокуючи в повітрі, без ніякої рами, а килимок тягнеться за ним, ніби змучений пес, котрий проситься на руки. Не вірити Каєві підстав у Соні не було, тому весь дріб’язок з кишень вона висипала йогові на килимок.

– Не це йому треба, – засміявся Кай.

– А що? – спитала Соня. Кай показав очима в інший кінець площі. Там молода повновида дівчина з відром видувала за допомогою двох патиків, сполучених звичайними шнурівками, велетенські мильні бульбашки. Зграя дітей довкола неї вищала від захоплення назустріч кожній новій бульбашці, дорослі удавали, що стоять там, чекаючи на малечу, затамовували подих і – ніде правди діти, – з нагоди особливо великих бульбашок верещали також. Всі підстрибували та плескали в долоні. Дівчина вибрала найменшого білявого хлопчика і майстерно надула бульбашку так, що він опинився всередині неї. Бульбашка підняла його над землею, але коли почала віддалятися, дівчина хвацько проткнула її патичками, підхопила на руки ошелешеного малого і повернула його на місце. Діти і дорослі голосно видихнули і знову заверещали.

– Не можна заслужити любов й увагу, просто сидячи на одному місці, – зробила висновок Соня. – Навіть якщо ти висиш у повітрі, що в принципі уже робить тебе особливим. Ніхто нікого не любить за те, що хтось там особливий.

– А за що? – зацікавлено спитав Кай.

– Просто так, – сказала Соня. – Або хоча б за мильні бульбашки.

Вбрані у театральні лакейські шати або в шляхетні сукні, виснажені візниці напували не менш виснажених коней, запряжених у розкішні урочисті карети, але туристів на площі майже не залишилося, тільки голуби, тіні веж і аміачний сморід конячої сечі, продавці яскравих льодяників, магнітів на холодильник, йог зі своїм килимком і дівчина з бульбашками і своєю гучною аудиторією. Кельнери потроху почали прибирати крісла і скатертини з літніх терас.

– Що б ти зараз робив, якби був гомосексуалістом? – спитала Соня.

– Шукав би інших гомосексуалістів.

– Ми, в принципі, це і так робимо, – сказала Соня.

– Це ні про що не свідчить! – наполягав Кай, і вони сміялися.

Втім, у ресторанах, клубах, барах та інших вечірніх закладах культури й дозвілля Пуха і Пороха не було. Вони знайшли багато інших гомосексуалістів, багато струнких красивих юнаків, багато українців, кількох трубачів, птахолюбів, студентів економічного факультету й одного Женю-москвича, – але не Пороха з Пухом.

– Є у них телефон? – питав Кай, замовляючи в черговому напівпідвалі з гучною музикою і миготливим світлом, котрий на око так пасував би двом новоприбулим гомосексуалістам, кольорові коктейлі собі і Соні.

– Є! – впевнено відповідала Соня.

– Так давай їм подзвонимо, – казав Кай.

– Тобі погано? – питала Соня.

– Мені дуже добре, – відповідав він.

– Ну от і добре, – говорила Соня. – Все одно я не знаю їхніх номерів.

Подумки Соня пообіцяла собі, що п’є алкоголь востаннє. Що від одного разу нічого не станеться. Що вона цілком могла би все ще не знати про вагітність, і отже, напитися просто так, і що це, безумовно, і відбувається з усіма вагітними людьми, поки вони не знають, що вони вагітні. Іншими словами, ще десь між другим і третім клубом Соня швидко домовилася із собою й перестала відчувати докори сумління.

– Де дракон? – голосно запитувала Соня, дзвінкий її голос розлітався над водою, як срібний пил. На темній річці спали білими кубельцями лебеді, загорнувши довгі шиї і сховавши голови попід крилами.

– Спить, – сміявся Кай, підтримуючи її за талію. Соня була безнадійно п’яна. Вони йшли через якийсь нескінченний міст.

Соня все думала про те, як він дивився на неї, коли у внутрішньому подвір’ї котрогось з останніх відвіданих клубів вона танцювала танго з чорним гнучким студентом-медиком. Довга спідниця оповивала її струнке тіло, волосся обтікало тонкі ключиці, лікті здіймалися, долоні міцно і вчасно лягали в рожеві долоні сильного темношкірого партнера по танцю, – і Кай дивився так, як тільки й слід було дивитися на Соню: з безумовним захопленням всією тією радістю, всім життям, котре вона в собі носила. Коли вони закінчили танець, Кай взяв її за руку й повів геть. Усе було так добре, як тільки може бути, коли хтось, кому віриш, бере тебе за руку й веде, впевнено, знаючи куди.

– Щоби побачити дракона, треба вірити, – казав Кай. Вони минули річку й ішли тепер темними кварталами, серед дерев і сонних будинків.

– Я тобі вірю, – казала Соня.

– Буде важко, – казав Кай. – Треба піднятися на пагорб.

Пагорб височів десь попереду, залитий небесним світлом, на самій вершині одиноко стирчало велике кучеряве дерево.

– Не буде важко. З тобою взагалі не важко, з тобою завжди все просто. Правда ж? – питала Соня.

– Правда, – погоджувався Кай.

– Чому тоді ти сам? – питала Соня.

– Я не сам, – казав Кай. – Яз тобою.

Це було саме те, що Соні потрібно було почути. Де би не були Пух із Порохом, котрим так розходилося на тому щоби за будь-яку ціну залишатися разом, кого б не любив і не оберігав Сонин батько замість неї всі ці роки, що би собі не думав Луї у своєму Ліллі, – тепер із Сонею хтось був, хто був зовсім, безроздільно тільки з нею. І це був Кай, такий красивий, такий вдалий, такий легкий, він розповідав історію про дракона, котрий чи то заснував, чи то зруйнував місто, чи спершу одне, а потім інше, і тягнув Соню за руку вгору, до самотнього дерева, несучи її босоніжки і ступаючи твердо по траві, попри стежку. Десь за пагорбом, казав Кай, були болота й озера, а на дні озер – штучний концтабір.

– Як це – штучний? – питала Соня.

– Його збудували для зйомок фільму. Справжній був не тут. Вони збудували бараки, газові камери, їдальні, катівні і навіть дороги, вимощені нагробками з єврейських кладовищ.

– Справжніми? – уточнювала Соня.