– Не знаю, – чесно казав Кай. – Але в кіно виглядали як справжні. Деякі євреї, що приїжджали сюди багато років по тому, помирали від страху – так все виглядало чесно. Є в цьому якась невідворотність – вижити в справжньому концтаборі, щоби померти потім у бутафорському.

– Ми ж не євреї, ми не помремо від страху, там, на пагорбі, над озерами, коли побачимо дракона? – питала Соня.

– Ні, ми не євреї, і тому ми взагалі ніколи не помремо, – казав Кай. Соня думала так само.

На пагорбі під деревом було прохолодно. З одного боку в жовтому мареві електричного світла лежало місто, виплюскуючись вгору вежами замків, костелів і гострими дахами, з іншого – і правда були озера, там шепотіла осока і стирчали над водою залишки декорацій. В осоці жили качки, а під качками – дрібні міські риби, ніби душі мертвих євреїв – мертвих не по-справжньому, а тільки для кіно.

– А тепер? – спитала Соня.

– Тепер треба вірити, – сказав Кай і потягнув її на траву. Вони розвалилися в росі, забувши євреїв і роздивляючись місто.

– Довго треба вірити? – спитала Соня.

– Вірити треба завжди, – повчально сказав Кай.

– У тебе ж немає дружини, сім’ї, нічого такого? – спитала Соня.

– Немає нічого такого, – відповів Кай.

– Добре, – сказала Соня.

– Думаєш, це аж так добре? – раптом серйозно спитав він.

«Він самотній, – здогадалася Соня, – такий чудовий і такий самотній. Як добре, що ми зустрілися. Треба швидко його поцілувати».

Але Кай поцілував її сам.

Вологий одяг знімався смішно, зі складнощами. Але Соня була наполеглива, і Кай був наполегливий, і Соня була нетерпляча, а Кай був ніжний, і Соня була легка і гнучка, а Кай сильний і гарячий, і обоє були п’яні – тож роса на траві нагрівалася від самого дотику, коли вони каталися по землі, чи то змагаючись, чи то поглинаючи одне одного, і змішувалася з потом, і з видихами, і з їхньою вологою, і Соні здавалося, що вона розчиняється в повітрі, коли кінчає, і що розчиняється в Каєві, а Кай розчиняється в ній, і потім від глибоких видихів, і від усієї цієї води, трави і ночі, і такого літа розривалося серце, і стискалися обійми, і губи знаходили теплі, пульсуючі, особливо чутливі ділянки шкіри, і все починалося знову.

А коли трошки розвиднілося й вони зовсім втомилися і дещо протверезіли, а роса й волога почали випаровуватися остаточно, коли очі злипалися, а невидимі птахи, прокидаючись, заворушилися в гілках дерева над ними, Кай сказав:

– Дивися.

І Соня побачила. Далеко за містом, згорнувшись, ніби кіт, спав великий червоний дракон, округлий краєчок його спини висунувся над дахами і шпилями, серед хмар, у передсвітанковому серпанку спина дракона випромінювала тепло і світло й поволі більшала – дракон глибоко вдихав, вдих його був довгий, безкінечно довгий, Соня вмостилася поближче до Кая, прикрившись від драконового світла неосяжними тканинами довгої спідниці, і солодко заснула.

Однією з улюблених Сониних справ було повертатися додому зранку, коли всі йдуть охайні, по своїх справах, пахнуть душем і не знають, де ти був і як тобі було там добре. Місто повнилося велосипедними дзвінками і шелестом шин, телефонними розмовами на ходу і кроками, кроками – був робочий день. Кай тримав Соню за руку. Завжди, коли щось таке починалося, Соні було дуже страшно – що нічого не вийде; що її ошукають; що її покинуть; що її не любитимуть; що розлюбить вона; врешті, що не буде весело – особливо вона завжди боялася чомусь, що не буде весело. І це при тому, що завжди все виходило так добре, як тільки можна, – починалося пристрасно, тривало бурхливо і закінчувалося взаємно. Тільки в історії з Луї Соня зрозуміла врешті, чого було слід насправді боятися: отієї порожнечі, котра настає потім, по всьому.

Неможливості почувати себе… хоч якось почувати себе, неможливості себе відчувати. З Каєм нічого такого не буде – Соня знала. Страху не сталося. Соня перевірила це, як її вчили в дитинстві – заплющила очі й просто йшла поруч з Каєм, не пускаючи його руки, – підтвердження, звісно, таке собі, але Соня чесно в нього вірила, як зазвичай довго і болісно вірять у те, чого навчилися в дитинстві.

– Ти що, знову спиш і дивишся оленів? – підстьобував її Кай.

– Ні, я перевіряю, – казала Соня.

– Мене? – питав він.

– Себе, – чесно відповідала вона.

У готелі на них чекав пізній калорійний сніданок.

– А я малюю, – сказала Соня Каєві за їжею. Їй хотілося, щоби він знав про неї все, але починати вона вирішила з найкращого.

– Що? – спитав він.

– Ілюстрації для різного. Для журналів, проектів. І іноді картини.

– А ікони? – спитав несподівано Кай. – Ти малюєш ікони?

– Ікони? – Соня засміялася. – Ні, але іноді іконки. Знаєш, коли замовляють дизайн для програмних додатків на телефон, чи щось таке.

– По-моєму, люди більше люблять ікони, – сказав Кай.

– Як які люди, – сказала Соня.

– Люди, котрі шукають спасіння. Або люди, котрі шукають сенсу. Чи себе. Чи Бога. Чи просто ті, хто шукає когось, до кого можна промовляти пошепки, коли немає насправді до кого промовляти. Кого ти, до речі, шукала? До того, як ми стали шукати гомосексуалістів.

І отже, треба було розповідати Каєві правду. Про батька, любов і бабки, про вагітність і дитину, котра от прямо зараз, невидима, невідчутна, сидить у ній і наближається за розмірами до великої квасолини, про чоловіка-голуба, вечірку в лісі, про Луї, і ще хто знає, що треба було розповідати Каєві, – Соня ж ніколи не обманювала, а якщо обманювала, то завжди поверталася і казала правду. Їй так було простіше. Нічого не було для Соні гіршого, ніж розуміти, що ти обдурив когось, і падати, падати, падати в цю яму зневаги до себе самої. Етері казала: це слабкість і отруйна душевна лінь, але де була та Етері. Соня зважила все, що вона думала, і також те, що казала Етері, і сказала правду.

– Мені треба в туалет, – сказала вона.

– Я зустріла чоловіка, – сказала Соня. Настя, Катя і Етері дивилися на неї з екрана телефона як живі. Тобто вони й були живі – просто дуже далеко.

– Він тебе кохає? – спитала Настя.

– Він іноземець? – спитала Катя.

– Знову? – спитала Етері.

– Що мені йому сказати? – запитувала Соня. – Я ж вагітна, це саме собою не пройде. У нас все тільки починається, звісно, але я йому так вірю.

– А він тобі? – Етері відповідь знала.

– А він – мені.

– А дарма, – сказала Етері.

Соня сиділа в готельному туалеті, ніби отут все і мало вирішитися – раз і назавжди.

– Що за один? – спитала Етері. – Розказуй.

І Соня все розповіла.

– Він, мабуть, гарний? – сказала Настя, коли Соня закінчила розповідь.

– Так, а чим він займається, я не зрозуміла, – сказала Катя.

– Ти нормальна? – спитала Етері.

Все, що вона сказала потім, Соня знала і без неї. Що він навіть не назвав свого справжнього імені. Що він, можливо, вдвічі за неї старший. Що неясно, чи він безпечний. Чи він усе-таки сам. Чи машина не крадена. Чи в нього правда є громадянство. Чи його не розшукує поліція. Чи він, зрештою, все ще там, за сніданком, поки Соня сидить у туалеті і говорить по телефону.

– Припини, – попросила Соня. Настя плакала. Катя тактовно мовчала.

– Ти знаєш, що найгірше? – сказала Етері. – Зовсім не всі ці неприємні ймовірності. Найгірше, що він дійсно поводиться, як хлопчик Кай. Підібрав на дорозі дівчину, посварив її з друзями, привіз до готелю, поїхав з нею невідомо куди й невідомо навіщо, напився, переспав і їсть сніданок!

– Чому не можна їсти сніданок? – обурилася Соня.

– Соню, – сказала Етері, – твоє життя було досконалим у своїй легковажності. Все, що ставалося з тобою, ставалося саме собою й без твоєї активної участі, і це було добре. Але – до слушного часу. Цей час закінчується. Ти вагітна. Це, як ти вірно зауважила, саме не пройде, а якщо пройде – то тільки гірше буде.

– Чому це так тебе обходить? – спитала Соня.