– Якось це безнадійно, – сказала Соня, – якщо ти вимріяв чудо, а його не існує – за що тоді платити? Тобто як тоді взагалі жити?

– Немає такого чуда, – сказав спокійно Кай. – Все, що хтось вигадав, уже існує. Особливо якщо це чудо.

Він усадовив Соню в фіолетову траву поруч із собою і почав розповідати.

– Один дуже нещасний, старий і упосліджений чоловік…

– У Катовіце?

– У Катовіце. Розповідав мені роками про чудо, котре мало з ним статися. Я думав, він псих. Усі заробітчани думали, що він псих, але він був і без того такий упосліджений, що ніхто на це особливо не зважав. Він мав одного ранку випити козячого молока і стати добрим псом. Я роками про це слухав, уяви. Можна самому стати від цього добрим псом або принаймні психом. Чоловік той поїхав на заробітки від родини дуже давно, родина його забула, а на заробітках він покалічився, й життя доброго пса, очевидно, видавалося йому значно кращим за його власне, що в принципі недалеко було від правди. Коли я прочитав про бабу, котра живе під Тирасполем і в якої зникли безвісти сліпий чоловік і горбатий син, мені чомусь довго не давала спокою фотографія – кольорова, така вся з доброго польского журналу – вгодована баба зовсім не була в жалобі, вона сиділа коло бідної побіленої хати, дивилася в камеру ніби навіть зухвало, а в ногах у неї лежали два добрих пси – не знаю, як пояснити, але було якось одразу ясно, що от це саме вони і є – добрі пси. Я знайшов бабу, переконав її продати козу і привіз її до Катовіце, козу, не бабу. Минемо складнощі з тим, як я видобув молоко з кози. Пес вийшов жирний, грайливий, усі тяглися його лапати, обіймати, прямо не знаю, як так можна, – це ж негігієнічно. З псом мені було добре. Коли пес врешті здох абсолютно щасливим, я зробив свої висновки.

– Які? – спитала Соня.

– Що на цьому можна робити бабки.

Фіолетові сутінки піднімалися з трави. Настав час знову рушати. Соня довго мовчала і думала, тримаючи Кая за тепле тверде стегно, а потім заснула і спала до самого Берліна.

Ночі в п’ятницю в Берліні не було. Поки вони проїздили вулицями, починався другий поверх дня – надбудова, що виникає, коли після роботи ти повечеряв, сходив у душ, поспав, переодягнувся й готовий весело провести ніч з п’ятниці на понеділок або як пощастить. Тонкі дівчата в яскравій помаді не завжди лише на губах, у важких кросівках і в довгих футболках, хлопці у вузьких сорочках, лисячих комірах і на високих підборах, старші огрядні чоловіки в намистах з перлів, довгих кульчиках і з малими песиками на руках, сиві жіночки в сукнях до підлоги і з чорними ротами, турецькі родини, велосипедисти, здорові гучні американські студенти мовних шкіл, індуси в чалмах, дрібні азіати та люди на ходулях випливали на більші вулиці з менших провулків, переходили дорогу на будь-який сигнал світлофора, голосно сміялися, ковтали з пляшок, захованих у крафтові пакети, купували кебаби і курили на ходу і групками – коло барів, ресторанів, клубів. Усюди гойдалося жовтувате живе світло, і з ним дим, голоси, сміх і найрізноманітніша музика, жива і мертва, в сенсі – виконувана тут і зараз або програвана з чого завгодно.

– Де ми будемо жити? – спитала Соня, прокидаючись і роздивляючись навколо. Вони саме проїздили Оберба-умський міст, минувши промзону коло залізничного полотна, де в колишніх сараях, цехах і інших для радості не призначених приміщеннях буяла, власне, нічна берлінська радість – клуби, зали з усілякими іграми, не завжди безпечними, концертні майданчики, місця, де можна дешево і добре випити, пограти в кікер, купити що-небудь, щоб ужити, або купити кого-небудь, або кого-небудь продати, потанцювати, погомоніти за життя чи добре провести час в якийсь інший спосіб. Довгі рухливі й гомінкі черги стояли до чорних непримітних дверей чи решіток – там і були найпопулярніші берлінські нічні заклади, найдорожчі ді-джеї, найвправніші бармени, найкрасивіші люди, найбільше темряви, найкращі наркотики.

– Не хочу тебе розчаровувати, – сказав Кай, – споглядаючи це все життя, мені теж хочеться жити прямо на вулиці. Але ми будемо жити з рибами.

– В океанаріумі? – перепитала Соня.

– Можна і так сказати.

У готелі на Карл-Лібкнехт-штрасе люди були зовсім інакші. Нормальні люди, заможні, вбрані гарно і подекуди нудно, а подекуди так, що подих перехоплювало. Голі плечі та спини, відпрасовані сорочки, засмаглі обличчя, виважені голоси та відблиски з прикрас належали вже зовсім не тим, хто купує вночі кебаби і тайські супи й порається влітку в малих городах на колишньому летовищі, танцює на станціях у-бану, їздить старими велосипедами й виставляється в маленьких галереях, ці господарі та гості міста, котрі також кудись збиралися після п’ятниці, були іншим Берліном, про існування якого Соня дотепер тільки здогадувалася. Можливо, думала вона, саме їм належали насправді будівлі та цехи, котрі захоплювали та обживали сквотери, можливо, саме вони іноді великодушно вирішували, бути чи не бути черговому осередкові художників, артистів або алкоголіків, острівцеві свободи або розпусти, за чим укупі з низькими цінами й інтернаціональним безособистісним духом і приїздили до Берліна люди в лисячих комірах і довгих футболках з усього світу, і час від часу Соня. Соня, звісно, дещо перегинала щодо своїх нових сусідів, однак самий факт сусідства із ними їй подобався.

Тим більше люди не були там найцікавішіми. Поки Кай вітався з кимсь та залагоджував усе зі сліпучо-красивою дівчиною на стійці ресепшену, Соня завмерла посередині холу, задерши голову, і красиві повільні люди обходили її, власне, навіть не помічаючи. Колба з рибами, завбільшки з невеличкий багатоповерховий дім, височіла над нею й десь вгорі зникала в неосвітленому просторі. Сонні риби висіли серед водоростей або плавали колами, деякі з риб були такі завеликі, як Соня. Деякі були маленькі та жваві – вони нишпорили між коралами чи ховалися в печерках і западинках базальтових колон.

Потім вони з Каєм піднімалися в прозорому ліфті, який їхав посередині колби, просто серед усіх цих риб, – Кай любив останні поверхи.

– Хочеш кудись сьогодні? – питав Кай.

– Довго ми тут будемо? – питала Соня.

– Ні, – сказав він, – до неділі.

– А потім?

– У неділю буде видно.

– Тоді сьогодні нікуди не хочу. Буду сидіти і на тебе дивитися, – сказала вона, посміхаючись.

– Добре, – відповів Кай. – Завтра довгий день.

Не було потреби дмухати Каєві у вухо – сни він бачив хороші, сповнені чудес, що добре продаються, та пригод, котрі дістаються за просто так. Дихав він рівно і глибоко, Сонині очі звикли до темряви, й вона довго дивилася, як тремтять чуттєві ніздрі Кая і як очні яблука під тонкими повіками відстежують невидимі їй рухи. За вікном був купол собору й ріка, а далі освітлені вулиці, перехрестя, парк, історичні споруди й інші принади міста. Десь за дверима тихо плавали риби. Соня проспала в машині замалим не весь день – і більше спати не могла.

Охолонувши після повільного сексу й приборкавши серцебиття, вона вбрала халат і вийшла в напівтемний хол готелю. Колба скидалася на трилітрову банку, коли Соня була дитиною, саме в такій і жили її риби, яскраві водорості та брунатні равлики, котрі плодилися маленькими чорними цятками, і якщо роздивитися ці цятки через збільшувальне скло – вони теж виявлялися равликами з прозорими ріжками. Спершу равликів стало дуже багато і вони вижили і пожерли риб гупі, потім водорості якось вижили равликів і розрослися, і тоді в Соні була просто ціла банка зеленої води з водоростями.

Від дзвінкої готельної тиші й передсвітанкового прозорого мороку розривалося серце. Двоє водолазів жили, очевидно, в колбі разом із рибами. Тепер вони протирали скло зсередини жовтими ганчірками. Велика горбата риба підпливла до одного, й він протер її також. Риба повільно продовжила свій рух по колу. Потім водолаз побачив Соню і помахав їй ганчіркою.

Соня пригадала, до чого сняться риби. Риби їй не снилися, але як сказати Каєві? Вона спробувала уявити, що у неї всередині така от колба з однією-єдиною рибиною, але ілюзія не прижилася – всередині себе Соня не відчувала нічого. Хотілося повернутися до Кая, обіймати його і тихо радіти, що він поки що поруч. І думати, що він буде поруч завжди. Так Соня й зробила.