– Бо я виросла в притулку, – сказала раптом Етері. Деякий час всі мовчали.

– І що я маю робити? – спитала врешті Соня.

– Будь дорослою, – сказала Етері. Що це значить, Соня не знала.

– Тобі легко говорити, – подала голос Настя, – тобі тридцять.

– Якщо я скажу йому через тиждень? Усього лише через тиждень, – видихнула Соня, – нормально буде?

– Через тиждень ще нормально, – підбадьорила її Настя.

– Через тиждень усе буде ясно, – погодилася Катя.

– Так, я в цьому участі не беру, – сказала Етері й перша роз’єднала зв’язок.

Кая в готельному ресторані не було. «Що я буду робити?» – думала Соня, хоча що робити було тепер уже зовсім ясно. Треба забрати сумку з номера й зникнути, доки її не змусили заплатити, вона ніколи такого не робила, тож чому не почати, наприклад, тепер. Знайти Пороха з Пухом й попросити в них допомоги, а якщо вони не знайдуться – хоча, в принципі, чим би вони їй допомогли? – але все ж, якщо вони не знайдуться, слід було сідати в поїзд і повертатися, щонайменше до тьоті Галі, а краще – додому. Шукати батька Соні якось зовсім розхотілося – і так забагато розваг на непідконтрольній території. І потім, як його шукати? Хто він узагалі такий? Що їй від нього треба? Чи він, зрештою, існує?

Потім, якось при нагоді, треба буде забрати машину, якщо до того її не забере хтось інший. Головне – перевернути її, а далі все буде, як раніше. Інша справа – чи було раніше добре. І дитина – щось треба зробити з дитиною. Бодай же не пити більше алкоголю, не перевертатися на машині і все-таки її народити, зрештою, це теж такий-ся-кий спосіб її позбутися в якомусь сенсі.

Що ж, подумала Соня, піднімаючись у ліфті на ще донедавна їхній з Каєм останній поверх, добре, що я принаймні завжди знаю, що робити, правда, було би ще не зле теж іноді знати, чого краще не робити.

Номер був незамкнений. Поки Соня повільно штовхала двері, вона уявляла, як щойно тут був Кай, забирав свої речі і, можливо, її документи й тікав, отак просто тікав, залишаючи Соню. Як Луї. Як не дивно, від цього в ній зростала якась особлива сила і навіть певність, близька до радості, – мовляв, тепер є неприємності, і треба їх подолати. Найкраще, що це були не якісь незрозумілі неприємності, розтягнені в часі, як-от дитина, котрої поки що не видно і не чути, а неприємності негайні, котрі треба було вирішувати теж негайно.

– Тобі зле? – спитав Кай. Він розвалився на ліжку, встиг уже сходити в душ і тепер переглядав якісь паперові мапи з розкресленими маршрутами.

– Ні, – сказала Соня чи то розчаровано, чи з полегшенням, – мені більше не зле.

Вона безсило вилізла на ліжко і притулилася до Кая, десь у ній прокидалося бажання й ніжність, але знову, як тієї ночі, коли вона перевернулася на трасі, їй нестерпно, неконтрольовано захотілося спати – бо спати слід лягати в будь-якій незрозумілій ситуації. Кай гладив її по спині і посміхався.

– Нам ще треба шукати гомосексуалістів? – спитав він.

– Не треба, – сказала Соня, – але що тоді ми робитимемо далі?

– Я мушу їхати до Берліна, – сказав він.

Ось воно, кволо подумала Соня. Він мусить їхати до Берліна. А куди мушу їхати я?

– Поїдеш зі мною? – спитав Кай. – Правда ж, ти поїдеш зі мною?

Засинаючи, Соня пообіцяла собі більше ніколи не слухати Етері, не вірити їй і, можливо, взагалі більше ніколи з нею не розмовляти. І ще завжди вірити Каєві, бо ж це Етері казала, що вірити нікому не можна, але іноді треба, – а Етері дурного не скаже.

Виїхали вони, як нормальні люди, – рано-вранці, зібравши речі, поснідавши, увімкнувши кондиціонер. Соня й забула, що так буває – в сенсі, що в машині можна не душитися на смерть, а просто розмовляти, гладити одне одному коліна і дивитися у вікно. Вони минули місто Катовіце, припорошене безрадісним фабричним пилом, – щось там таке було, чи шахти, чи шкідлива виплавка, чи хімічне виробництво.

– Це як у нас на Сході, тільки трошки краще, – сказав Кай. Як у них на Сході, Соня бачила тільки в Інтернеті і те, що бачила, бажання роздивитися вживу не викликало.

Іноді Соня почувалася трошки за це винною, але пересилити себе не могла: не всі краї Батьківщини однаково добрі. Про Катовіце Соня, втім, знала лише те, що там є аеропорт.

– А я колись тут жив, – сказав Кай.

– І як було? – спитала вона.

– Було так собі, – сказав він, – але тут я винайшов бізнес. Тут так безрадісно, що не можна було його не винайти.

– Що ж у тебе за бізнес? – скористалася нагодою Соня.

– Продаю чудеса, – відповів Кай.

– І купують?

– Не скаржуся, – посміхнувся він.

У Любліні вони зупинилися обідати. Був день народження єврейського хлопчика Хеня, чий акаунт у соцмережах, створений у пам’ять про Холокост, вичавлював сльози й світлий розпач з півсвіту. Якби не газова камера Майданека, хлопчикові виповнилося би сімдесят п’ять. Семирічний, чорнявий, він був усюди – на лайтбоксах, плакатах, трафаретами нанесений на стіни кам’яниць. Соня його боялася – він був у коротких штанцях, темноокий, особливо мертвим він виглядав на трафаретних графіті.

– Зле від цього, – сказала Соня.

– Чому? – запитав Кай.

– Ну, бо він помер. Я тут їм, сонце на мене світить, а він мертвий, і на нього не світить.

– Я тобі можу сказати щось, від чого тобі стане ще гірше, або щось, від чого стане легше. Що сказати?

– Перше, потім друге, – сказала Соня, – якщо стане гірше, то потім буде ще приємніше від того, що стане легше.

– Тоді слухай, – сказав Кай, схвалюючи її жадібний вибір, – я бачив сотні й тисячі людей, котрі дуже хочуть померти кожного дня, але чомусь не можуть. Вони моляться, ці люди: Господи, кажуть вони, якщо ти все-таки є на землі, на небі чи хоч десь, ім’я твоє святиться чи світиться, але нам уже по барабану в цьому твому, з дозволу сказати, царстві, хліб наш насущний дінь куди хочеш, бо всі свої борги ми виплатили в десятикратному розмірі плюс ще кілька неоподаткованих мінімумів, а нам у цьому світі, судячи з усього, ніхто нічого не винен, домовтеся якось з Лукавим і пошліть нам нарешті хто-небудь повний амінь, а більше нічого нас уже не спокушає. І все одно не помирають. Знаєш таких?

– Не особисто, – сказала тихо Соня.

– А я знаю особисто. Що в них не так, у сенсі в них у житті або в них усередині, – це вже друге питання, але їм тут зле, а звалити вони не можуть. З їхньої точки зору, хлопчик Хеньо в газовій камері отримав здійснення всіх найсміливіших мрій.

– А від чого ж тепер полегшає? – спитала Соня.

– Від того, що ні ти, ні я не знаємо, де насправді хлопчик Хеньо і як йому там. Або ще допомагає щось купити, – сказав Кай.

– Що купити? – не зрозуміла Соня.

– Та що-небудь.

Потім вони трошки поговорили про те, як Соні соромно від того, що євреїв душили в газових камерах, а вона тепер думає про те, щоби щось купити, але Кай швидко переконав її, що все, що робиться в світі, навіщось потрібне, і якщо тобі радісно будь-що купувати – то краще якнайшвидше купити все, що можеш, бо навіть якщо ти не єврей, ніколи не знаєш, що чекає на тебе в найближчому майбутньому. Соня з ним погодилася, й вони пройшлися по магазинах, купуючи найдовші легкі сукні, найменші яскраві горнятка і найтоншу білизну для Соні і намагаючись кохатися в примірочних. Останнє, втім, їм так і не вдалося, але настрій однаково покращився.

До Німеччини вони в’їхали через якісь захищені природознавцями терени, порослі низькими ялинами і запашною травою з фіолетовим цвітом. Соня втомилася, і Кай зупинився, вона довго ходила серед тої хрусткої трави, видивляючись піщаних ящірок і лукавих духів раннього літа. Ящірок було багато.

– А в тебе є з собою чудеса? – спитала вона Кая.

– Зараз немає, – сказав він. – Але ми їдемо по замовлення.

– Замовлення чудес? – не повірила Соня.

– Ну так, – розтлумачив Кай. – Люди тепер не хочуть платити за будь-які чудеса, тільки за ті, котрі собі вимріяли.