– Думала, – сказала Соня.

– І воно тобі сподобалося?

– Ні, – відповіла вона чесно. Лалджета, її дім, її життя зовсім Соні не сподобалися.

– Люди з селища більше не бачать Лалджету Вони давно виштовхнули її поза межі свого сприйняття – інакше її треба було б або постійно боятися, або позбутися, – а це також вчинок, на який хтось мусить наважитися. Вічне життя Лалджеті – як персональне прокляття, може, тому, що вона запізно його усвідомила. Втім, я бачив більш усвідомлені випадки – це не набагато краще.

– А вічна любов? Вічну любов ти бачив? – спитала Соня.

– Бачив, – сказав Кай, – теж нічого хорошого.

Соня зітхнула, деякий час вони мовчали.

– Ми досконалі, – сказав раптом Кай, – не ми з тобою, в сенсі, а всі на світі, в тому числі ми з тобою. Усього, що в нас є, без жодних чудес, уже достатньо для щастя. Все, що з нами стається, – добре. Просто треба менше заморочуватися.

– І ти не візьмеш ікону? – спитала Соня.

– Звісно, візьму, – відповів Кай.

Вілла-готель на кілька кімнат, про яку говорив Руслан, дійсно була приємною та гостинною. Кай і Соня повечеряли овочами, сиром й вином на маленькій терасі, оточені шелестом трав і дзижчанням комах. Молодий кухар, що сам і накривав на стіл, загравав до Соні – приніс їй букет з салату, квітучих стебел картоплі і стрілок часнику, всіляко підморгував і доливав вина.

– Як сказати «дякую»? – питала Соня, віддаючись найпримітивнішим розвагам того, хто подорожує. – Як сказати «доброго вечора»? Як сказати «ми всі досконалі»? – І кухар радо повторював для неї всі заявлені слова.

– Як сказати «Я – Бог»? – спитав раптом Кай.

Молодий кухар перестав посміхатися й подивився на нього з підозрою, але все-таки відповів.

– Дякую, – сказав Кай албанською, засвоївши щойну Сонину науку.

Уночі Соня спала добре, але мало – щойно легкі та безглузді сни повністю її захоплювали, вона згадувала, що наближається кінець того тижня, після котрого все слід розказати Каєві, й розплющувала очі. Кай не лягав. Щоразу, коли вона прокидалася, він обіймав її і заколисував, а потім повертався до свого планшета – Соня була майже переконана, що він читає онлайн-версії газет, а також журналів – німецьких і польських.

Утім, ще до того, як зійшло сонце, Кай тихо склав їхні речі й обережно розбудив Соню.

– Поїхали, – сказав він.

– Куди? – не зрозуміла Соня.

– Геть звідси, – сказав Кай. – Потрібно з ним закінчувати, з цим вічним життям, замовник чекає, ти нудишся.

З машини з собою Кай узяв тільки ліхтар. У темряві дім Лалджети виглядав ніби чорний камінь. Кай спершу ввімкнув ліхтар і трошки поводив ним коло вікна з заледве прозорим розтрісканим склом, а потім штовхнув двері, спрямувавши світло наперед себе. Лалджета лежала там же, де й удень. Вона повільно підвелася, дивлячись просто поперед себе, не зважаючи на те, що Кай світив їй просто в обличчя. Білі її очі здавалися неприродно великими.

– Ти – Бог? – роздратовано спитала вона.

– Я – Бог, – погодився Кай.

– Добре, – сказала раптом з неймовірним полегшенням Лалджета і, вся похрускуючи суглобами і потріскуючи сухою шкірою, сповзла з ліжка. Якось тримаючись однією рукою за стіну, вона дошкандибала до скрині в кутку й, заледве відваливши кришку, спотвореною рукою витягла звідти якусь чорну невелику дошку.

– Нікому не давай більше, – суворо сказала, майже наказала вона, простягаючи її Каєві, а тоді повернулася на ліжко, згорнулася там і – Соня могла би заприсягтися – одразу ж померла.

– Спить, – сказав Кай. Ще перед тим, як він сховав ікону, Соня встигла роздивитися затерте зображення на дошці – носату чорноволосу жінку з німбом, котра тримає на руках немовля, більше схоже на маленьку вухату мавпу. Рівні лінії, що розходилися від немовляти, мали означати, очевидно, божественне сяйво, котре так добре випромінював ліхтар Кая.

– Дай подивитися, – тихо сказала Соня в машині.

– Не треба, – сказав Кай і рушив. Сонце сходило десь над чорним хребтом Проклетеє.

Із Салонік Кай відправив кудись ікону звичайною поштою.

– Це безпечно? – дивувалася Соня.

– Все на світі безпечно, – казав він.

Вони обирали найнеспекотніші години і багато гуляли вузькими вулицями, заходячи в крамниці, ресторани й катакомби, де переховувалися колись перші християни. Нікуди не треба було поспішати, нічим не слід було перейматися, і все ж Соня не могла позбутися думок про вагітність, приховуючи ці думки від Кая, пам’ятаючи про цю необхідність навіть уві сні. Чи вона взагалі вагітна? Стільки дивовижних, правильних і добре допасованих одна до однієї подій траплялися довкола неї останнім часом, що було би цілком логічно, якби вона перестала раптом бути вагітною, щоби бодай завагітніти ще раз – від Кая. Вона навіть купила собі тест і довго дивилася на віконечко-індикатор, хоча дві смужки проявилися майже одразу, – можливість чудес настільки увійшла в її світобачення, що вона ще чекала, що одна зі смужок зникне. Але смужка не зникла.

Кай ніби був осередком достиглого, досконалого літа довкола них. Його солодка шкіра, золотаві очі і світле волосся, здавалося, випромінювали все це сонце, в якому з ранку до вечора купалася ніби приворожена Соня. Він нестримно вабив також і інших людей – у барах і в готелях хтось постійно з ними знайомився, ніби друзки розбитого корабля до лагідного берега, самотні подорожні чи пари на відпочинку прибивалися до Сониної краси і Каєвої легкості. Він знав так багато про місто і так реалістично розповідав про те, як, наприклад, турки влаштовували масові страти на даху Білої Вежі й кров стікала її стінами, а затока робилася червоною, що хотілося, аби ці розповіді, як страшні історії на ніч, не закінчувалися ніколи, – спати ж бо, або в цьому випадку – жити, – після них було нестерпно. Але недовго.

Вони часто сиділи до пізньої години на відкритих терасах серед сміху, спалахів, засмаглих тіл, Соня носила відверті сукні, а Кай – білі сорочки і світлі бавовняні штани, всюди вони були найкрасивішими й найбажанішими, і кожного разу, коли після такої ночі поверталися в готель, від першого світла і щасливо минулого часу в Соні по-хорошому розривалося серце. Вона казала про це Каєві.

– Це тому, що на світанку приходить Бог, – сміявся Кай, – або той, хто виконує його обов’язки.

День, коли вона скаже Каєві про дитину, Соня кожного ранку відкладала на завтра. Відчути дитину чи бодай якісь зміни в собі вона вже навіть не намагалася – простіше було відчути, як за кілька кілометрів від них уночі дельфіни перетинають затоку, на довгому вдиху обережно оминаючи труби та інші підводні комунікації.

Вілла, де Кай хотів провести літо, стояла на самому березі, широкі сходи спускалися просто до маленького піщаного пляжу. Ясними ранками за блакитним ніжним простором спокійної води видно було Афон. Там, на цій віллі, закінчилася їхня неймовірна подорож. І – не лише вона.

Із Салонік вони приїхали вже на іншому авті, такому ж, як Кай залишив у Берліні, – очевидно, за вічне життя розрахувалися одразу. Соні дуже хотілося дізнатися історію про те, яка ж людина замовила ту ікону і як тепер цій людині житиметься, але за умовами бізнесу Кай нічого про це не знав, а вигадувати – не хотів. Навіть для Соні.

Старий грек привіз багато фруктів – кавуни, дині, гранати, яблука й апельсини. В селі неподалік Кай купив сиру, вина, в’яленого м’яса і копчених восьминогів, оливок, помідорів і синьої цибулі. Каву Соня привезла із Салонік. Зранку вони сідали на сходах, розкладаючи прямо на теплому камінні апельсини і яблука, Кай надрізав новому кавунові великий червоний усміхнений рот, а Соня приносила гарячу міцну каву. Солодкий сік стікав на підборіддя і скапував на голі коліна, кава обпікала піднебіння і язик, сонце облизувало їх і обіцяло якщо не вічне життя, то безмежне щастя чи хоча би ще кращу, ще глибшу засмагу.

Соня любила Кая. Якось безумовно, ніби ця любов була прошита в ній однією з базових опцій. Вона завжди посміхалася, коли думала про те, що знає його заледве кілька тижнів.