Соня нікому не дзвонила й майже ні про кого не думала.

Соня плавала наввипередки з Каєм чи кохалася з ним у воді.

Соня пірнала і бачила риб і крабів.

Соня засинала на пляжі і не прокидалася, поки Кай на руках не переносив її в дім, на ліжко.

Соня дивилася на зблиски над водою вночі, на те, як падають зірки і падають вії на щоки Каєві, і постійно загадувала бажання, котрі неодмінно збудуться.

Соня навчилася писати всі грецькі літери, деякі навіть запам’ятала.

Соня багато спала і малювала маленькі смішні портрети Кая або комікси про Чорногорсько-Албанський кордон.

Все було так добре.

От тільки Соня була вагітна.

Грози над морем були такі бурхливі й відверті, що шкода було спати. Вже коли почало світати, Соня спустилася мокрими сходами на пляж: пісок зберігав сліди важких крапель нещодавнього дощу, весь пощерблений акуратними ямками, він, однак, залишався теплим через всю ніч. Вода перебирала колір неба – робилася прозоро-блакитною, з рожевими відсвітами. Треба берегти себе, раптом подумала Соня, щоб подовше мати змогу все це бачити, – якщо вже Кай так проти вічного життя, то треба принаймні по максимуму використати своє, не вічне.

– І мене берегти, – сказав хтось зовсім поруч.

Соня видихнула і забула вдихнути.

Хлопчик у коротких штанях спустився сходами і став поруч із нею. Звичайний худий маленький хлопчик, такий же, як Бесник, тільки з усіма зубами й акуратно зачесаним на один бік волоссям, штани висіли на підтяжках і були йому заширокі, так само як і комір сорочки, – від цього він виглядав якось ще більш зворушливо.

Спокійно, подумала Соня, в мене вже є досвід несподіваних маленьких хлопчиків. Все одно все потім закінчується добре.

– Ти хто такий? – спитала вона суворо.

– Хеньо, – сказав хлопчик.

Це вже було так собі. Попередній хлопчик хоч і лаявся матом, але виявився, принаймні, живим.

– Ти вже старий, Хеньо, – сказала Соня.

– Ну, і тобі не сімнадцять, – відповів він.

І це була правда.

– Що я хотів сказати, – сказав хлопчик, – Соню, ти мене народиш?

«Приїхали», – подумала Соня.

– Як я тебе народжу, Хеньо? – спитала вона. – Ти ж єврей, мертвий єврей.

Важко було уявити собі щось безнадійніше, аніж народити мертвого єврея.

– Євреї – чудові люди, – запевнив її Хеньо, – освічені, чесні, високодуховні і завжди в усьому добиваються успіху. Сама подумай: я помер, а мене все одно всі люблять. І тебе всі люблять. Бачиш – ми схожі.

– Я не єврей і не померла, – зауважила Соня, – мене люблять просто так.

– Коли ти мене народиш, я теж вже буду не єврей, – пояснив хлопчик. – Бо це переважно по мамі. Ти знаєш, це взагалі так відносно – єврей, не єврей… Поки не доходить до газових камер – головне, щоб людина була хороша.

– А ти хороша людина? – спитала Соня. – Я не хочу народити погану людину.

– Ну, вже якось постараюся, – сказав Хеньо.

– А чому я? – спитала Соня.

– Так мені хочеться, – сказав Хеньо, – ти добре пахнеш. Тільки треба, щоб ти була обережною і мене любила.

– А ти мене любитимеш? – спитала Соня.

– А то! – запевнив її Хеньо. – Понад усе на світі, в межах розумного, звісно.

Потім вони помовчали.

– Слухай, – спитала врешті Соня, – а там, де ти зараз є, – тобі що, погано? Чому ти так хочеш народитися?

– Не погано, – сказав Хеньо, – просто нудно. Тут усі хочуть до вас. Прямо черга стоїть, повір на слово старому мертвому євреєві. Так народиш? Пообіцяй.

– Добре, обіцяю, – сказала Соня і, дещо розгублена, повернулася в дім.

Зранку вона прокинулася з відчуттям, ніби в неї два серця. Одне билося в традиційному місці, інше – значно швидше, але й наполегливіше – тремтіло десь у низу живота, трошки вище, аніж розливалося лоскотне бажання, коли Кай торкався її чи дивився на неї або коли вона думала про різні речі, від яких збуджуються.

Відчуття було жаске, бо нове, але чудове.

«Ці євреї куди завгодно пролізуть», – подумала Соня. Якийсь час вона уважно прислухалася до себе – але з тим, як прокидалася, друге серце було чути все менше і менше, врешті воно зовсім розчинилося в живих вібраціях красивого Сониного тіла. Втім, Соня нарешті знала, що воно є, це друге серце. Від цього не було ані страшно, ані непевно, її не розчавило нелюдською відповідальністю, не здавалося, що життя скінчилося, не виникло ілюзії, що вона щось комусь винна. Хтось просто сидів усередині неї і дуже її любив, як Хеньо й обіцяв; це було так само незаперечно, як і прекрасно. От що треба сказати Каєві – спочатку це, а потім усе інше.

Але Кая не було в ліжку поруч.

Соня вилізла з-під тонких простирадл і, ступаючи босими ногами, поспішила на пошуки, обережно, сторожко, ніби несла Каєві щось цінне і дуже особисте. «Завжди треба ділитися найкращим, – думала вона, – й от воно нарешті прийшло і відчулося, це найкраще».

У ванній шуміла вода – Соня зазирнула в прочинені двері і довго милувалася спиною Кая, його впевненими рухами, сильними сідницями, обрисом стегон, на яких усе ще тремтіли краплі – Кай щойно був у душі, а тепер, примруживши одне око, голився, весь вимащений білою піною. Він побачив її у дзеркалі й посміхнувся, порізався, і кругла яскрава крапля крові одразу виступила на білій піні. Мимоволі він розплющив друге око, і тут Соню, як і обіцяла Настя, почало нарешті нудити. Ось так проживеш з людиною все життя, подумала вона відсторонено, й не знатимеш про неї найголовнішого.

Кай кинувся до неї, зачепивши поличку коло вмивальника, і щось важке невелике впало на підлогу і повільно покотилося по мармурових плитах. Згинаючись у нездоланному спазмі, Соня побачила, як білою підлогою повільно котиться світле Каєве око. Порожня зіниця була як рот смерті, як двері в дім Лалджети, як дуло Русланового обрізу, як спраглий отвір дідової могили, як найгірші речі, котрі Соня бачила в житті, – навіть гірша за всі їх одразу.

Соня блювала, здригаючись у Каєвих руках, а все тим часом нарешті складалося у неї в голові – акуратно й просто, ніби пазл для наймолодших любителів пазлів: син окуліста, котрому вибрали одне око десь у бійці, лікар у третьому поколінні, виїхав десять років тому, був такий «ні до чого», не подобалося працювати, а жити подобалося дуже, і це волосся, і розріз очей, і шкіра, і легкість, і безумовна, невідворотна любов, і відчуття захищеності, і: «Ви знайшлися», – так буденно сказав Руслан, а він же єдиний, крім Етері, Насті і Каті, знав, кого і навіщо шукає Соня.

Все, як вона думала, навіть ясніше, простіше і природніше, аніж вона сподівалася. Нікуди не зникає кровний зв’язок, найміцніший з можливих, – от тільки за браком досвіду не одразу виходить його правильно потрактувати.

Тільки би Кай не взнав, думала Соня, все ще вивертаючись на підлогу в ванній, хай хоча би він не знає. Соня все ще любила Кая, це було найгірше.

– Соню, – казав благально Кай за дверима, – це ж тільки око. Мало в кого чого немає – сили, совісті, розуму врешті-решт. Соню, дай я бодай приберу. Тобі погано? Іди в ліжко, Соню!

Соня сиділа на підлозі в ванній і старалася себе опанувати. Опанувати себе не виходило. Хотілося блювати і здохнути, але попри все блювати хотілося більше.

Кай, очевидно, переживав. Соні здавалося, що він сидить там, з іншого боку, крихкий, маленький, як велика квасолина, – і так просто його поламати зараз, видихнувши всього кілька слів, розказавши про маму і про тьотю Галю, про щось з їхнього спільного минулого, якісь такі щемкі історії, уривки тих вечірніх піднебесних розмов за цигарками і нардами. Що з ним би сталося? Може, йому все одно? Може, він і не знав, що в нього є донька? Може, можна ніколи не повертатися, залишитися з ним, допоки добре, і поховати цю таємницю в собі, так глибоко, щоби навіть те, друге серце, ніколи не могло її підслухати? Може, є десь таке чудо, щоб усе забути?

Я спала із власним батьком – Соня перекотила цю фразу піднебінням і не змогла сказати, а тоді ще раз виблювала від жаху і сорому. В голові у неї паморочилося, а всі відомі й невідомі суглоби, здавалося, набрякали невидимими, але болючими темними, як у Лалджети, ґулями.