Але більше немає Марусі, яка б за всім простежила. Під виглядом прибирання крутилися б десь поряд із кімнатою, де спілкуються дівчатка, — на прибиральницю ніколи не зважають, така психологія людей. А Маруся тим часом збирала цінну інформацію і все хутенько передавала голові родини — Анастасії Георгіївні. Власне, Олю від згубного впливу оточення берегла не вона, її мати, а Маруся, її тітка. І Лізою до чотирнадцяти років опікувалася Маруся. До дванадцяти років, поки дитина вчилася у звичайній школі, Маруся водила Лізу до школи й забирала її звідти, щоб дівчинка, боронь Боже, не йшла додому в товаристві дітей із поганих родин. Тільки до гімназії Ліза вже ходить сама — але там зовсім інший контингент. Таких дітей можна й додому запросити, і до них у гості відпустити.

Сама ж бабуся не мала змоги стежити. «На носі» був річний звіт у відділі науково-дослідного інституту, яким вона вже багато років завідувала. Тривала підготовка до сьомих Розумовичевських читань пам’яті Григорія Арсентійовича, у яких його дочка Анастасія Георгіївна брала активну участь. І тому бабуся майже не помічала Аліси, — тим паче, що тільки-но вона приходила ввечері з роботи, Аліса вмить зникала або у відведеній їм із матір’ю кімнаті за кухнею, або в Лізиній кімнаті, ніби відчуваючи: чотирнадцятирічній панні, яка абсолютно не переймається науковою кар’єрою, а збирається мати мережу косметичних салонів, чи бодай вийти заміж за власника такої мережі, краще зайвий раз не втрапляти на очі господині цього дому.

А ось татові Аліса дуже сподобалася. Він церемонно пропускав її вперед, як панночку, і дівчинка тоді так само церемонно робила реверанс. Але то була гра, і зайнятий тато також бував удома рідко. А головні зміни в житті Лізи відбулися зі з’явою Аліси.

Аліса була класна. Раніше Ліза бачила таких дівчат лише на сторінках якогось гламурного журнальчику, який мали її однокласниці, але Лізі приносити таке додому не дозволялося. Якщо говорити чесно, мама й бабуся намагалися не дозволити Лізі навіть поза домом дивитися такі журнали, але туди їхня влада вже не сягала. Бо неможливо було контролювати шкільний простір. Аж ось тут, у їхньому домі, з’явилася жива ілюстрація з нього — із повною коробкою косметики та зі знанням того, як її наносити.

Попри класичне домашнє виховання, яке до чотирнадцяти років самовіддано давала Лізі Маруся, чогось дуже важливого сувора вихователька не врахувала. Бо ж відмінниця Ліза несамовито заздрила таким дівчатам, як Аліса — попри всі заборони навіть і дивитися в їхній бік. Коли Ліза вчилася у школі, ще до гімназії, тодішні дванадцятилітки намагалися копіювати таких стильних дівчат. У них нічого не виходило, було жалюгідне видовище, коли малолітки фарбувались, як дорослі продавщиці овочів на лотку. А в гімназії зібралися інші дівчата. Деяким з них батьки дозволяли підфарбовувати вії та наносити тіні для повік. Але таких стильних панночок, як Аліса, у їхньому класі не було. Таких Ліза бачила хіба на сторінках часописів, або в кіно.

— Це ти? — спитала Катя, роздивляючись під склом старовинної книжкової шафи у вітальні число часопису «Молода еліта України» із портретом переможниці конкурсу на найкращий допис Лізи Лисюк. — Дуже вдале фото. Тобі треба надалі контактувати з цим фотографом!

Як треба було розуміти ті слова? Що насправді Ліза зовсім не така гарна, як та усміхнена дівчинка на обкладинці підліткового часопису для заучок? Але нічого не вдієш, треба захищатися.

— А скільки в тебе друкованих праць? — питає Ліза Алісу, прекрасно розуміючи, що жодної.

— А скільки разів ти цілувалася з хлопцем? — відповідає Аліса питанням на питання.

Це удар у найболючішу точку. Що таке бути відмінницею, а потім медалісткою, а потім студенткою, а потім аспіранткою, а потім кандидатом наук і далі до академіка — якщо поряд немає класного хлопця? У Лізи перед очима завжди конкретний приклад: мамина подруга Анжела. Таке загадкове ім’я, відразу малюється образ красивої жінки з рудим хвилястим волоссям, у середньовічному плащі з каптуром, і закоханий лицар біля її ніг. Але мамина Анжела — то прокурена тітка, яка тільки й говорить про публікації у вісниках закордонних університетів, завжди одягнена в чорний светр під горло, обличчя жовте, ніколи в дзеркало не гляне, губи не підмалює. І ніколи не поспішає додому, може сидіти в них до ранку. Мама іноді втомлюється від Анжели. Зате бабуся завжди вітає цю пані й навіть дозволяє їй те, що не дозволено татові: курити просто в їхній вітальні, встромляючи недопалки у велику мідну попільничку небіжчика академіка Розумовича.

До речі, бабуся зовсім не така. Хоча бабуся вже давно відсвяткувала своє шістдесятиріччя, вона й досі майстерно користується косметикою та парфумами, носить великі сережки, які дуже пасують до високої зачіски, підкреслюють її жіночу й наукову велич.

— Твоя бабуся така гарна, — захоплено каже Аліса, — і це в такому віці! Ось моя бабуся з боку батька і фарбується, і носить прикраси, а все не до ладу. А твоя — просто диво! Я хочу бути в старшому віці такою, як твоя бабуся… Але, звичайно, характер у неї не з легких, — Аліса стишує голос, бо одного разу Галина Андріївна гукнула з кухні, щоб дочка не втручалася у справи чужої родини. Ми тут, мовляв, працюємо за гроші, а не приїхали в гості.

— Так, у бабусі важкий характер, — відповідає Ліза. — Коли був перепис населення і питали, хто у вас голова родини, всі хором сказали, що бабуся!

— Твоя мама — просто свята жінка, якщо має з нею добрі стосунки, — веде далі Аліса.

— То мій тато святий, — відповідає Ліза.

— Виходить, твоя мати — її дочка, а батько прийшов до вас жити?

— Так, мама — бабусина дочка. А батько родом із Хмельницького. Вони разом навчалися в аспірантурі. Тато захистився раніше, — Ліза хоче наголосити, що хоча тато й прийшов у прийми до величезної квартири академіка Розумовича, проте цілком заслужив право бути гідним членом наукової родини.

— То хлопця в тебе нема? — безжально розпитує Аліса. — І ти навіть іще ні з ким не цілувалася?

Ліза хотіла відповісти так, як її навчила мама: у їхній гімназії дівчата з хлопцями не цілуються, бо в них усе по-іншому. То ті, хто по закінченні школи стоятимуть на базарі, поспішають жити.

А ті, хто навчатиметься в університеті, а потім у магістратурі за кордоном, не поспішають здобувати дорослий досвід. Але в душі Лізі не подобається така відповідь. Бо її мама й тато якісь… не прикольні. Утім, із ними, на відміну від бабусі, майже про все можна поговорити. А ще вони по черзі працюють за кордоном як науковці, а іноді беруть і її, вона вже побувала і в Швеції, й у Великій Британії, і в Бельгії. Та все ж вони безнадійно старомодні… Навіть джинсів не носять! І на їхній весільній світлині, яка висить на стіні у вітальні ліворуч від портрету академіка Розумовича, тато вже був геть лисий!

— Я ні в кого не закохувалася, — відповіла Ліза Алісі, — як можна було цілуватися?

— А звідки ти знатимеш, чи ти закохалася по-справжньому, якщо не цілувалася з ним? Треба цілуватися, інакше не підбереш собі доброго хлопця. Не треба опиратись, якщо він хоче! Не сподобається — більше не будеш із ним навіть поряд стояти! Не варто бути недотикою, бо можеш пропустити час!

Ліза не могла пояснити Алісі, що жоден хлопець і не пропонував їй цілуватися. Що в неї, відмінниці й олімпіадниці, не було шансу пізнати цей загадковий бік життя, де хлопці й дівчата… ах, Боже мій!.. Невже це колись станеться з нею, Лізою Лисюк? І що для цього треба робити? Адже її відмінні результати в навчанні, і навіть її світлина на обкладинці часопису «Молода еліта України» зовсім не сприяють тому, щоб якийсь хлопець кудись її запросив! Ось у їхньому класі нещодавно відгуляли день народження Славка Маренка, то її туди не запросили, хоча вдома б відпустили, Славко — онук відомого письменника. Ліза лише краєм вуха чула: гімназисти обговорювали, як класно було на тому дні народження! Певне, якісь дівчата вже й цілувалися з хлопцями, адже батьків Славка вдома не було, у розпорядженні гостей було все помешкання іменинника.