Спілкуватися з Алісою було важко. Вона могла зайти до кімнати Лізи, коли та вчила уроки, й додати звуку на її програвачі зі словами: хіба так слухають музику? Або почати танцювати поряд із Лізиним письмовим столом, абсолютно не переймаючись тим, що збила хід думок відмінниці. Іноді Ліза навіть думала: як добре було без неї. Виникала спокуса про все розповісти бабусі. Вона тоді відмовить Алісиній мамі. Нічого страшного, кілька днів вони робили собі на сніданок бутерброди, і ніхто від того не вмер, і навіть ніхто не захворів. Але Лізі було страшенно шкода Галини Андріївни, яка дуже старалася все робити в їхньому домі якнайкраще. Для неї справді було б катастрофою, аби бабуся вигнала їх із Алісою знову тулитися в родичів у прохідній кімнаті. А декілька ночей вони взагалі ночували в лабораторії у маминому інституті. То були страшні ночі, адже на вікнах не було фіранок, і скажений жовтий ліхтар світив просто на матраци в кутку, де вони спали. А до пів на восьму треба було вмитися та відтягти до підсобки ті матраци.

Алісин тато досить заможній. Не зовсім «новий українець», але схоже на те. Мама багато років не працювала, хоча й закінчила університет. Вона лише вела домашнє господарство.

Але радості в домі не було, бо батько був тираном, вимагав від мами бозна чого.

— На мене він уваги не звертав, — розповідала Аліса, — а з мами пив кров. Усе йому було не так. Твоя бабуся зі своєю вівсянкою й вітамінними напоями з шипшини — то просто ангел, порівняно з моїм батьком, якому то біфштекс із кров’ю, то курку по-осетинськи… А тепер він знайшов молоду п…паскуду, — відчувалося, що Алісі хотілося висловитися грубіше, копіюючи родичів, які співчували мамі, — та вигнав нас із мамою зі свого дому. Точніше, її, Алісу, тато не виганяв, але дівчина не хотіла лишатися з батьком без мами.

А мама пішла працювати лаборанткою в той інститут, де працювала Олина мама. Але ж там зарплатня дуже маленька, квартиру винайняти неможливо. Тепер у мами суд за частину майна, адже вона перебувала з татом у законному шлюбі, народила дочку, яка теж має право на житло. На суд потрібні гроші, які Галина Андріївна заробляє в них. Тож якщо Аліса з мамою виграють суд, вони матимуть якесь житло. Тоді вони з’їдуть із їхніх професорських апартаментів, із кімнати для прислуги. Але вони з Лізою неодмінно будуть бачитися. Адже вони тепер подружки.

З Алісою бувало неймовірно цікаво. Ніби читаєш книгу про зовсім незнайоме життя. Але було не лише цікаво. Іноді Аліса дратувала Лізу, з нею хотілося сперечатись, а Ліза не знаходила потрібних слів. Іноді ж Лізі просто хотілося побути самій, наодинці зі своїми книжками й зошитами. Бо ж супервідмінницею вона була не через шкільний кар’єризм, а через те, що любила вчитися. І вечорами глибоко занурювалася у свої думки, забуваючи, що в неї немає хлопця, що вона ще ні з ким не цілувалася.

А ще бентежило есе «Мій рід», яке ніяк не писалося, і навіть ідеї не виникали, як написати його небанально, нетривіально, без штампів… Однак приходила Аліса, якій вечорами не було чого робити. А сидіти з мамою в кімнаті за кухнею не хотілося.

— Що ти робиш? — питала Лізу нова подруга. — Завтра п’ятниця, чого ти сидиш за уроками?

— Я пишу есе «Мій рід» для одного часопису!

— Це для того, де ти вже отримувала премію? Який виставлено у вашій вітальні?

— Так…

— Ой, а можна я також напишу на цей конкурс? Може, і в мене вийде! Я багато знаю про своїх предків!

— А ти писала раніше есе на конкурс? — запитала Ліза. — То лише здається, ніби отак сядеш і напишеш. А насправді треба багато написати всякого, перш ніж надсилати матеріал на конкурс.

— У мене є один дуже розумний друг! Він вчиться в музичній школі й грає в студії «Театр ідей»! Він допоможе мені, якщо треба, виправить помилки. Ти мене пустиш на свій комп’ютер?

— Тато казав мені, що комп’ютер на те й зветься персональним, що за ним бажано, щоб сиділа тільки одна персона. Тут мої файли, їх навіть бабуся не читає.

— А твій тато — комп’ютерник?

— Він — доктор технічних наук.

— А твоя бабуся має звичку переглядати твої речі?

— Це робила Маруся. І, бува, розповідала бабусі. Але Маруся не вміла користуватися комп’ютером, який у мене від десяти років.

— А в тебе у комп’ютері листи від хлопців?

— Ну, може, й листи….

— Ой, покажи!

— Таке не показують!

— Але ж ми подруги! Покажи!

— Не покажу!

— Просто в тебе немає листів від хлопців, тому й не хочеш показувати! Хочеш подивитися мою мобілку з есемесками? Дивися, що мені написав Костик! А це Вітька! Дивися, ти ж моя подруга!

Зрештою, до Аліси в Лізи й справжніх подруг не було. У дитячий садочок вона не ходила, сиділа з Марусею. Її б і до молодшої школи не пустили, дотримали б до гімназії, але так не можна було. Справжніми друзями Лізи були тільки книжки. Уже кілька років вона вечорами ставить улюблений диск і робить уроки. І читає, читає. І за книжками забуває про своє невеселе самотнє життя. Адже в гімназії в неї нібито є офіційна подруга Саша Парфенюк, також відмінниця й олімпіадниця, але то не подруга, а суперниця. Дівчата радіють не успіхам, а лише поразкам одна одної. Та й розмовляють між собою лише про навчання. Нова хімічка пояснює значно гірше… Ти ходитимеш на факультатив із чеської мови?.. Ні, в мене саме тоді гурток із наукової журналістики… І лише з Алісою Ліза вперше може поговорити просто про життя. Адже, крім навчання, навіть у чотирнадцятирічної відмінниці є ще й життя.

Утім, Аліса не завжди говорила те, що було приємно слухати.

— Тобі добре, у тебе велика квартира й нормальні батьки. Ти можеш собі дозволити навіть залишитися старою панною. Бо в чужий дім тебе не відпустять, а сюди привести тобі дозволять лише якогось принца. А де його взяти?

Мені ж треба буде влаштовувати своє життя в цьому жорстокому світі, — Аліса витягала з косметички, яку завжди мала при собі, туш для вій із підкручуючим ефектом і вкотре підмальовувала свої незрівнянні вії. А потім майстерно наводила стрілки олівцем «мокрий асфальт», які увиразнювали її й без того величезні очі.

— Щоб мати класного хлопця, треба самій бути класною дівчиною. В чотирнадцять років уже треба знати свій стиль. Треба знати, хто ти — жінка-дівчинка чи дівчинка-жінка? Чи ти дівчинка-фея, чи спортивна дівчина? Спортивний стиль тобі, Лізо, однозначно не пасуватиме. До твоєї довгої коси та до твоїх прищиків між брів. Але тут іще важливо, якому хлопцеві ти хочеш подобатися. Іноді ти розробляєш свій стиль, щоб увійти в ті кола, де обертається твій хлопець. Якби я знала твій напрямок, то могла б тобі допомогти з креативом. Але ти мені так і не сказала: хлопці якого типу вчаться у вашій гімназії? На кого варто орієнтуватися? У чотирнадцять років уже треба знати, чого ти хочеш від життя…

У свої чотирнадцять років Ліза знала, що хоче великого кохання. Такого, щоб прогулювати уроки, щоб закинути подалі підготовку до міської олімпіади з англійської мови, втекти на Замкову гору… І нехай це кохання прийде зарано, як до тої невідомої Лізи, пожовклий лист до якої невідомо як опинився серед паперів небіжчиці Марусі! Аби не запізно, як до мами. Адже, якби не тато, із яким її свідомо знайомили, бо аспірантка Оля засиділася по бібліотеках — Маруся розповідала їй про це за той тиждень! — ще невідомо, чи не перетворилася б вона на ще одну прокурену Анжелу!

Та головне, що усвідомила Ліза, вкотре перечитуючи ті пожовклі листи до невідомої Лізи від невідомого одесита Валерія: якщо прийде направду велике кохання, не треба розробляти у стилістів необхідний макіяж, не треба підбирати одяг за журналами. Проте Аліса не заспокоювалася, пропонуючи Лізі то пасту від прищиків, то агресивно намагаючись розплести їй косу і підрізати чубчика.

І тоді, щоб зійти з цієї болючої теми, Ліза показала Алісі один із тих листів: