Він чув, але не знав, як це сприймати. Наче мова йшла про якусь безіменну, безтілесну, аморфну істоту. А й справді, чи був хлопчик взагалі? І яке йому діло до того хлопчика? І чи потрібно йому далі занурюватися в загадку, що весь час вислизає від нього?

— Так, чую. Це вельми цікаво.

— Я залишу вам тут копії. Два дні мене не буде, їду в Братиславу.

Він хотів сказати, що може відвезти її туди, але не сказав. Сказав інше, несподівану дурницю:

— Мукачево до вашого приїзду буде випране, накрохмалене і випрасуване.

Вона стримано розсміялася.

— Там є ще світлина. На ній декілька дітей. Ви зможете впізнати того хлопчика?

— Зможу, — не дуже впевнено відповів він, потираючи рубець на щоці. В такі моменти його шрам білів і ставав схожим на губу великої риби.

Чорноволоса жінка, що пахла цигарками ще більше, ніж їхній сторож, з'явилася навесні. Вона була цілком чорною. Чорні колючі очі, чорні губи, чорні сухі пальці. І в чорному плащі.

— Ця тьотя буде твоєю мамкою, — сказала вихователька. — Привітайся з нею.

Він не хотів вітатися. Чорна жінка скривила губи, показавши рідкі жовті зуби.

— Мене звати Зоя. Мама Зоя.

Вона витягла з-під плаща дві паперові коробки, перев'язані блискучою стрічкою. Одну простягла виховательці, а другу йому. І потріпала кощавою рукою за чуприну.

— Будь слухняний, і я скоро приїду за тобою, — в її чорних очах хилиталися білі вогники.

Він поніс коробку до кімнати і став розглядати намальовану на ній дівчинку з мереживною червоною шапочкою і з кошиком у руках. У нього ще не було такого гарного подарунка. Але тут налетіли старші хлопці, видерли коробку, розпакували і почали розхапувати цукерки. Одна з них упала на підлогу і її в борюканні розтоптали. Коли вони втекли регочучи, він підібрав цукерку і ощадливо надкусив. Під крихтами шоколадної скоринки блищав жовтий кислуватий мармелад. Він смоктав його довго, не ворушачи язиком, щоб подовжити насолоду. Потім підібрав кришку понівеченої коробки і тулив до лиця, нюхав. Вона пахла цигарками.

Чорна жінка знову прийшла під осінь. У тому ж чорному плащі. Він привітався першим, чекаючи гостинця. Але вона нічого не добувала з-під плаща. Вони гуляли садом, тримаючись за руки. Її рука була суха й тверда, як гілка. Вона йшла швидко й тягла його за собою. І від неї ще гірше, ніж тоді, пахло тютюном. Його нудило, вже й цукерок не хотілося від неї.

— Я повезу тебе до моря. Це велике озеро, де плавають великі зубаті риби. Якщо не будеш слухняним, я кину тебе тим рибам і вони тебе проковтнуть. Був такий капосний хлопчик — і немає. І ніхто за тобою не заплаче.

Йому самому кортіло плакати. Кортіло повернутися до дітей, до звичних тіток, які, хоч і лаялись, і бились, але не лякали зубатими рибами. Смикнув руку, але суха клешня тримала міцно.

— Ану, не сіпайся мені.

Він заплакав.

— І не скигли. Мама Зоя цього не любить, — в чорних очах її пострілювали іскри.

І так йому стало моторошно, що з усієї сили рвонув рученя. І видер його, і побіг, шпортаючись об лопухи.

— Ану стій, малий паскуднику! — кричала вона. — Чуєш, стій мені! Від мене не втечеш.

Та де б він став? Летів, петляючи між кущів, дріботів ноженятами. Із бур'яниська вигулькнув собака, пустився перед ним, ведучи до заповітної дірки в паркані, через яку вони не раз вибиралися звідси в білий світ. Але чорна тітка шурхотіла позаду, зовсім близько, і він зрозумів, що до лазу йому не добігти. Примірявся очима до найширшої шпарини в зубчатому паркані. І став просувати своє худеньке тільце. І вже було майже протулив, та голова виявилася більшою за той просвіт. А він цього не врахував і тягнув її живодером за своїм тілом. І світ в очах захитався, розколовся навпіл, і щось липке й гаряче потекло шиєю під сорочку. За хвилину він лежав на траві і пес облизував його червоне обличчя.

... Вона мала рацію, та чорна жінка. Йому не вдалося від неї втекти. Настав день, коли вони сіли в автобус, потім на поїзд і вийшли в людному місті, де вітер зривав з нього картузика, жбурляв у лице мокре листя, і з-поза сірих будинків раптом оглушив-налякав його сірий рухливий простір, якому не видно було кінця-краю.

Світ тут уривався для нього.

Мине багато років, і Тата якось скаже йому: «У кожної людини є, повинно бути щось найголовніше в житті. Щось таке, що вона може, повинна назвати одним словом. Тільки одним. Що для тебе, синку, найголовніше в цьому житті?» — «Море», — відповість він.

Море відріже йому дорогу назад і змиє пам'ять. Років через п'ять-шість він начисто забуде все, що залишилося там, за горами.

…Тут, за горами, де несподівано віднайшовся його мерехкий слід.

Голуби залишили його вікно — отже, новин, мабуть, більше не буде. Два вільні дні лежали перед ним, як два чисті аркуші. І треба було з чогось починати. Згадав, що він «письменник», і цю легенду належало невдовзі захищати.

Набережна щоранку все більше пожовчена тополиним листом, що, зволожений росою, пахне кислою терпкістю. Циганська пара двірників — чоловік і жінка — споро підмітають його. Чорнющі від сонця, якісь колючі й запилені, наче будяки при дорозі. Метуть плече в плече. Зупинилися покурити — і віники їх, затиснуті під ліктями, стирчать іззаду, як обчухрані хвости дикобразів. Йому дивно, що він помічає таке, і це навіть веселить його око. Нова ясність приходить у стрій його думок.

За тим столиком, де він двічі бачив письменника, було порожньо. Зайшов до найближчої книгарні. Кучерява продавчиня гортала на самоті журнал.

— Я шукаю мукачівського письменника…

— Книги?

— Ні, його особисто. Імені я не знаю. Про смішне він говорить із дуже серйозною міною…

— А з серйозного сміється, так? Тих, що пишуть, багато. Письменників одиниці, а тих, що гарно мовчать, — ще менше. Це його слова…

— Мабуть, це таки він.

— За годину він обіцяв занести до нас книжки.

— Перекажіть йому, будь ласка, що я чекатиму його поряд, за столиком біля кав'ярні «Галка».

Чай подали з медом. Поцікавився — з якої пасіки. Мед болгарський, пояснила дівчина, порційний, в одноразових чарочках. Що тут скажеш?

Підбіг хлопчак з хитрими, нахабними очима.

— Дядьку, дайте п'ятдесят копійок.

— А чому саме п'ятдесят?

— А хіба ви дасте гривню?

— Дам і більше, якщо заробиш. Руку опусти. Коли просять, не простягають руки, та ще й брудні. Тоді не так соромно, якщо не дадуть. А щоб не було соромно ніколи, гроші заробляють.

— А що я можу робити? — хлопець скорчив кумедну гримасу.

— Купиш мені газет. Усі, які є місцеві.

Малий затис п'ятдесятку в руці, але рушати не поспішав.

Чоловік за столиком відсторонено пив чай, не звертаючи більше на нього уваги.

— А ви не боїтеся, що я вас обдурю і не вернуся з газетами?

Чоловік скинув на нього очі. Зараз цей погляд був настільки пронизливий і твердий, що дітвак аж відсахнувся. Проте голос того звучав рівно і навіть лагідно, але зі сталевим акцентом.

— Що? Це я маю боятися? Та ні, боятися має той, хто обдурює. Раз обдуриш когось, удруге. Втретє обдурять тебе. Далі й сам себе обдурюватимеш — і пропадеш, як сіль в окропі. І будуть витирати об тебе ноги і переступати, як шолудивого пса. Затям це собі й іди, бо я чекаю на газети.

Газети лягли на його столик через десять хвилин. Хлоп'як отримав своє за послугу. Одна монета скотилася зі столу і дзенькнула об бруківку. Малий нахилився і простягнув за нею замурзану руку. Але тут же шкіряний черевик наступив на неї.

— Ніколи нічого не піднімай із землі. Ніколи, чуєш?

— Але ж це гроші…

— Тим більше, — процідив крізь зуби чоловік і ще більше натиснув на руку — той аж писнув від болю. — Якщо дуже схочеш, то гроші тобі принесуть на мисочці. Як ця офіціантка носить морозиво. Ще й посміхнуться.

Він теж посміхнувся, прибираючи ногу. Хлопець потирав руку, відступив про всяк випадок на кілька кроків назад. І вже звідти примирливо запитав: