— Дядьку, дасте мені ще якусь роботу?

— Приходь завтра на дев'яту до готелю «ML».

Збоку на них поглядав письменник, тримаючи під пахвою пачку книг.

— Це ви шукали моє тіло?

— Так. Якщо не поспішаєте, присядьте, будь ласка.

— Залюбки. В ногах правди немає, її шукати треба вище. Отже, я слухаю. Слухати мені легше, ніж говорити. Навіть легше, ніж писати.

— В мене до вас дещо дивне прохання…

— Не сумніваюся, — мурмотів письменник. — На мого читача ви не схожі. На туриста тим більше.

— Я не турист, — згодився він. — Я мандрівник.

Письменник ковзнув примруженим поглядом:

— Це зовсім інша річ. І мандруєте ви, здається, без карт, і лише тими маршрутами, які вам конче потрібні. Чи не так?

— Так. Карти не завжди приводять туди, куди нам потрібно.

Письменник поклав на стіл книги і з полегкістю зітхнув:

— Це правда. Географія завжди розчаровує. Так само, як історія завжди бреше.

Чоловік замовив ще два чаї з болгарським медом. Йому здалося, що мед трішки пахне морським піском.

— Мені потрібна ваша допомога.

— А мені здалося, що ви з тих, які самі допомагають, — зауважив письменник.

Чоловік посміхнувся.

— Хотілося б дещо дізнатися про літературну працю. Я заплачу вам.

— За що платити? За слова на вітер? Навчити писати неможливо.

— Я не хочу писати. Я хочу знати, як це роблять інші. Якщо ви не хочете брати гроші, то я куплю ваші книги.

— Не треба купувати мої книги. Їх куплять ті, хто їх прочитає, — незлобиво відмахнувся письменник.

— Гаразд. Тоді як мені бути?

— Вчинимо просто. Мах на мах. Обміняємо мій урок про словоблудство на вашу історію.

— Яку історію? — здивувався незнайомець. — Ви гадаєте, в мене є якась цікава історія?

— І не одна. Це у вас на обличчі… хотів сказати написано, але було б неточно. Це у вас на обличчі приховано…

Його візаві мимохіть торкнувся пучкою свого лиця. І пожалкував, що зачепив цього в'їдливого борзописця. З письменниками, мабуть, так же важко говорити, як і з художниками. Художники лякали його ажурністю слів і розмитістю фраз, схожих на їх акварелі. Підвів очі до співбесідника і зустрівся з пильним поглядом, у якому порівну були замішані іронічна байдужість і співчутлива теплота. Несподівано для себе він запитав:

— І ви готові все вислухати?

— Не все. Тільки головне, — письменник відсьорбнув з горнятка. — А все інше я домислю.

— Що ж, згода. Тоді ваш перший хід, маестро слова.

— О! — письменник легенько стукнув кулаком по книжці. — З цього й почнемо. Що ви знаєте про слово?

— Нічого. Але свого часу за одним присідом я прочитав дві шафи книг. Та й тепер інколи почитую.

— Тоді я за вас спокійний. Бо хто читає книги, той керує тими, хто дивиться телевізор. Але читати й писати — це різні речі. Можна сказати — протилежні речі. Бо письменник хоче написати одне, виходить друге, а читач прочитує третє. Причому щось своє там знаходить кожен читач. В цьому й полягає певна абсурдність письменства і книги взагалі. Ісус лише один раз брався щось креслити на піску, та коли підійшли учні, затер це сандалею. Чому Він ніколи нічого не писав, не залишив по собі жодного написаного рядка?

— Чому?

— Бо слово написане, на папір перенесене — спотворене, облудне, брехливе. Думка, слово, образ ніколи не зливаються воєдино. Як ніколи не зіллються в одну істоту риба, птиця і змія…

— Тоді чому цим займаються? Чому, приміром, ви пишете?

— Дійсно, все справжнє давно написане. Та залишається ілюзія, мрія кожного письмовця (слово Коцюбинського), що він найбільше наблизить слово до Образу. Залишається вічний і болісний пошук магії слова. Бо ти мусиш вимовити те, що мовчазно переживає світ. І від твого письма й сам світ повинен мінятися. Так, друже мій, без літератури немає життя, хоч як це не смішно звучить. Наше життя — просто прожиті й забуті епізоди. А записані — вони стають фактом, подією, історією. Таким чином, життя робить життям література. Недарма Біблію називають Книгою буття.

— Звідки ви знаєте, про що і як слід писати?

— Лев Толстой навчив мене, що треба писати про щось важливе. Франс Кафка — що писати можна про будь-що. Франсуа Бобен — що писати можна ні про що. І все це — Література. Про що писати… Якщо ти довго й уважно дивишся на світ, то світ починає тобі диктувати. Встигай тільки записувати.

— А як розрізнити: вартісне це чи ні?

— Бачите, пустий, хоч і добротно написаний твір, за душу не бере. А в талановитому є якась мудра міра, золота жила, якась пружина, що змушує його читати з прискореним серцебиттям. Талановите письмо оповите якоюсь магічністю. Оця магічність, якої більше між рядками, ніж у рядках, і робить написане цікавим та інтригуючим. Це відчуваєш із перших речень. Бо справжні книжки не розповідають, а слухають читача, налаштовуються на амплітуду його душі. Справжні книжки перечитують. Ось головна міра їх вартості… Книг тисячі видаються. Десятки стають популярними. Деякі називають бестселерами. І тільки на одиниці падає слава читацького неминущого інтересу. Вони «заводять» читача і тримають на прив'язі. І ніхто не розгадає цю загадку.

— А як взагалі пишеться? Що штовхає в цей стан — цікава книжка, подія, зустріч чи щось іще?

— Навіть запахи, обривки мелодії, постріл жіночого погляду, зронене кимось слово або чиєсь красномовне мовчання… Хтось чекає натхнення, але натхнення — це та вода, яка під лежачий камінь не тече. Ти думаєш, читаєш, нотуєш, працюєш над словом — ось-ось заіскрить. Шукаєш іскру, як шофер. Справжній образ з'являється як зблиск. В одну мить. А далі його замучують, заглушують, як бур'яни, слова, слова… Через те творчість — це безнастанна нещадна боротьба зі штампами. Гарно писати означає насамперед гарно метафорично думати. Метафора — це проба на звання майстра. Наскільки сильна його уява, багате асоціативне мислення, розкіш образів. А глибину думки виражають його епітети. Це коли двома-трьома ретельно відібраними словами передається на аркуші думка, барва, звук, світло. Ні, це не красиві слова, це картина, намальована словами-мазками. В добрій книзі немає місця позолоті, тут кожне слово — як стріла в суть.

— А де ви берете сюжети?

— Життя безсюжетне. Я не гонюся за фактами, повчальними історіями. Для мене цікаві дві речі: зоряне небо над головою і моральний закон серця. Я би назвав себе ловцем думок. Думку-образ я пришпилюю до паперу, як рідкісного метелика. Це згустки життя, підсвічені, як акварель, збоку. Я вважаю, що література має не стільки розповідати, розважати, як акумулювати позитивну енергію, підносити душу. Те, що мовчазно переживає світ, має виказувати письменник. Усе минуще, залишиться тільки спіймана і закодована на папері мить щастя. Цією солодкою каторгою я і займаюся.

— А мова, яка її роль у творі?

— Це половина краси твору. Якщо там ясні думки, то й проза повинна світитися. Слова повинні вміщувати запах, колір, рух. Читач повинен радіти їм, як зустрічі з цікавою і гарною людиною. Для того ти й письменник, щоб дібрати слово замашне, пахуче. Бо можна сказати, приміром, корч, а можна — корчомаха; не насупився, а насурмився; не мляво, а пиняво; не багатолюдно, а глітно; не кволий, а крихкотілий; не крадькома, а затайливо; не сутінки, а намерки; не залицяльник, а увива; не легковажна, а повійна; не сварити, а псярити; не підліток, а недоліток; не писати, а малякати… Якщо ти пишеш, то багато мусиш читати, ковтати вітаміни від геніїв. І мусиш ходити словниками, як затишними кімнатами. Бо наша родова мова — це оселя духу. Це духовна шкіра, без якої ми духовні трупи. І якщо цього не розумієш, то просто будеш продукувати мертводруки…

Неквапно, притишено лилася його бесіда, і стороннім могло здатися, що приятелі, зрілі і чимось схожі чоловіки, ведуть задушевну розмову про якісь важливі житейські речі.

Нарешті письменник похилитав порожньою чашкою і схрестив руки на грудях:

— А зараз ваша черга, друже.

— Що ж, я спробую, але моя розповідь буде довшою, ніж ваша.