— В такому разі нам варто замовити пляшку молдавського мерло.

— Я ніколи не пив молдавське мерло.

— Треба інколи дозволяти собі гарне вино. За тиждень продали аж п'ять моїх книг. Тож я вас пригощаю.

— Вітаю і дякую. Я ніколи не пив вино, зароблене письменницькою працею. Один мій старший друг радив: коли вирушаєш у далеку дорогу, позич окраєць у робочої людини, котра заробляє свій хліб чесною працею.

Коли вино було налито в келихи, він почав:

— Жив-був хлопчик. Хлопчик без роду-імені. Ні, спочатку він не жив. Та й потім, зрештою, життя його важко назвати життям…

Куранти на ратуші розсікали час рівномірним глухим бемканням. Поверталися вже додому в Росвигівський бік ті, що йшли повз них у своїх справах ополудні. Помінялася зміна офіціантів. Потягло з Латориці рибним вітром-свіжаком, він неначе роздмухав ліхтарі над їх головами. А вони все сиділи й сиділи, опустивши голови й загостривши плечі. І в очницях їх залягли тіні, схожі відтінком на порожню пляшку.

Вони більше мовчали, ніж говорили. Їм було про що помовчати.

Лопотіння крил провістило новий ранок. Голубів таки принаджувало його вікно. Тепер він зрозумів чому. Майже врівень з його вікном скісно лежав дашок дерев'яної альтанки. А нагорі хтось дуже ранній снідав канапками і кришив на нього булку. Через це птахи й зчиняли такий гармидер.

Шкет, який учора приносив для нього газети, вже стовбичив біля паркану, ловлячи дрижаки. А ще й восьмої не було. Він вийшов надвір.

— Урок номер раз: з'являтися завжди треба вчасно. Ні раніше, ні пізніше. Ти прийшов на годину раніше. Людина, яка себе поважає, не викине годину на вітер.

— Я боявся, що не застану вас.

— Урок номер два. Ходиш ти, як босота. Хто з таким захоче мати справу? З грошей, які я зараз дам, купиш собі пристойні кросівки і куртку. А потім підеш до книгарні, що біля кафе «Галка»…

— Книгарня — це бібліотека?

— Ні, це магазин, де продають книги. Купиш усі, які там є, книги цього письменника. Тут записано. Книги віднесеш до лікарні і роздаси хворим. Потім підеш до іншої книгарні і там викупиш книги. Обійдеш усі. І все — до лікарні. В різні відділення. Одну книгу залиш собі і читай. Коли запитаю — розповіси. Якщо ні, вважай, що знову безробітний.

Малий, шморгаючи носом, кивав головою.

— Писати знаєш?

— Знаю. Я в Будинку школярів стінгазету випускав.

— Завтра вранці принесеш звіт.

— Що таке звіт?

— Це список того, що ти зробив і скільки на це витратив грошей. До копійки. І все щоб чесно. Помічу обман — залишишся без вух і без роботи.

— Та хіба я лох?

— Запам'ятай: завтра рівно о дев'ятій.

— Я годинника не маю.

— Годинники майже в кожного перехожого.

— Вкрасти? — хлопець лукаво скосив очі.

— Запитати. А тепер — за роботу. Зачекай… Як хоч звати тебе?

— Щур. Коля Щур.

— У людини має бути одне ім'я. Людське.

— Ну, тоді просто Коля.

— І ще одне, Колю. Прийдеш завтра немитим — зніму штраф із зарплати. Знаєш, що таке штраф?

— Знаю — бабки вріжете. Але де я помиюся? У нас воду разом із газом відключили.

— Це не моя жура. Хоч у річці мийся. Краще рибою пахнути, ніж козлом.

— Ги-ги-ги, — оцінив жарт Коля. Засилив руки в кишені зашмуляної джинсівки і поскакав, як білченя, вузеньким бетонним бордюром.

«Мабуть, щоб зігрітися, — подумав він, проводжаючи очима рухливу сіру постать. — Ну, ось уже й діти на тебе працюють. І скажи після цього, що світ не повертається на кола свої. Таки хтось перевертає над нами піщані годинники, в яких не пісок часу струменить, а ми самі…»

В люди його вивели десь за місяць-другий після приїзду в нове місто. На той час він уже довго міг сидіти в дерев'яному ящику і не кривитися від болю. Ноги, затиснуті між дощечок і перехоплені ремінням, вже не муляли. До споду ящика дядя Боря прикріпив коліщатка з підшипників — вийшов візок. У тому візку його поклали в металеву будку на машині. Там, у смердючому мороці, мишвою вовтузились дітлахи. Попискували і по-старечому покашлювали. Час від часу машина зупинялася, дверцята відчинялися в ранкову мряку і рудий парубійко брав одного з них в оберемок і скидав, як лантушок, на землю. Його коліщатка дзенькнули об бруківку біля сірої кам'яної жінки з голими цицьками.

— Картуз на землю, руки на груди і голос жалібний, як учили, — простуджено прохрипів рудий і скочив на підніжку автолавки.

О, як учили, він добре пам'ятав!

Дядя Боря, худий гачконосий веселун, приходив майже щодня з пляшкою і рибиною. Якось хлюпнув і йому в алюмінієве горнятко. Випар із нього аж очі їв, і він не торкнувся посудини.

— Хвалю, — ляснув його по плечу дядя Боря. — Це в роботі не підмога. А нам з тобою, хло, скоро до роботи ставати.

Вони пили з мамою Зоєю, заїдаючи рибою і супом, що варився з пакетиків. А потім ішли до іншої, маленької кімнатки. Там їм було весело. В усякому разі мама Зоя лише там сміялася вголос. А так вона лише зрідка посміхалася вузькими очима і синіми губами.

Одного разу дядя Боря, хижо посміхнувшись, згріб його своїми лапами, підламав ноги і зв'язав їх реміняччям. З несподіваного болю він заревів.

— Закуси зуби, хло. Буде трішки боляче. Але нічого, буває й гірше, казав старий зек, збираючись на розстріл. Буває, перебивають ноги. А ти будеш калічкою при своїх ногах. І ще колись мені подякуєш, що не дав тебе скалічити, — і поніс його, спеленаного пасами, на балкон, що виходив на здичавілий сад. І поклав його на злежаний сінник.

Рясно котилися сльози з очей, бо це було гірше, ніж колінкувата на дерев'яній решітці.

— Поплач, поплач, хло. Одеса-мама сльозам вірить…

І так щоранку. Перші дні тортури були нестерпними. В ногах спочатку ломило, потім пекло, потім ними снували мурашки. Біля полудня вони дерев'яніли й ставали твердими нечутливими цурпалками. І тоді він починав вивчати свій маленький балконний світ. Розглядав пожовклі, набубнявілі від вологи книги, дотягувався до гронець дикого винограду, бавився з тарганами, що газдували під зогнилою діжкою. Мама Зоя, що покидала квартиру на цілий день, залишала йому булку і закляклий суп в алюмінієвій кварті. Булкою він навчився принаджувати голубів. Спочатку кидав їм крихти на висунуту дощечку, а перегодом вони вже нахабно всідалися йому на плечі і хляпали крильми по голові, смішно клювали з долоньок. Голуби частково розвіювали його безпросвітній сум за дітьми, за тим двором під могутнім горіхом, де жив його великий рудий собака.

Тепер у нього були птахи. І було море. Вірніше, дух моря, що гучав десь за піджовклими деревами або зловісно шепотів, двигтів землею і куйовдив його чубчик вологим солоним вітром. І приносив у сни тривогу.

Нікому він не був потрібен. Мама Зоя озивалася до нього лише короткими й сухими, як перепалений папір, командами: «вставати», «одягатися», «вмиватися», «їсти», «спати». А тут, на балконі, хоч ніхто не діймав його. І пахло йодистою свіжістю, не те що у квартирі, де навіть стіни прогіркло смерділи тютюном. Отже, не все так погано, сказав би знайомий старий зек дяді Борі… Хіба що ноги зв'язані, зате руки вільні.

А коли його винесли на бульвар, він з лячним захватом убирав очима безмежжя синьо-зеленого простору. Строкаті натовпи людей шурхотіли понад ним, і тільки дзенькання копійок у його картузі сполохувало його зачарування.

Життя набувало сенсу. Перебути ніч у задушливій пліснявій квартирі, годину хитавиці в смердючій автолавці — і воля-вольная празникового узбережжя. Свято душі й очам забава. Скільки див твориться довкіл! Які кораблі ковзають морською синявою! А скільки вуличних пригод!

Якби йому ще гулюкати не треба: «Дорогі дядьки й тітки, чужі таточки й чужі мамочки! Згляньтеся над сиротиною! Мало того, що безрідний, та ще й ущерблений долею. Не людина, а півлюдини. Без ніг життя починаю…»

Він не прислухався до своїх слів, не вникав у їх зміст. Вони жили окремим життям від нього, ці механічні вигуки, які він стелив під ноги людської юрби. Їх навчила його мама Зоя, супроводжуючи лайками й запотиличниками.