— Як гадаєте, той чоловік справді чує щось? Цей знак надійний, що дзвін там?

— Знаків немає. Ми самі їх вигадуємо і прочитуємо. Але дзвін може бути в землі.

— Багато було сьогодні хворих, — сказав я, щоб якось закрити провислу тему.

— Хворих? Не знаю… Часом мені здається, що лише хворий може бути направду здоровим…

— Але здоровими хочуть бути всі.

— Так. Бо здоровля — то свобода. Здоровля і віра — найбільші дві свободи.

— А що тоді найбільша несвобода? — запитав я.

— Гріх, — притишено сказав він.

Тоді я ще не був готовий це зрозуміти. Але продовжив розпити.

— А як ті люди так дружно зібралися? Звідки вони знали, що ви готові прийняти їх?

— Волова шкура їм се звідомила.

— Яким чином?

— Дуже простим: шерстинки з неї стекли потічком у долину, і сільські жони, які полощуть цуря, вгледіли їх. Не пошлю ж я сорокою звістку, правда? Мушу обходитися тим, що є… Та ходімо вже до сну. Ми нині заслужили його.

Я теж підвівся. Я вже починав звикати до його нехитрої філософії: «Ніщо в сьому світі не дається просто так, усе треба заслужити». З синього зошита.

«Що світ — те і я»

Я бачив, коли він, помолившись, лягає, і чув, як засинає, — вмить, як велика птиця, тихо склавши натруджені крила і склепивши цупкі, неначе берестяні, повіки. Але ніколи не бачив, як і коли він встає. Після пробудження я завжди заставав його вже на ногах. І тепер, після втомливого дня, довгого спання не було й мені.

— Вставай, день хоче бути! — гукнув він знадвору. — Вся живина Божа давно вже клопочеться.

На підвіконні в мисочці лежали ягоди, лискучі, як під лаком. Наші з ним улюблені чорні дикі черешні, подзьобані птицями. Нічого в світі немає солодшого. Я вмився, і ми сіли до снідання, ним приготованого, — кисляк із накришеними огірками, редькою, кропом, зубком часнику і краплиною олії. І хліб. Ми найчастіше цим снідали. Або токаном-мамалигою з тим же кисляком. Добре, коли була ще й бринза.

Волова шкура знову була перекинута через жердину, з неї цяпала в траву вода.

— Лічниця сушиться? — запитав я. Просто, щоб зужити одне з його слів. Вони смакували мені не менше, ніж його страви.

— Ай. Бо хворота, як усяка біда, липне — нараз не оддереш. А так прополощеться квасною водою, прокалиться на сонці… У нинішніх шпиталях це називають смішним словом — «дезінфекція». В давнину було простіше. На воротах лічниць, напханих болем, писалося: «В ім'я Господа вхід смерті заборонений!» Але думаймо про днешній день. Ми вчора щось пообіцяли тому газді кам'яного поля.

— Так. Цікавий дядько.

— Еге, не торішнього літа чоловік. Наспівав нам і про липове клиння, і про білу березу. Ну що ж, тіло сите — ноги в руки.

І ми рушили, збиваючи важкі, як ртуть, роси. Пустилися порожнем. Я спитав, чи не вкраяти на дорогу хоч хліба.

— Хліб нас сам найде, — кинув він не обертаючись.

Простори довкола розляглися так широко, так привільно, що очам було мало, кортіло спивати їх грудьми. Як у тій пісні співається: «Верховино, світку ти наш!» Зелене безмежжя ряхтіло в ясноті молодого дня. Гори гойдалися в легкій імлі, як кінські гриви. Вітерець, пронизаний променями, котив обабоки сиві габи папоротей. Дух і серце спирав огром дзвінкої просторіні, і дзвеніла в тобі радість злуки з цією неземною благодаттю.

«Ся краса вхопила моє серце», — сказав би чоловік, що йшов мовчки попереду. Помалу починав я осягати його напучування: «Виходь щодня в мандри. Диво само не прийде. Диво простору, відкритої природи, коли твоє тіло рідниться з усією землею, повітрям, світлом, водою, вогнем і всім земним населенням».

Ми йшли ледь наміченим пішником у папоротях по пояс. Поки не вперлися в розпуття двох вівчарських плаїв. «Там, де дорога чихає», — казав учора Микула, котрий мав клопіт із дзвоном. Далі ми держалися нитки потічка.

— Ходи, куди води ходять. Вони виведуть. Води найдавніші. До них проходи топтали звірі. А за ними клали путівці й дороги люди. Сими світами нас водить вода.

Мій поводир ступив убік і бережно прополов рослинку.

— Гісоп. Загоює укуси змії. Біблійна трава… За моєї молодости, якось було, потягся я поночі за хворостиною — і вхопив гадину. Оббігав півверсти округ, доки напав на гісоп. Зогнилий пень мені його висвітив. Так порятувався.

Ми йшли, а він тикав ціпком у різні боки в небо і казав:

— Там полишена на Бога Тростяниця. Там — грибні Пузняківці, захмарне Грабово, швабські Герцівці, гонористе Белебово, мокра Визниця, Обава з відьомським каменем, Дубино під шатрами хащів, Глинянець на кам'яній п'яті, Кльочки, що не пустили до себе колгосп…

Назви сіл звучали, як відгомін пралісів, як заклинання старовіку. Два-три слова його характеристики дивовижним чином переносили мене туди, створювали ефект присутності. Я йшов позаду і раптом побачив щось на стежині — то була згорнута в цівочку купюра. Десять рублів.

— Тут гроші! — крикнув я радісно. — Ви не підняли?

— Я їх не губив, — кинув він через плече не обертаючись. — Відай, косарі десятку стратили. Троє тут пройшли перед нами — бачиш, збиті роси? Двоє молодих і один постарший. Закурював, два сіркачі палив. Тоді, певно, і вронив папірець. Буде вертатися — підбере.

Виявляється, він не просто бачив на дорозі гроші, «бачив» цілу історію довкола них. Я мовчав, він також. А потім, наче загладжуючи моє розчарування з того, що ми не підібрали знахідку, сказав:

— Мою кишеню павутиною заткало. Гроші будять обережність і потайливість. Пощо се нам, правда?

— Правда, — невпевнено відповів я.

Для нього мовив, не для себе. Грошей мені тоді весь час не вистачало.

По якомусь часі відкрився нам далекий спад, поплямований латками селянських нивок. І в альпійське безгоміння вплівся далекий, як сон, погук півня. Ми йшли ребристим верхом Гранки. Два боки її справді були наче зрізані, гранясті. Варта старезних лип тісно обхопила вершину. Під ними, на купинах, гучали чагарники й дикі трави.

— Тут стояла церковця, — мій супутник зупинився. — Колись круг церков садили липи. І камінь з підмурівка ледве затягся навіяним дерном — чуєш ногами невдобини? Тепер маємо протяти уявний шлях, яким волочили дзвін. Ось удалині крізь черешні блищить баня нової церкви… Волів напрямки не гнали, бо дзвін міг покалічити їм задні ноги. Тягли ламаним волоком, обходячи дерева й западини. Воли самі вибирали дорогу, розумієш? Мусиш почутися живим тяглом. Як би ти поволік звідси в долину вантагу?

Я пустився вниз, петляючи між гандрабатими сливами.

— Може, заєць так і поскакав би, та не віл, — наздогнав мене його сміх. — Помнож довжину вола на п'ять і на таких відтинках плавно завертай. Такими підковами і спускайся.

— А чому на п'ять? — запитав я. — Волам подобається ця цифра?

— Се число подобається всім, хто ходить. І муравлю, і зайцю, і волові, й чоловіку. Се відрізок просторової присутности. Правцюючи, людина на десятому кроці (п'ять її довжин) збивається на якусь мізерію вбік. На тій «п'яді» нам притульно, на ній для нас однаковий тиск неба і однакова рівновага землі. Під час руху ж вони міняються. І ми незримо міняємося. Тому, коли йдемо, дістаємо новий струмінь потуги від землі і простору. Через се в дорозі ми не так старіємо.

— Звідки ви це знаєте? — вигукнув я.

Він зміряв мене гострим поглядом заскоченої зненацька птиці. Прив'язав тим поглядом, наче дротом.

— Бо я Світован. Що світ — те і я.

— Ви сподіваєтесь, що ми втрапимо в сліди тих волів… і провалимося в яму із дзвоном?

— Та ні, я не такий уже йолоп. Без слідів можна обійтися. Головне — вгадати напрям волокуші. А яму, де застряв дзвін, покаже инше.

— Що? Підземний звук?

Нашу розмову перебив інший звук — подзвін каменя об косу за грабовим живоплотом. І ми рушили в той бік.

Підземні дзвони

За хвилину з-під корча вигулькнула знайома вутла фігурка у вицвілій сорочці і високих гумаках. Віночок рідкого волосся тріпотів іржавим німбом. Із прорізів хитрих очей бризнув смішок: