— Вам би попелом ноги посипати…

— Помагайбіг, Микуло! Косите? — першими за тутешнім звичаєм вітаються не ті, що працюють.

— Кріплюся, як диня на морозі. Роса щезла — яка косовиця?

З лопухів вискочила рябенька шавка, зайшлася пронизливим дзявкотом.

— А матері твоїй сім копійок! — тупнув на пса Микула. — А ви добре дійшли. Тут і є моя планєта, — кивнув на узгірок під Гранкою, де утвердилася його сіра «коцка» під шифером. — Сюди я навічно заліз, як червак у хрін. Хоча і дідо, і няньо казали, що з дараба ніхто ще не розбагатів…

— Що вам найліпше тут родить? — запитав Світован.

— Камінь. Я збираю, а кроти орють.

І це була правда. Нива поцяткована сотнями горбиків свіжої землі. А внизу — довгі насипи каміння, як татарська огорожа. З нього вимурувано фундамент, пивницю, хлів, східці, укріплено берег. Цей заберуть на греблю, казав Микула, а навесні буде ще. Коли інші орють, він збирає каміння. Кошар за кошаром. Каміння, як зуби скелі, рік у рік пробивається із землі, зазубрюючи і ламаючи мотики, лемеші і коси. Це один з відрогів великого кам'яного масиву, на якому промишляють споконвічні кар'єри недалекого Шелестова, звідки синю бруківку возили ще в Пешт, Відень і Лемберг.

І тепер цей камінь Микула довбає в себе на городі. Але це його земля, і її належить обробляти. Коли з камінням завершено, береться за дерновиння. Інші сіють, а він січе кореневища чагарів та бур'янів і тачками звозить донизу, метр за метром звільняючи грунт від дичини. Здебільшого колінкує, відкинувши інструмент. Руки перетрушують землю, визбируючи камінці й корінці. Цей жилавий худенький чоловік довбає скалу з дециметровим родючим шаром.

— Ех, була сила, коли мамка цицьку носила! А тепер…

Хтось обгортає ряди, а Микула мостить тераси, щоб відвойовані грядки не змило дощем, щоб гудиння росло вертикально. Хтось із базару несе тучну розсаду, а він сіє своє насіння цибулі, капусти, буряків, огірків. Хтось зажурено позирає на розпечене небо, а Микула з дітьми від зорі гримить відрами. Хтось потім зітхає над пожухлою грядкою і бідкається через неврожай, а він несе відрами хрусткі огірки, часничини, як п'ястуки, пузаті й солодкі, як дині, буряки. А про картоплю й говорити нема що. Збризнуті вапняним молоком і ретельно підсушені на сонці, бульби золотою горою встеляють пивницю. Тут же — шеренги банок із квасолею, огірками, томатами у власному соку, аджиками, борщовими сумішами, грибовою ікрою, овочевими паштетами, виноградним соком. Увесь лугош над двором чавить на сік.

— Від вина я вдурію, а так — дітям вітаміни і смакота.

Насіння відбирає найдобірніше. Він сам собі і селекціонер, і агроном, і технолог, і кулінар. Зате живності ніякої не тримає.

— Щоб мені в дворі смерділо… — загинає пальці. — Сіно міняю з сусідою на молоко і сир, кукурудзу — на яйця, самогонку — на гній. А восени поїду на Вінниччину (там його дві доньки одружені) і десь у глухому селі виберу собі свиню й бичка. Переробимо їх із зятями, а кум-провідник усе готове привезе в Мукачево. На рік маємо м'яса.

Не переводяться в домі гриби. Щоранку, коли інші тільки з дворів витягуються, Микула вже з повною кошаркою здоровкається. Похід за грибами, крім усього, має ще й діловий характер: взяти на облік дички-саджанці для прищеп, запримітити стовбури й кореневища вигадливої форми, які згодяться для роботи.

— Моя голова лише в один бік варить: що робити, аби нич не робити. Ви знаєте, що я хижу зліпив із сміття?..

Про те, як Микула будувався, досі в селі ходять легенди. Не за рублі — за копійки. Каміння носили з городу цілою родиною. Підводою навозили ріні і намитого рікою піску. Знайшовся і варіант безплатного цементу. Його на станції видували з цистерн у машини, і цемент укривав платформу шаром у палець. Залізничники радо дозволяли підмітати територію.

Коли дійшло до стін, Микула зметикував цілу комбінацію. Він придумав свою технологію легкої, теплої, а головне — безкоштовної стіни. Дружина тоді куховарила на цегельному заводі, звідси брали биту цеглу і шлак із печей. Змішували з кам'яною мучкою, додавали вапна, трохи цементу і заливали це в дощату опалубку. Наступного дня щити піднімали — і стіна росла ще на метр.

Найцікавіше, що все це вони робили вдвох із вагітною дружиною. Але як?! На цій будові ніхто не підняв руками жодного відра. На кожному розі стовбичили дерев'яні «журавлі», і жінка однією рукою піднімала мотузкою відра з матеріалом на верхотуру. Там порався Микула. Так само на землі було нарізано і обтесано крокви. А нагорі лише скріплювалися. З деревом теж не було проблеми. Ліс сам «забрів» у його город. Лісник бурчав, натякаючи на данину. Але Микула присік його просто: «Що, цю хащу твій няньо саджав?»

Від підбережної кринички прокопав шанець, кинув шланг — своя вода цілодобово. Постало питання з опаленням. Із двох газових труб зварив «бубен». Нагрівається трісками з майстерні, обрізками, лозою, бадиллям, тирсою. Усе це поволі тліє, окислюється, зате теплота така, що діти взимку майже не вкриваються.

Непросто тут жити, але жити можна, якщо чоловік пан своїй голові.

— Я давно міг бути начальником, коби няня не вигнали з партії за діда-куркуля. Не хотів здавати вози і воли в колгосп. І дітям, і онукам показив ряд. Лишив я село, пішов у город, навчився робити на крані. На висоті файно: небо, птиці свищуть, людської паскуді менше. Але на небі жити не будеш — не настілько сятий! Державні гуртожитки, чужі квартири, а діти ж — свої. І рясно їх. За півночі — голова й очі! Ми з жоною на рекорд ішли. Кажу їй: давай направимо тридцять штук. На старості будемо ходити від одного до другого. Так місяць і проживемо без біди… Тридцять не тридцять, а п'ятьох Бог дав. Треба було своє гніздо вити. У селі сказали: сідай на трактор у колгоспі — дамо ділянку. Дали, — киває на узгірок кам'яного поля під Гранкою. — Ніхто не брав парцелу з підземним дзвоном. А я взяв, бо поряд дідові і няньові кості загребені. Бо й сам держуся їх науки: надійся на доброє, а недоброє й само прийде…

Так воно раптово й прийшло. Дочулася біда — за тиждень згоріла від раку дружина. Згоріла заразом і частка його душі. Залишився чоловік із п'ятьма дітьми на руках. «І мамка, і нянька для них». Але Божі млини молоти не перестають. Перше, що зробив, — розрахувався на роботі. Робітнича еліта, віртуоз баштового крану в момент гепнувся на грішну землю і вріс у неї по самі коліна. У цю жовту жовтяницю, що найкраще родить камінь, а в літню спеку й сама стає каменем. Треба було годувати дітей, виводити їх у люди. Коли голова сільради запропонував хоча б меншого віддати до інтернату, Микула відрізав: «А твоя мати чому тебе не віддала в інтернат? Може, мудрішим би був».

Чухав голову, як жити. І світла селянська голова не підвела й цього разу. В Обаві безупинно тріщать дві пилорами, перемелюючи довколишні ліси в тирсу. Букові відходи-обаполи лежать териконами. Микула й побачив у них своє нове ремесло. Нарізає з них бруски і підвішує на бантині. Так вони сушаться. Зі старої пральної машини зробив токарний верстат, на якому виточує ніжки. По складах захирілих заводів все ще можна задешево знайти фанеру, плити, джгути, пластик та інший дріб'язок. Із цього він майструє табурети, столики, полиці. Добротні і доступні селу меблі. Ще й «сподобляє» їх нехитрою різьбою. А між тим — вилазки до лісу. Звідти вертає нав'ючений пнями, корінням, химерним гілляччям. В його руках воно перетворюється на оригінальні підставки для квітів.

— Зроби мало, та красно, — мій трудовий покон, як прощенний дідо казали.

Нахилився до мене й довірливо шепнув, що має невеличку суму, але не хотів би її чіпати — це Олі на подальшу науку. Тепер вчиться на філолога.

Оля, сіроока, тонка, як прутик, граціозна, чинно походжала двором, накривала під айвою стіл.

Я дробив свою увагу. Краєм вуха слухав її батька — це ж готовий нарис! Одним оком стежив за Світованом, що звільна обходив Микулову сіножать, час від часу схилявся, підбирав «луг». Другим — крадькома проводжав проходи Олі. Вона теж пострілювала очима в мій бік, тут же гасячи погляд. Ходила одним боком, ховаючи тоненький шрам від опіку, що тягся від кутика губ до кутика ока. Світла підківка на прирум'яненій ніяковінням щоці. Але чомусь притягував очі саме цей зворушливий рубець. І дівча, запримітивши це, ще більше бочилося.