Я теж підвівся. Я вже починав звикати до його нехитрої філософії: «Ніщо в сьому світі не дається просто так, усе треба заслужити».

Правда первісної оселі

І сонце сіяє, і мир Божий красен! – проголосив старий у розчахнуту шибу.

– Чудесний ранок! – вигукнув і я радісно.

– Ранок уже чудесний тим, що він приходить, – сказав Світован, набираючи в жменю води. Він уже перекусив і полоскав рот. Це він робив щоразу після їжі. Віддавався ритуалу сповна. Цю звичку він набув у абхазців, коли працював у заплавах Колхіди. Умивався, черпаючи з джерела долонею однієї руки. Останню пригорщу виливав на голову. Так, казав, умиваються на Кавказі. Звички світу, який він обійшов, прилипли й до нього.

Гори в самоцвітах крапель стояли, як скляні. Босі ступні просилися до трави – вона колола бджолиними жалами свіжості. Із землі парувало тепло, велике й пахуче, як стоги сіна. Душа поперед ніг рвалася в мандри.

І потекло наше збирацьке життя узвичаєним тором. У лугах і перелісках ми й далі вибирали манівці, неходжені місця. Я й раніше спостеріг, що він не любив битих доріг. І якось запитав його про це.

– А що на них знайдеш, коли й инші нічого не знайшли? На топтаній тропі трава не росте. Дорога постає під ногами того, хто йде.

Ми никали пустищами й знаходили те, що шукали.

На мочалистих вирубах брали астрагал – жовті й пухнасті, як курчата, квіти в гніздах таких же пухнастих листків. Астрагал помічний при недокрів’ї, бо має в собі повно заліза. Висушений аж дзвенить.

Зрізали чорну чагу з білих березових стовбурів. У тій крихкій чорноті – насмоктана сила дерева. Тому вона добра від безлічі недугів. Старий розповідав, що, коли промишляв полюванням на Далекому Сході, там замість чаю заварювали чагу. І в тих місцях ніхто не хворів на рак. І тут це останній порятунок для приреченого. Добрий лік і при переломах, при опіках, частих застудах, утомлюваності. Крім того, цей гриб плавно знижує цукор у крові.

На закрайках нашого озерця, куди ми спускалися в сонцежар на купіль, вибирали з води частуху – схоже на подорожник латаття з ріденькими віничками білих квіточок. Ця плекана баговинням трава не тільки лікує нирки, а й трощить на порох камінь у них. І оздоровлення проходить безболісно. До неї вдаються і при укусах скажених тварин. Але тільки в сухому вигляді.

Там же, у болітцях, винюпували ми дрібненьку жабину травичку, зрощену жабами. Її ще називають сушеницею болотною. Помагає при грудній жабі, розширює судини, знижує кров’яний тиск. Сам би я й не помітив її – така мізерна й непоказна. І взагалі, жабник трапляється дуже рідко, у цьому й цінність його. Бувало, мій травознай після довгих денних ходінь запарював собі сушеницю у відрі й ніжив ноги, підсипавши у воду жменю солі. При тому блаженстві аж лице його розгладжувалося: «Кожен з нас носить цілителя в собі, треба лишень помогти йому».

Подорожник (він називав його припутник) ми теж не обминали. Знайоме п’ятам з дитинства листя, зате яке пожиточне для всіх хвороб легенів, навіть сухот. А соком його, казав Світован, людину можна «цілком преобразити зовні». Якщо тривалий час ретельно втирати його в шкіру, то сховаються жили й глибокі зморшки, зникнуть плями, висипи й бородавки, а м’язи підтягнуться. Тіло обновиться, помолодіє. Споконвіку його користали для заживлення ран на полях і в походах. Проте коли я глибоко розтяв собі ногу на камені, старий не за подорожником потягнувся, а розжував розмарин, посолив і приклав до порізу. За ніч рана присохла. Пахучий розмарин ми теж збирали, цю «дуже хосенну муравицю».

Стинали й виткий плющ, що дерся на дуби. Ліана ця досить отруйна, та в умілих руках зводить мозолі, жировики, чиряки, бородавки й коросту, чистить повітря. Добре плющ садити у дворі тим, хто слабує на легені. А потовчений на порох і настояний у холодній воді лікує ревму й «панську хвороту» (подагру). Це коли судоми викручують гомілки, німіють пальці і біль такий, як від гострих зубів капкану. При цьому ще дуже помічні кошача лапка, що справді нагадує м’яку подушечку котячої лапки, і вогонь-трава. Так її називають, може, тому, бо для мазі суху траву спалюють і змішують із маслом. Для тих, кого ломить у попереку, додають іще калган і дикий ірис, півники по-народному. Я бачив, як він робив таку мазь для голови колгоспу. Той привіз не тільки топлене масло, сало й олію на ліки, а й кошіль овочів, плетений бутель вина і навіть бляшану коробку халви. Цукру в нас не було, і відтоді чаї ми пили з халвою. «Почекай мало, – заспокоював мене старець. – Скоро буде яблучний мед».

Часом ми натрапляли на синильник. Його прямі й волохаті стебла були нам під груди й цвіли дрібними жовтими квіточками. «Зряча фльора», – поважно відмічав дід, посилаючись на свого румунського «направника» професора Джеордже. Той свіжим соком синильника лікував сітківку ока, за два-три роки повертав зір. Пізніше, у свою тайгову бутність, Світован підмічав, що тамтешні мисливці до поважного віку зберігають зіркість очей. А все від цієї трави, прозваної там усьмою. Немає в тайзі корінних людей з окулярами. Синильник і волосся відновлює, треба лишень мати терпіння. Правда, нове волосся буде темнішим. Панянки пальцем малюють собі його соком брови – так вони ростуть густішими.

Іншу знатну травицю – шоломник – відкрив йому лісовий відун Кукумир. І коли ми якось напали на неї в смерековому буреломі, старий поштиво зняв крисаню. І довго колінкував, визбируючи коштовні корінці. Увечері ми їх помили й дрібно порізали. Вони були жовті й незвично пахли.

– У чому їх сила? – поцікавився я.

– Це перша поміч для голови й серця. Мозок довго лишається ясним, а серце не спіткає напад, «гута», як тут кажуть. Ще вони знижують тиск крови. Плавно, крапля за краплею. А нерви злагодняють ліпше, ніж валеріана й собача кропива… Кукумир носив сей корінь на грудях.

Те ж саме гоїть і таволга. Її ми зустрічали часто – високу, з густими пахучими торочками суцвіття. Її заливають окропом на ніч і п’ють для укріплення судин, підживлення нервів, для доброго сну. Він багатьох учив робити такі прості, але навдивовиж помічні настої.

За хмелем далеко не треба було ходити – він лускатими китицями звисав із Ількової шопи. Хміль брався й на хлібну закваску, і на ліки від варикозних вен. Як для пиття, так і для примочок. Я чув, як утішно дякували лічникові, що за тиждень прийшло несподіване полегшення. «А чи я не казав: сподівайтеся й майте терпіння, – говорив він. – Лічіння – як і учіння. Той же труд».

З «лугових попасів» з лантухами трав несли ми щось і до столу. З озера – рибу, холодну й тверду, як крига. Подиву не було меж, як він ловив її. Нечутною, сторожкою нутрією сунув у воді, приплямкував губами – і риба з підбережин як зачарована сама йшла йому до рук. У хащових обродах «добували гриба». Він ніколи не називав їх у множині, поштиво казав – «гриб». Можливо, тому, що кожен гриб – не тільки поживна їжа, «лісове мнясо», а й ліки.

Чому білий боровик таке для нас смаковидло? Бо дає полегкість серцю й кріпить тіло, чистить кров. Маслюки помічні при головних болях, настоєм із них розтирають хворі суглоби. Дощовий гасить гарячку. Печериця чистить кровні протоки, гамує тиск. Груздь знімає гнійне запалення ока. Висушена веселка гоїть виразки, пролежні й укуси. Свинушка товста розкладає пухлини. Модринова губка добра при сухотах і жовтусі. Моховик загострює зір. Козляк нещадно бореться зі всілякою заразою. Жовчний гриб відновлює печінку. Опеньок розріджує кров і більше того – допомагає повернути пам’ять. А польовою порхавкою можна здолати навіть тиф…