Про рятівну потугу грибів він міг розповідати нескінченно. А про лисичку розповіді його взагалі звучали як пісня. Усю таємничу силу підземного царства вклав у неї ліс. А небо – снагу сонця. А камінь (лисички люблять крем’янистий ґрунт) – свою тверду чистоту. Ніяка земна парость не рівняється з нею по чистоті. Ніякий черв її не точить, хоча гриби для нього – перша лакомина. Лисички самі гублять черви в людині й усю іншу нечисть. Велику спомогу дають і при недокрів’ї, кишкових розладах, виснаженні, дитячій худобі й ожирінні дорослих. «Хитра» грибова лисичка сама знає, що кому треба лікувати.

– Хто часто їсть сі гриби, у того чиста, молода кров. Вони відмолоджують людину так само, як трава розмарин.

Мій направник таки знався на цьому. І ці знання були, як мовиться, на лиці. Він радо ділився ними, зауважуючи: «Мої приписи не для того, щоб подовжити старість, а для того, щоб довше залишатися молодим». Сам він таким і залишився в моїй пам’яті. Рухливий, легконогий, урівноважений, спраглий нових знань, скорий на жарт, гострий на слово, ясний розумом. Самособою наповнений, як невичерпне джерело, з якого мені тоді поталанило черпати.

Він не збирав гриби, він ішов на них, угадуючи запахи лісу, галявин, кущів. І гриби самі виходили на нього, самі давалися в руки, як даються гроші тому, хто вміє ними обертати.

…Частину грибів сушили на ліки, а інші смачно поїдали. На дальніх, кількаденних пленерах ми не раз пекли болотні сироїжки й рижики. Перші, казав старий, багатші на вітаміни за шпинат і помідори. А другі не менш поживні, ніж хліб і теляча печінка. Я легко вірив, бо гриби направду давали тілу легкість і невтомлюваність.

Обертаюся пам’яттю через пласти років і бачу нас – обвітрених до кісток, закурених димами й порохами, загублених у зеленому бескетті, лагідних і радісних. Десь за грядами гір прискорено гучать заводи й трактори, верстаються грандіозні плани прогресу, десь точаться війни народів, спалахують бунти верств і маніфестації за голодуючих. Голодних їжі й правди… А ми печемо на грабових патичках сироїжки, мружачись від лагідного димку. І біля нашого багаття примостилася своя тиха правда, яку не треба озвучувати. Правда первісної оселі, до якої весь час поривається душа. І тут своя особлива ситість, дана щедрою землею, – як дар, як радісна знахідка. І миротворний голос, голос умореного за день збирача, що лаштується на леговище з папороті:

– Усе на світі перемінне, братку. Нема такого горя, щоб його час із пам’яти не стер, нема такого болю, щоб його смерть не втамувала…

Він промовляє до мене. Мені це вже можна знати, бо вітри наших вольних мандрів стерли з пам’яті злобу вчорашнього дня. І давкий біль із грудини перейшов хіба в руки і ноги, що саднять і приємно ниють від постійної роботи й ходи. Звичний біль життя, біль служіння.

Усяка пташка своїм носиком живе

Якось, згадується, він сказав сумовито: «Може, ми народжуємося не один раз… Може, ми були вже на світі в подобі якоїсь животини. Інакше чому б мене так вабили птиці?!»

То була не проста цікавість до пернатого живого світу. Птахи «голосами хапали серце» й були для нього «найріднішим товариством і першими новинарями». Він знав, що зерно чіпко береться землі до прильоту ластівок, а тоді вже ґрунт стає вередливий; якщо зозуля часто кує ясними вечорами – на недорід; якщо горобці гніздяться з північного боку стріхи – на спекотне літо; жайворонок без угаву співає – на погідний тиждень; на Онуфрія соловей колосом давиться – треба починати жнива; на Тихона зозуля перестає кувати – треба завершувати жаття; жіночим криком «га-га-га!» можна принадити шуліку, а він принесе у двір прихильність неба; соловей співає цілу ніч – на гожий день; гусята рясно виводяться – на сите літо; ворони каркають на дощ, а пугач кличе «пугу» на ясну днину; дятел кричить до холоду; кулик лишає болото, бо тривке тепло чує; граки пасуться на траві перед моквою; журавель танцює на потепління; шпаки голос дають на нічний дощ; ластівки високо літають – на ясноту, низько на хмароту; горобці кушпелять порох – пополудні чекай сльоти…

У різних місцях птиці співають по-різному. Це залежить від пори дня і року, від погоди, від корму і навіть від вмісту води тієї місцевості.

«Усяка пташка своїм носиком живе», – любив казати. Ця «летюча мализна» складала для нього окремішнє царство під високим небесним шатром. Пригадую, як він зрадів, коли побачив невеличку вертку сіру пташину в нашому дворі.

– Принадився тишко. Видати, домно йому тут. Дрозд-омелюх, рідкісний пташок, прихильний до тиші. Ілько-баїльник знав, що робить, коли клав тут свою дідорню. Місце напродив свіже й тихе…

Баїльниками називав він характерників. Себе до них не відносив: «Вони зчаста слово з темноти беруть і виносять на світло, а я зі світла його несу в темноту. Від страждання – до терпіння. Від досвіду – до надії…» Не все я розумів, про що він говорить, але все більше здогадувався.

На нижніх луках траплялися нам ямки з гніздами, повитими корінцями й кінським волосом. З них спурхували жовтенькі пташки, схожі на горобців. І сіяли над травами свою нехитру пісню: «Сінь-сінь-сінь-сінь-сінь…»

– Вівсянка. Показує косарям добре сіно. Де гніздо в’є, там трави тучні. А чому її так називають, бо в зимі держиться кінського сліду, теребить у гної вівсяні зеренця. Се потя миле тим, що перше провіщає весну. Дасть голос – і сніг нараз починає чахнути.

За наших польових ночівель, коли залягали перші сутемки, не раз зісторонь долинало дивне муркотіння: «Уер-рер-р-р… ер-р…» Уривчасте й нетривке. Затим лунко хляпали крила. І більше нічичирк із того боку.

– От і дрімлюга вклався, час і нам до спання, – казав Світован. – Мандрову нічку відміряє ліпше за когута.

Ніч просто неба скресала в кліп ока. Її сиве імлисте охвістя дрібно сік знакомитий голос: «Те-ке, те-ке, те-ке, те-ке, те-ке, те-ке…» У поволоці світання на пні мріяв сірий голубиний обрис. Дедалі з нього вирисовувався сумирний крапчастий буруватий птах. «Те-ке, те-ке, те-ке, те-ке, те-ке», – жваво на щось показував він. Я з цікавості підкрадався – та що це? Птиця, зачаївшись, заплющила очі, дрімала. Я кидався, щоб схопити її, але вона в останню мить легко випурхувала з-під рук.

– Овва! – сміявся старий. – Сей лінивець бачить крізь сон. Спить на льоту, може помилешно сісти на горгоші корові чи на голову людині, зате лову непіддатний. Дрімлюга. Удень дрімає, а вночі стрімкий як стріла. Мушву гонить. Тому й увивається коло худоби, над якою комашня гзиться. Його ще називають козодой.

– Чому?

– Бо прихитряється підлетіти до козячого вимені й поцуцати молочка. І коза тому не перебаранчає. Може, через те, що в кутиках дзьоба його щетинисте пір’я і воно її лоскоче…

Розказав, що лінивий дрімлюга навіть гнізд не будує. Кладе два яйця на землю й дрімає собі на них. Пташата вилуплюються зрячі й оперені, мабуть, щоб менше мороки було з ними недбайливим батькам. Це птахи літа. З першим осіннім повівом збираються в дорогу до заморського тепла. А може, козине молоко вже їм гірчить пожухлою отавою?

У своїх оповідях про «лісове вікування» старий зронив якось фразу: «І призвичаївся я спати, як пищуха, стоячи». А перегодом показав мені й саму пташку – дрібненьку, вертку, з гачкуватим дзьобом. Вона зачепилася ним за волокно під корою, хвостом уперлася в край і так спала.

Під корою – її живлення, притулок і гнізда. Тому пищуху називають ще й підкоришником. Я бачив мудро складене гніздечко. На гілочках, упертих у стінки дупла, вив’язано волокна лубу, а вище – мох, пір’я, шерсть, кокони павуків. У ньому лежало четверо білих яєчок із червонуватими плямками. Оглядали ми й гніздо повзика, синюватого свистуна, що лазить по деревах униз головою. Воно було зліплене з глини, яку той змочує слиною. Та замазка така міцна, що каменем не розколеш.