— Доброго вечора, — одразу ж привітався чоловік бездоганною німецькою, якою не говорили в Лемберзі.

Комісар відповів на привітання.

— Чи не скажете, що тут написано, шановний пане? — незнайомець тицьнув пальцем в табличку, що висіла на дверній ручці.

— Там написано: «Зачинено», — з жалем промовив Вістович.

— От бачите, докторе, я вам говорила, — озвалася жінка. — Ходімо, інакше застудитесь.

— Дідько, чому вони пишуть кирилицею? — роздратовано пробурчав чоловік.

— Тому, що власник крамниці русин, — відповів комісар.

— Так, але ж... Але ж, чорт забирай... Гаразд, даруйте... Гарного вечора! — незнайомець і його супутниця з цими словами подалися геть.

— Вам також! — побажав наостанок Вістович і поспішив на трамвайну зупинку.

Трамвай прибув за десять хвилин. Вістович дістався ним до Стрийського парку, а там подався темною алеєю і вийшов на вулиці Понінського. Тут знаходився добре знайомий будинок, проте комісар не мав певності, чи там йому зрадіють. Втім, якщо і був хтось у Львові, до кого йому б хотілося повернутись, то це тільки Бейла, жінка, яка там мешкала. «Лишень би не застати в неї іншого чоловіка, як минулого разу», — подумалось йому. Він пройшов через незачинену хвіртку в огорожі і, дещо повагавшись, натиснув на дзвінок.

Жіночий голос з-за дверей запитав, хто там.

— Це я, Рахеле, — назвав він служницю на ім'я. — Перекажи господині...

Потім дістав з кишені візитку і просунув її під двері.

— Одну хвилинку...

Втім минуло насправді хвилин десять. Врешті, зсередини хтось почав відмикати замка. Коли двері прочинились, комісар з подивом побачив замість служниці саму господиню. Бейла куталася в теплу накидку від холоду, що линув з-за його спини, і мовчки дивилася на гостя. Комісар привітався першим, але якимось сухим, не своїм голосом.

— Заходь, — замість відповіді сказала Бейла, уникаючи привітання, мовби востаннє вони бачились сьогодні вранці, а не кілька місяців тому.

Вістович ступив крок до передпокою і зачинив за собою двері. Всередині, на щастя, панував напівморок, який приховав вираз його обличчя. Чоловікові не хотілося, щоб вона бачила його розгубленість.

— Радію, що ти повернувся до Львова, — промовила господиня.

Її струнка постать була на відстані руки, і понад усе хотілося її торкнутись, проте Вістович стримався.

— Міста — це люди, яких тут хочеться зустріти. Ми повертаємось не до міст, а до людей... — мовив він, ненавидячи себе іще більше за ці непідвладні йому сентименти. — Львів для мене — це ти, Бейло.

Здавалося б, ніхто не говорить такого своїй коханці. Принаймні не він, брутальний і сильний чоловік, покликаний для найбруднішої і найнебезпечнішої роботи. Однак з Бейлою він завжди був такий: розгублений і беззахисний, як дитина.

— В тебе є хтось?.. — озвався він знову.

Йому здалося, що вона усміхнулась. А потім, склавши руки на грудях, прихилилась плечем до стіни.

— Тут нікого немає, окрім нас і Рахелі, — відповіла Бейла.

— Я не про те, — заперечив він. — Чи ти зараз самотня?..

— Так.

Запанувала мовчанка.

— А ти не повернувся бува до дружини? — вона вколола у відповідь.

— Ти ж знаєш, що ми розлучилися...

— Пам'ятаю, ти плекав ще надію...

— Бейло...

— Що?

— Можна я в тебе залишуся? Просто посиджу десь тут, як сидів би у своєму помешканні.

— Хіба я колись тебе проганяла? — мовила вона і за мить додала: — Скажу Рахелі, щоб приготувала для тебе вечерю і купіль... З поверненням, Адаме.

На цих словах Бейла повернулась і рушила сходами нагору.

Вночі йому так і не вдалося заснути. Замість сну він обережно гладив її волосся.

— Це все, що тобі можна, Адаме, — посміхнувшись сказала вона. — Решта станеться тоді, коли я захочу.

Авжеж. Для нього й це було за щастя. Безперечно, він шалено прагнув її. Тим більше знаючи, яку насолоду здатна подарувати ця жінка, проте Вістович боявся втратити й те, що мав.

Однак під ранок вона притислась до нього спиною, підставляючи під поцілунки шию і плечі. Потім вигнулась, мов кішка, звівши руки над собою і вхопившись ними за бильце ліжка. Вістович з приємністю торкнувся її випнутих уперед грудей спершу обережними ласками, а відтак дозволив собі трохи більше пристрасті, а далі й шаленства. Коли перса отримали достатньо і вже були напнуті до краю, він почав блукати руками по всьому її тілу, одночасно позбавляючи нічного одягу. Він знав кожну його лінію, як знає мандрівник кожен кут свого дому, в який повертається після тривалої подорожі... Чоловік припинив на хвилину свої пестощі, але тільки для того, щоб оголити себе, а Бейла в цей час вигнула спину ще дужче, заохочуючи коханця до подальших дій. Вістович стягнув набік ковдру і трохи помилувався її тілом. В сіріючому світанку воно було бездоганне, як антична статуя: делікатна спина, округлі стегна, гладенькі сідниці... Яка ж це запаморочлива радість володіти богинею! Акуратно притримавши її за стан, коханець легко й обережно увійшов у неї, так, аби не завдати жодного, навіть найменшого, болю. Хай Бейла ні на мить не пошкодує, що впустила його назад у свій дім, у своє ліжко, у своє лоно. Розкошували вони довго й неквапно, аж поки не почався день. Тоді вона підвелася з ліжка і, солодко, як кішка, потягнувшись, вийшла зі спальні.

За півгодини Рахель покликала вчорашнього гостя на сніданок. Бейла трималась дещо відсторонено, мовби нічого й не сталося, проте Вістовичу ця гра навіть подобалась. Тільки час од часу в її очах спалахували іскорки, мовби запізніле віддзеркалення їхнього нічного полум'я.

— Я буду вашою загадкою, комісаре, — сказала вона йому на прощання. — І відтепер між нами існуватимуть інші правила гри... Так що, вдалого розслідування.

Звісна річ, тепер, вирушаючи на службу, Вістович перебував у значно кращому гуморі. Під плащем на ньому сидів вичищений гарнітур і рівно зав'язана краватка. В кишені знайшовся свіжий носовичок і навіть кілька коньячних цукерок. Усі ці, здавалося б, дрібниці завжди по-особливому зігрівають тих, кому доводилось поневірятися хоч деякий час у чужому місті.

Комісар перейшов засніжений парк і дочекався трамвая з Іншого боку алеї. За чверть години він вже був у своєму кабінеті.

Окрім Самковського, який традиційно приходив на роботу раніше за шефа, там на нього вже чекав Ріхард Штальман. Шеф-інспектор віденської поліції виглядав похмуро і нервово курив. В момент, коли комісар зняв плаща і сів за стіл, в його попільничці назбирався добрий десяток свіжих недопалків.

— Не надто ви поспішали на роботу, комісаре, — іронічно зауважив Штальман. — У вас тут, мабуть, так прийнято. У Відні ж за таке штрафують... Ми цінуємо дисципліну.

Він сердито роздавив свою цигарку, не викуривши її до кінця. Видно, нікотином Штальман уже наситився.

— Що вас привело так рано? — не звернувши уваги на зауваження, запитав Вістович.

— Ось це, — відповів Штальман, кинувши йому на стіл складену вчетверо телеграму.

Комісар розгорнув папірець і пробігся поглядом по двох рядках жахливо скороченого німецького тексту. Зміст його, втім, чоловік зрозумів одразу — у Відні скоєно чергове вбивство. Причому, ще позавчора, а тіло виявили тільки сьогодні вранці, дві-три години тому. Жертва — знову молода дівчина, наречена якогось помічника нотаріуса. Вбито її в той самий жахливий спосіб — ножем. На тілі залишилось більше десятка ран.

— Я вже встиг поговорити з підлеглими по телефону, — мовив Штальман, коли Вістович відклав телеграму. — Столичні газетярі здійняли справжню бурю. Вбивцю нарекли «упирем», оскільки поширились чутки, що, попри численні рани, крові біля жертв майже не було. Не інакше як він її всю випиває... Дурня, звичайно. І писаки — цілковиті ідіоти.

— Але судячи з фото, крові справді небагато, — зауважив комісар.

— Дідько, Вістовичу! Та тому, що зима надворі. Кров погано тече на морозі навіть з таких ран! — зірвався віденець. — Чи ви також будете шукати упиря?!