Штальман розшукав його аж у Данцигу тільки тому, що Вістовичу одного разу вдалося схопити серійного вбивцю. Але ж, чорт забирай, не всі маніяки однакові...

— Скажіть, Самковський, — комісар, нарешті, відірвався від папки, — чи зберігаються ще тут, у Дирекції, матеріали справи того убивці німфоманок?

— Доктора Аркадіуша Тофіля? — перепитав ад'юнкт.

— Саме так, — відповів Вістович, — того психіатра, що сам виявився психом...

Підлеглий кивнув і, поправивши окуляри, підійшов до шафи. Відімкнувши замка, Самковський довго копирсався в її нутрощах, поки врешті не дістав звідти чималу підшивку справи доктора Тофіля. Здмухнувши порохи, ад'юнкт поклав документи перед шефом. Щойно Вістович перегорнув першу сторінку, як спогади миттю ожили, мовби це було вчора, і вони з Самковським перезирнулися. Той, видно, також пам'ятав, як у вересні 1902 року місто сколихнула новина про вбивство доньки соляного магната, Кшиштофа Вольфовича, Алоїзи в готелі «Три Корони». Як з'ясувалось, дівчина була тільки першою жертвою. Невдовзі сталася ціла серія таких убивств. За іронією долі, убивцею виявився найбільший знавець усіляких маніяків та збоченців Львова, який навіть погодився допомагати з цією справою, доктор Тофіль.

Вістовичу та Самковському вдалося викрити та схопити його, і, видно, відголос справи дійшов аж до столиці.

Втім, львівський маніяк виявився благороднішим за віденського. По-перше, нікого не ґвалтував, а насолоджувався взаємністю. По-друге, вбивав тоді, коли жертва, завдяки опію, не відчувала ані болю, ані страху...

Вістович затримав погляд на своєму останньому рапортові, який написав у цій справі.

— Цього скурвисина вже, мабуть, стратили. Чи не так, Самковський? — запитав він.

— Здається, ще ні.

— Направду? — Вістович звів на нього здивований погляд.

— Я можу помилятися, але, по-моєму, він ще живий... — відповів той. — Нещодавно читав у газеті, що суд над Тофілем затягнувся завдяки його адвокатові. А потім, коли смертний вирок усе-таки оголосили, у місті не виявилось виконавців.

— Сподіваюсь, йому пощастило, — промовив комісар.

— Я можу дізнатись про його долю, — запропонував ад'юнкт.

— Було б непогано.

Вістович досі не знав, чи має право йому наказувати. Комісар іще не бачився з директором львівської поліції, тож і не міг знати, чи його поновлено на службі. Наразі в нього було тільки запевнення Штальмана в тому, що з цим не виникне жодних проблем.

Самковський кивнув і вийшов з кабінету. Очевидно, він мусив спуститися вниз до чергового поліцейського, де був телефонний апарат. Вістович тим часом за звичкою встромив до рота цигарку і спробував звести сякі-такі думки докупи. У Відні найперше слід буде вивчити найменші деталі тамтешніх убивств і спробувати з'ясувати закономірність, з якою орудує маніяк: Саме так він зробив два роки тому і не прогадав. Якщо дії вбивці вкладатимуться хоч в якусь схему, тоді вдасться його випередити. Потім перевірити віденський поліційний архів. Навряд чи цей скурвисин убиває вперше... Десь уже мав би проявити себе раніше. Чорт забирай, але ж у столиці поліцейські також не ідіоти. Невже там хтось із них не розмірковує точнісінько так само? Тоді чим здивує їх комісар з Лемберга?

Зненацька двері знову прочинились. Вістович подумав, що це повернувся Самковський, і вже хотів похвалити його за спритність, проте на порозі постала невисока постать директора поліції Вільгельма Шехтеля. Як завжди, коли наставала холодна пора, цей чоловік не розлучався з носовичком і періодично сякався в нього з таким завзяттям, що обличчя його ставало багряним, як у склодува.

— A-а, Вістович, — промовив він замість привітання, — повернулись?

Могло здатися, що присутність тут комісара для нього новина, але Шехтелю, безперечно, все було відомо. Втім, це був необхідний чиновницький театр.

— Так, пане директоре.

Вістович підвівся.

— Як почуваєтесь? — знову запитав Шехтель, мовби його справді це цікавило.

Комісар відповів, що незле.

— Добре, — мовив директор поліції і, приклавши хустинку до носа, шалено засурмив, — клятий нежить...

— Ну що ж, я радію вашому поверненню, — продовжив він, — справ тут, як в суки бліх. Беріться за першу-ліпшу.

— Але ж, пане директоре...

— Слухаю?

— Хіба ж не говорив вам пан Штальман, що я маю бути у Відні за кілька днів?

Обличчя Шехтеля збагряніло іще дужче.

— Пан Штальман лише просив відновити вас на посаді комісара, в чому, як бачите, я йому не відмовив, — сердито зауважив директор. — Який у біса Відень?..

Тепер Вістович вирішив змовчати і десь глибоко в душі милувався праведним гнівом свого шефа, оскільки понад усе йому хотілося залишитись зараз у Львові. Головне — аби після цього не набратися нових проблем, отримавши такого ворога, як шеф-інспектор столичної поліції.

— Пане директоре, я готовий стати до роботи, — промовив комісар.

— Чудово, — сказав Шехтель. — Я відправлю вам кілька справ. Виберете до смаку.

З цими словами він вийшов, посурмивши наостанок в носовичок, але вже з меншою силою. Невдовзі справді повернувся Самковський.

— Тофіль ще живий, — промовив він з неприхованою радістю, мовби достеменно знав, для чого той потрібен Вістовичу.

— Пощастило, — всміхнувся комісар.

Самковський, щоправда, не втямив, кому саме, Вістовичу чи маніяку, і зробив висновок, що обом.

— Я попросив для вас дозволу відвідати його, — сказав ад'юнкт, знову сідаючи за свій стіл. — Гадаю, завтра буде відповідь від тюремників.

— Блискуче, Самковський.

Вістовичу пригадалось, що однією з найкращих поліційних рис його підлеглого було вміння продумувати дії наперед.

— Dziękuję, szefie[16], — відповів той і втупив погляд у якийсь документ.

О шостій Самковський підвівся і, накинувши на плечі пальто, попрощався до завтра. Вістович, зрештою, також не мав охоти залишатися в кабінеті, тому невдовзі одягнувся і вийшов на вулицю.

На вечір міцнішав мороз і потроху замітало снігом. Піднявши комір, він рушив уздовж Академічної в бік готелю «Жорж», а далі хутко перейшов Марійську площу. Тут, минувши кав'ярню «Монополь», Вістович подався повз катедру на Ринок, де виявилось трохи затишніше, і він сповільнив крок. До його помешкання на Вірменській звідси було близько, хоч доплюнути, але комісару раптом пригадалось, що вдень він не подбав про опалення і там, мабуть, холодно, як у собачій буді.

Звичайно, в цьому Вістович не помилився. В усіх кімнатах було мерзенно сиро, як у прусській в'язниці.

Не роздягаючись і не запалюючи світла, він всівся за свій стіл навпроти вікна, з якого виднілася площа перед Домініканським собором. По ній танцювала хуртовина, зриваючи з перехожих капелюхи, як вуличний вар'ят, і жбурляючи їх під стіни храму. Крізь сніг пробивалися два вуличних ліхтарі, тримаючись на місці, здавалося, з останніх сил.

Ще хвилину поспостерігавши за цим зимовим карнавалом, Вістович вийшов до сусідньої кімнати, звідки повернувся, тримаючи в руках пляшку «Baczewski», окраєць сухого хліба і банку паштету. Вмостившись знову на своє місце, він пригостив себе цим усім в тій самій послідовності і наостанок запалив останню прусську цигарку, яка в нього залишалася. Холод відступив, стало дещо тепліше, але натомість підкралася самотність. Комісар перехилив наступну чарку і відправив до рота ще один шмат хліба з паштетом. «Залишатися тут чи вийти ще кудись? — подумав він. — Може, хіба в тютюнову крамницю, але вона вже, мабуть, зачинена... Треба перевірити».

Вістович звівся з-за столу, лишивши на ньому залишки своєї вечері, і рушив до дверей. За хвилину він і сам притримував капелюх на крижаному вітрові посеред Домініканської площі.

Біля тютюнової крамниці вже стояв невисокого зросту худорлявий чоловік і марно намагався прочитати напис на дверях. Позаду нього, згорбившись від холоду, тупцювала якась жінка. Коли Вістович наблизився до них, ті озирнулись.